Митці Луганщини – лауреати Державної премії ім. Т. Г. Шевченка

lugansk gerbВід упорядника

У біобліографічному покажчику зібрані матеріали, що присвячені митцям Луганщини - лауреатам Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. При впорядкуванні видання були використані бази даних і каталоги Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. М. Горького.

Кожен розділ покажчика містить у собі інформацію про окремого митця і його твори, за які він був удостоєний найвищої відзнаки. У розділі „Премія за монумент” представлена плеяда лауреатів-архітекторів та скульпторів Луганщини.

Матеріал розташований за роками присудження премій. Персоналії містять у собі інформацію про життя і творчість лауреатів, бібліографію видання їх творів, за що присуджена премія (у хронологічному порядку), а також публікації про них.

Покажчик розрахований на студентів, викладачів.

З історії Національної премії України імені Тараса Шевченка

У травні 1961 році СРСР масштабно вшановував пам’ять українського Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Століття від дня його смерті стало приводом для проведення урочистих заходів не лише в Україні, а й у всьому СРСР. Так, КПРС використовувала народну любов до великого поета з метою пропаганди “успіхів ленінської національної політики”, але вона мусила рахуватися з національними почуттями українського народу. Така атмосфера сприяла тому, що 20 травня 1961 року вийшла постанова Ради Міністрів УРСР “Про встановлення щорічних Республіканських премій імені Т. Г. Шевченка ”. Тоді ж було і затверджено Положення про премії та зразки почесних знаків і дипломи лауреатів, створено Урядовий комітет на чолі з О.Корнійчуком, до якого ввійшли поряд з партійно-державними керівниками також і визначні діячі української культури.

Премії мали присуджуватися за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю. Присудженню премії передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо.

У 1997-99 роках була запроваджена й Мала Державна премія України імені Тараса Шевченка, яка присуджувалася за кращий творчий дебют молодим митцям віком до 35 років.

У 2001 році Шевченківська премія відзначила своє 40-річчя. Список шевченківських лауреатів на той час налічував 525 персоналій та колективів, серед них – 140 письменників, 11 діячів образотворчого мистецтва, 91 діяч театру і кіно, 92 діячі музичного мистецтва, 80 архітекторів і конструкторів проектів, інженери комплексних ландшафтів, історики й краєзнавці, поліграфісти і музейні працівники, агроном-озеленювач, а також державний і партійний діяч М. С. Хрущов, 8 хорових колективів. Лауреатами також стали видатні зарубіжні діячі культури, діяльність котрих пов’язана з Україною та творчістю Тараса Шевченка.

Новий етап в історії Шевченківської премії розпочався із здобуттям Україною державної незалежності. 27 вересня 1999 року Указом Президента України № 1228/99 її перейменовано в Національну премію України імені Тараса Шевченка. Затверджено персональний склад Комітету і Положення про Національну премію. На пропозицію Комітету Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 808/2000 кількість премій зменшено до п’яти.

Національна премія України імені Тараса Шевченка стала найвищою творчою відзнакою в незалежній Україні. Вона увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. Освячена іменем великого Кобзаря ця премія має незаперечний авторитет в Україні й усьому світі. Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка щороку шляхом конкурсного відбору, всебічного обговорення і таємного голосування визначає твори, гідні великої премії. Президент України своїм Указом присуджує Національні премії тим, хто здолав усі сходинки до творчої вершини.

Кожного року, 9 березня – у день народження Тараса Шевченка, – Україна дізнається про нові імена лауреатів. Цим не лише підсумовується культурні заходи року, а й віддається світла данина нашому великому Кобзареві – Тарасу Григоровичу Шевченку.

Луганщині теж є чим пишатися. Серед наших земляків – лауреати Шевченкової премії в галузі літератури та мистецтва. Першим цією премією у 1963 році було відзначено Володимира Сосюру за збірки поезій “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї трудової”. За створений монумент у бронзі й граніті “Україна - визволителям”, споруджений у с. Міловому в 1973 році було нагороджено скульпторів Івана Михайловича Чумака, Іллю Пантелійовича Овчаренка, Василя Харлампійовича Федченка, Віктора Івановича Мухіна; архітекторів Георгія Геннадійовича Головченка, Анатолія Михайловича Єгорова, Івана Федоровича Минька. У 1981 році письменник Владислав Андрійович Тітов отримав премію за повісті “Всем смертям назло”, “Ковыль – трава степная”, а в 1989 році – Григір Тютюнник за творчу літературну діяльність за поданням колективу Луганського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка.

У 90-х роках лауреатами шевченківських премій в галузі літератури стали: Микола Руденко за роман “Орлова балка” та збірку “Поезії” (1993 р.); Василь Голобородько за збірки “Ікар на метеликових крилах”, “Калина об Різдві” (1994 р.); Іван Світличний за збірку “Серце для куль і для рим” (1994р.). У цьому ж році Надія Світлична отримала вищу нагороду за активну журналістську та публіцистичну діяльність.

 

 

Сосюра Володимир Миколайович

Біографічна довідка

Сосюра Володимир Миколайович народився 6 січня 1889 р. на станції Дебальцеве Донецької області в сім’ї робітника. Невдовзі після народження Володимира родина Сосюр переїжджає до селища Третя Рота (нині – Верхнє, що входить до м. Лисичанськ на Луганщині), де й минають дитячі роки поета. В одинадцять років Сосюра йде працювати – до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом. Початкову освіту здобуває під наглядом батька. У 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

Свої перші напівдитячі поетичні спроби сам Сосюра відносить до 1914 року. У цьому ж році майбутній поет вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища, але смерть батька в 1915 р. змушує його залишити навчання і повернутися на содовий завод. У 1916 р. він знову повертається до училища, де навчається до осені 1918 р. Саме в цей час Сосюра пише свої перші вірші, які починають публікуються в бахмутській „Народній газеті” та лисичанських газетах „Голос рабочего” і „Голос труда”. 14 жовтня 1917 р. виходить перший вірш поета „Плач волн” у газеті „Голос рабочего”, а 22 жовтня ця ж газета вміщує перший український вірш поета „Чи вже не пора”.

Становлення В. Сосюри як поета припадає на роки УНР та її трагічної поразки. Восени 1918р. зі зброєю в руках В. Сосюра виступає проти кайзерівських та гетьманських військ у складі повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу (м. Верхнє).

До ранньої поезії Сосюри відносять збірки – “Поезії”, “Червона зима” (1921), “1871 рік” (1923), “Залізниця”, “Осінні зорі” (1924), “Сніги”, “Сьогодні” (1925), “Багряні гони”, “Юнь” (1927), “Де шахти на горі”, “Коли зацвітуть акації”, поема „Мазепа” (1928), “На вулиці” (1929).

У літературному житті 20-30-х поет займає незалежну позицію, хоча за десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях („Пролеткульті”, „Плузі”, „Гарті”, ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАЛі та ін.). Членом СП СРСР поет стає у 1934 р. У цей час виходять такі твори, як “Дніпрельстан”, “Війна війні”, “Минуле” (1931), “Відповідь”, “Червоні троянди” (1932), “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939).“Червоногвардієць”, “Крізь вітри і роки”, “Журавлі пролетіли” (1940).

У роки Вітчизняної війни в складі письменницьких агітгруп Сосюра виступає перед населенням. Пише патріотичну поезію “Червоним воїнам” (1941), “В години гніву”, “Під гул кривавий”, “Син України” (1942), “Мій син” (1944) та інші.

У післявоєнні роки виходять такі його твори: “Батьківщині” (1946), “Щоб сади шуміли” (1947), “Безсмертні” (1948), “Зелений світ” (1949), “Поезії”, “Пісня моя”, “Вітчизна” (1950), “Весняний цвіт” (1952), “За мир” (1953), “В саду Батьківщини”, “Вірші” (1954), “На струнах серця” (1955), “Лірика”, “Донеччина моя”(1956), “Солов’їні далі” (1957), “Біля шахти старої” (1958), “ Лірика” (1959), “Близька далина”, “Ластівки на сонці”, “Моя онученька”, “Так ніхто не кохав” (1960), “Лірика”, “Поезія не спить” (1961), “Щастя сім’ї трудової” (1962), “Якби помножити любов усіх людей” (1963), “Весни дихання”, “Осінні мелодії” (1964), “Поезії” в 3-х т. (1930), Твори в 7-ми т. (1969), Твори в 10-ти т. (1970-1972).

За збірку “Щоб сади шуміли” Володимир Сосюра удостоєний Державної премії СРСР (1948), а за збірки віршів “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї” Республіканської премії ім. Т. Г. Шевченка (1963). Твори письменника перекладені на мови багатьох народів СРСР та зарубіжних країн.

Помер 8 січня 1965 р.

Бібліографія

  • УССР. Республиканский комитет по премиям им. Т. Г. Шевченко О присуждении премий имени Т. Г. Шевченко за выдающиеся достижения в области литературы и искусства: Постановление Республиканского коми тета по преміям Т. Г. Шевченко // Правда Украины. – 1963. – 9 март. – С. 3
  • Слово о награжденных // Правда Украины. – 1963. – 9 март. – С. 3
  • Иваненко Е. Наш земляк – лауреат шевченковской премии / Е. Иваненко // Лисичанский рабочий. – 1963. – 16 март.
  • Сосюра В. Н. // Бабич Е. К., Рогова П. І. Письменники Радянської України – лауреати премії ім. Т. Г. Шевченко (1941-1979). – К., 1979. – С. 32-34
  • Неживий О. Володимир Сосюра / О. Неживий // Освячені Шевченковим ім’ям.- Луганськ, 1998. – С. 7 – 24

***

  • Сосюра В. М.Ластівки на сонці: Поезії / В. Сосюра – К.: Держлітвидав УРСР. – 1960. – 238 с.
  • Сосюра В. М. Щастя сім’ї трудової: Поезії / Сосюра В. М. – К.: Рад. письменник, 1962. – 321 с.
  • Сосюра В. М. Счастье семьи трудовой: Поэмы и стихи / Сосюра В. М.– М.: Сов. писатель, 1963. – 320 с.
  • Сосюра В. М. Із збірки «Ластівки на сонці» (1960) / Сосюра В. // Вибрані твори: в 2-х т. – К., 2000. - Поетичні твори: Т. 1 – С. 445 - 446
  • Сосюра В. М. Із збірки «Щастя сім’ї трудової» (1962) / Сосюра В. // Вибрані твори: в 2-х т. –К., 2000. – Поетичні твори: Т. 1. – С. 452 – 463
  • Сосюра В. М. Із збірки «Ластівки на сонці» (1960) / В. Сосюра // Всім сердцем любіть Україну. – К., 2003. – С. 346
  • Сосюра В. М. Із збірки «Щастя сім’ї трудової» (1962) / В. Сосюра // Всім сердцем любіть Україну. – К., 2003. – С. 350-353

Премія за монумент

  • У 1973 році за участь у створенні монумента „Україна - визволителям” у селищі Міловому архітектори Головченко Г. Г., Єгоров А.М. та скульптори Мухін В. І., Овчаренко І. П., Федченко В. Х. , Чумак І. М., Мінько В.Ф. були удостоєні найвищої нагороди.

Бібліографія

  • Лауреаты Государственной премии Украинской ССР имени Т. Г. Шевченко // Правда Украины. – 1973. – 10 март. – С. 3

***

  • Бланк Б. Монумент славы / Б. Бланк // Ворошиловгр. правда. – 1972. – 9 мая
  • Квіти на граніті // Молодь України. – 1972. – 9 трав.
  • Малахов В. Они были первыми: Открытие монумента в Меловом / В.Малахов // Правда України. – 1972. – 9 мая
  • Мокров Л. Освободителям / Л. Мокров // Рабочая газета. – 1972. – 9 мая.
  • Украина – освободителям: Открытие в Меловом монумента в честь начала освобождения Советской Украины от немецко-фашистских захватчиков // Ворошиловград. правда. – 1972. – 9 мая
  • Янко Д. Проблеми розвитку сучасної скульптури / Д. Янко // Образотворче мистецтво. – 1972. – № 6. – С. 19 - 20
  • Чумак Н. І вічним пам’ятником буде... / Н. Чумак // Молодогвардієць. – 1973. – 16 січ.
  • Бугорков С. Воїнам – визволителям / С. Бугорков // Рад. Україна. – 1973. – 21лют.
  • Бугорков С. Воїнам визволителям / С. Бугорков // Рад. Україна. – 1973. – 21лют.
  • Ганзій П. Крок у безсмертя / П. Ганзій // Прапор перемоги. – 1973. – 27 лют.
  • Служить Родине, народу // Правда Украины. – 1973. – 10 март. – С. 3
  • Стоит в Меловом монумент // Ворошиловгр. правда. – 1973. – 11 март.
  • Катернога М. Т. Визволителям України / М. Т. Катернога // У монументах довічної слави. – К., 1978. – С. 110-112
  • Алексєєва Л. Ім’я на граніті / Л. Алексєєва // Рад. Україна. – 1979. – 17 січ.
  • Алексеева Л., Полищук В. П. Украина – освободителям: Очерки / Л. Алексеева, В. П. Полищук. – Донецк, 1980. – 29 с.

 

Біографічні довідки та бібліографічні матеріали

Головченко Георгій Геннадійович народився 5 липня 1931 року в Луганську. Закінчив у 1957 році Харківський інженерно-будівельний інститут. Він є автором споруд Драматичного театру (1970), будинка облпрофради (1971), автовокзалу (1976) у м. Луганську; меморіального комплексу „Молода гвардія” у Краснодоні (1965), монумента „Україна - визволителям” у с. Міловому (два останні - у співавторстві).

Єгоров Анатолій Михайлович народився 30 вересня.1922 у с. Предгорне, (тепер Казахстан) – український архітектор. У 1948 р. закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Приймав участь у забудові Луганська 50-70-х років, с. Городища (1968-73 рр.), монумента “Україна - визволителям” у с. Міловому у співавторстві з іншими скульпторами та архітекторами.

Минько Іван Федорович народився 28 вересня 1913 року у містечку Дятлове (Литва). Закінчив Самаркандський художній інститут, архітектурний факультет. У Луганську з 1943 року. З 1959 по 1974 рр. – головний архітектор області. Проектні роботи, виконані Минько І. Ф.: Сад 1 Травня; приміщення інституту „Гіпрошахт”; кінотеатру „Комсомолець” у м. Луганську; кінотеатри в м. Алчевську, м. Личисанську; монумент „Україна –визволителям” у селищі Мілове Луганської області (останній – у співавторстві).

***

  • Минько Іван Федорович // Вони прославили наш край: Довідник. – Луганськ: 1998. – С. 56

 

 

Мухін Віктор Іванович народився 15 (28). 09. 1914 р. в с. Зайцеве, тепер Донецька область. Закінчив у 1938 році Київський художній інститут. На Луганщині (у співавторстві) створив пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні (1954), монумент “Україна –визволителям “ у с. Міловому.

Помер 09.11.77 р. у м. Луганську.

***

  • Косач Ю. Незабуті образи: [Про скульптурні портрети молодогвардійців, виконані В.Мухіним, В. Агібаловим і В. Федченком] / Ю. Косач // Прапор перемоги. – 1958. – 23 жовт.
  • Губський І. Щастя митця: [Про скульптора В. І. Мухіна] / І. Губський // Прапор перемоги. – 1966. – 16 верес.
  • Чествование скульптора В. И. Мухина [в Луганске] // Луган. правда. – 1966. – 16 сент.
  • Бацук В. Твори луганського скульптора в Києві / В. Бацук // Прапор перемоги. – 1966. – 28 груд.
  • Алексєєва Л. Присвячено подвигу / Л. Алексєєва // Рад. Україна. – 1975. – 1 січ.
  • Мухін Віктор Іванович [1914-1977. Некролог] // Прапор перемоги. – 1977. – 11 лют.
  • Пліско Г. Щедрому талантові / Г. Пліско // Прапор перемоги. – 1982. – 29 жовт.
  • Тимофеева И. Памяти мастера / И. Тимофеева // Ворошиловгр. правда .– 1982. – 29 окт.

Овчаренко Ілля Пантелійович народився 26 вересня 1926 р. в с. Мусіївка, тепер Луганська область. Закінчив Луганське художнє училище. Його творами є: монумент “Україна - визволителям” (1972); пам’ятники – В. Сосюрі у м. Лисичанську (1966), Т. Шевченку в с.Соколовій Балці Полтавської області (1967; у співавторстві); портрети матері (1960), хірурга Єненка (1969).

Не стало скульптора 25. 07. 78 р.

***

  • Чернявський М. Галерея земляків / М. Чернявський // Прапор перемоги. – 1965. – 23 жовт.
  • Чернявський М. У світі образів / М. Чернявський // Прапор перемоги. – 1976. – 18 верес.
  • Овчаренко Ілля Пантелійович // Вони прославили наш край. – Луганськ, 1998. – С. 58

 

 

Федченко Василь Харлампійович народився 22 березня 1907р. у місті Новий Буг (тепер Миколаївська область). Закінчив у 1932 р. Київський художній інститут. Створив пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні (1954), монумент “Україна - визволителям” (1972), обидва – у співавторстві. Йому належать композиції – “Прокляття війни” (1957), “Комсомоліє, на коня!” (1967), „Вічний вогонь”, „Катерина”, „Партизан”, бюсти - портрети Героїв Соціалістичної Праці, Героїв Радянського Союзу, скульптурна алея героїв-молодогвардійців (парк „Молода гвардія” в м. Луганську).

Помер 25.06.1979 р.

***

  • Федченко В. Х. Альбом репродукцій – К.: Мистецтво, 1974. – 36 с. – (Художники України).

***

  • Косач Ю. Незабуті образи: [Про скульптурні портрети молодогвардійців, виконані В.Мухіним, В. Агібаловим і В. Федченком] / Ю. Косач // Прапор перемоги. – 1958. – 23 жовт.
  • Тимошенко І. Співець героїки: [Про скульптора В. Х. Федченка] / І. Тимошенко // Прапор перемоги. – 1959. – 16 черв.
  • Капитонов М. «Перемога» - нова скульптура В. Х. Федченка / М. Капитонова // Прапор перемоги. – 1965. – 20 лют.
  • Ніколаєв В. Гранітний літопис подвигу / В. Ніколаєв // Молодогвардієць. – 1970. – 28 лип.
  • Чернявський М. Життя в образах / М. Чернявський // Прапор перемоги. – 1977. – 20 берез.
  • Низовий І. „Літа зелені, мов дерева”: Зустріч з митцем / І.Низовий // Модогвардієць. – 1977. – 7 квіт.
  • Василий Харлампиевич Федченко: [Некролог] // Ворошиловгр. правда. – 1979. – 26 июл; Культура і життя. – 1979. – 28 черв.
  • Білогуб І. Щедрий талант / І. Білогуб // Прапор перемоги. - 1982. – 23 лип.
  • Федченко Василь Харлампійович / / Митці України. – К., 1992. – С. 601
  • Федченко Василь Харлампійович // Вони прославили наш край. – Луганськ, 1998. – С. 61
  • Памяти Василия Федченко: [Об открытии мемориальной доски скульптора] // Луган. правда. – 1997. – 5 апр.
  • Першому скульпторові Луганщини: [Про відкриття меморіальної дощки В. Федченку] // Наша газета . – 1997. – 9 квіт. – С. 12, фот.
  • Синица Т. Луганск помнит Василия Федченко / Т. Синица // Субботний калейдоскоп . – 1997. – 10 апр. – С. 3
  • Особова Е. Шампанским – по вечному огню / Е. Особова // Труд – 7. – 1997. – 11 апр. – С. 10
  • Скульптура в камне: [Об открытии в Луганске мемориальной доски – барельефа скульптору В. Федченко ] // Теленеделя. – 1997. – 10 –20 апр. – С. 2

 

 

Чумак Іван Михайлович народився 25 червня 1926 року в с. Олексіївка, (тепер Новоайдарський район Луганської області). Закінчив Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва. З 1954 року працював викладачем у Луганському державному художньому училищі, а з 1957 року – скульптором на Луганському художньо-виробничому комбінаті.

У 1959 році був прийнятий до членів Спілки художників України.

У 1970 році І. М. Чумака було нагороджено медаллю „За доблестный труд”, а в 1971 році – медаллю „За трудовое отличие”.

З 1996 року І. М. Чумак – почесний громадянин м. Луганська.

І. М. Чумак - автор портрета К. Брюллову (1987), пам’ятників – Героям-визволителям м. Ржева (1963), м. Луганська (1966, 1970, у співавторстві), Б. Грінченку в с. Олексіївці (1988), Григору Тютюннику в с. Щотове (1995) – обидва в Луганській області, авторові “Слова о полку Ігоревім ” в у м. Луганську (1994); композиції – “Дума про Україну. Останній кошовий війська Запорозького Петро Калнишевський на засланні у Соловках”, “Оранта” (обидві – 1995.). Іван Чумак є автором пам’ятника, установленого в Луганську на площі імені Героїв Великої Вітчизняної війни. Йому належать більше 350 художніх творів.

Помер 24 березня 2004 року.

***

  • Украина. Президент (1994 -... Кучма Л.) О присвоении Почетных званий Украины: Указ Президента // Жизнь Луганска. – 1996. – 26 декаб. – С. 2
  • Почесні звання: [Указ Президента України про присвоєння І. М. Чумаку звання “Народний художник України”] // Наша газета. – 1996. – 28 груд. – С. 1

***

  • В мастерской скульптора // Луган. правда. – 1962. – 19 сент.
  • Огнев В.Живые образы / В. Огнев // Луган. правда. – 1968. – 26 нояб.
  • Бугорков С. Слово о полку Ігоревім / С. Бугорков // Молодогвардієць. – 1967. – 15 січ.
  • Юбилейная выставка произведений Ивана Чумака: Каталог. – Ворошиловград, 1976. – 4 с.
  • Тимофеева И. В бронзе запечатленные / И. Тимофеева // Ворошиловгр. правда. – 1976. – 20 июн.
  • Алешин Д. По долгу сердца: «Стихи о Родине» - новая работа ворошиловградского скульптора И. М. Чумака. – Ворошиловгр. правда. - 1982. – 15 нояб.
  • Сергієнко П. Виконуючи рішення партії: [И. М. Чумак – автор памятника А. Г. Еременку] / П. Сергієнко // Образотворче мистецтво. – 1981. - № 1. – С. 8, 9
  • Над чим працюєте? // Прапор перемоги. – 1990. – 15 квіт.
  • Чумак Іван Михайлович // Митці України. – К., 1992. – С. 635
  • Кошевому Сечи Запорожской: Фотоинформация // Жизнь Луганска. – 1992. – 21-28 март. – № 13. – С.7-8
  • Чумак І. Правда життя – це не просто: Новій Україні – нового митця / І. Чумак // Наша газета. – 1992. – 22 квіт. – С. 5
  • Останньому Кошовому // Культура Донбасу. – 1992. – № 7 (лип). – С. 3
  • Чумак І., Тютюнников М. С. Зріз на правду життя: Діалог ведуть письменник Микола Тютюнников і заслужений художник України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Іван Чумак // Культура Донбасу. – 1992. – серп. – № 8
  • Марков М. Так создавался «Комбат» / М. Марков // Жизнь Луганска. – 1993. – май. – № 19. – С. 6
  • Автору “Слова”: [И. М. Чумак – автор памятника творцу «Слово о полку Игореве»] // Луган. правда. – 1993. – 2 сент.
  • Чумак І. “Художник житиме народом” / Бесіду вів Р. Рибников // Наша газета. – 1993. – 23 жовт. – С. 5
  • Есть проект памятника Кобзарю // Жизнь Луганска. – 1993. – декаб. - № 52. – С. 1
  • Новая работа: [И. М. Чумак – автор памятного знака воинам Советской Армии, погибшим при освобождении села Варваровка Кременского района] // Жизнь Луганска. – 1994. – 6 мая. – № 19. – С. 6, фот.
  • «Слово о полку Игореве» в камне // Субботний калейдоскоп. – 1994. – 17 сент.
  • Ладыженский Г. Памятник песнотворцу: [Об открытии памятника автору «Слово о полку Игореве»] / Г. Ладыженский // Жизнь Луганска. – 1994. – 23 сент. - С. 1, фот.
  • Богарада М. Шевченкіана Івана Чумака: [Про скульптурний портрет К. Брюллова] / М. Богарада // Наша газета. – 1994. – 23 нояб. – С. 5
  • Марков М. Так создавался «Комбат»: [О создании монумента «Комбат»] / М. Марков // Жизнь Луганска. – 1993. – № 19 (май). – С. 6
  • Есть проект памятника Кобзарю // Жизнь Луганска. – 1993. – декаб.– С. 1
  • Діброва М. Монументальна наша пам’ять / М. Діброва // Кам’яний Брід. – 1994. - № 7
  • Ткаченко Л. Памятный знак казакам-основателям Каменного Брода / Л. Ткаченко // Жизнь Луганска. – 1995. – 27 янв. – С. 8
  • «Оранта» луганського скульптора // Наша газета. – 1995. – 13 мая. – С. 9
  • Будет памятник Кобзарю // Жизнь Луганска. – 1995. – 10 март. – С. 1, фот.
  • Лесной В. Буде памятник Кобзареві: Фотоінформація / В. Лесной // Донеччина. – 1995. – 15 серп.
  • Ночовний М. Усі літа – це літо високосне: Івану Чумаку – 70 / М. Ночовний // Наша газета. – 1996. – 22 черв. – С. 7, фот.
  • «Оранта» в другому турі конкурсу // Наша газета. – 1996. – 28 верес. – С. 6
  • Поздравляем!: [О присвоении И. М. Чумаку звания народного художника Украины] // Голос Донбасса. – 1997. – 4 янв. – С. 2
  • Стрельник Л. Самое большое его счастье / Л. Стрельник // Социал-демократия. – 1997. – 30 апр.– С. 7, фот.
  • Низовий І. Завершимо спорудження памятника Великому Кобзареві / І. Низовий // Рабоч. газ. – 1997. – 10 жовт. – (Прилож. «Деловой вестник Донбасса»)
  • Чумак Іван Михайлович // Вони прославили наш край. – Луганськ, 1998. – С. 62 – 63
  • Яїцький І. Дарунок земляка: [Створення пам’ятника Т. Шевченку у м. Луганську] / І. Яїцький // Демократ. Україна. – 1998. – 28 трав. – С. 1, фот.
  • Он жил, как писал, а писал, как жил...: [Об установке памятника Г. Тютюннику, скульптор –И. Чумак] // Экспресс-клуб. – 1998. – 5 нояб. – С. 9, фот.
  • Чумак І. Кореням живити крону / І. Чумак // Наша газета. – 1999. – 7 серп. – С. 4, фот.
  • Бугаева И. Наш выпускник – народный художник Украины / И. Бугаева // Жизнь Луганска. – 2000. – 5 окт. – С. 14
  • Скульптору Ивану Чумаку – 75 // Жизнь Луганска. – 2001. – С. 4
  • Ювілейний вечір Івана Чумака // Наша газета. – 2001. – 30 июн. – С. 11
  • Ночовний М. “Якби творчість була затребувана часом...” / М. Ночовний // Наша газета. – 2001. – 1 серп. – С. 1, 2
  • Нахлік С. Міфотворець чи міфомедіум?: [Про пам’ятник Т. Шевченку] / С.Нахлік // Слово і час. – 2002. – N 3. – С. 3
  • Чумак И.М.: [Некролог] // Луганская правда. – 2004. – 25 мар. – С.4; Наша газета. – 2004. – 25 мар. – С.3,фот.; Жизнь Луганска. – 2004. – 24 мар. – С.2, фот.

 

 

Тітов Владислав Андрійович

Біографічна довідка

Тітов Владислав Андрійович народився 7 листопада 1934 р. в с. Калинівка Добринського р-ну Липецької області в родині хлібороба. У 1935 році закінчив школу, 1959 р. – Боково-Антрацитівський гірничий технікум. Працював на шахті гірничим майстром. У 1960 році сталося жахливе: запобігаючи аварії на шахті, він одержав тяжку травму і залишився без обох рук, але врятував життя багатьох людей.

Потім почалося нове життя – Тітов почав писати. Це був нелегкий крок, та йому завжди допомагала дружина Рита і донька Тетяна. Всі твори автора написані російською мовою. Повість “Усім смертям на зло” (1967) схвилювала весь світ. У 1971 році виходить твір “Ковыль – трава степная”, а в 1983 – «Жизнь прожить», «В родной земле корням теплее», роман «Проходчики». Повість «Грезы старого парка» (1986) була останньою. 30 квітня 1987 році письменник помер.

У 1981 р. Тітов Владислав Андрійович став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка за твори «Всем смертям назло» та «Ковыль – трава степная», у 1976р. – Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського, у 1968 р. – Всесоюзного літературного конкурсу ім. М. Островського, обласної комсомольської премії ім. “Молодої гвардії”.

Бібліографія

  • О присуждении Государственных премий УССР им. Шевченко в области литературы, журналистики, искусства и архитектуры 1981 г.: Постановление ЦК КП Украины и Совета Министров УССР // Ворошиловгр. правда. – 1981. – 7 март.; Правда Украины. – 1981. – 7 март. – С. 2
  • Лауреати Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка // Рад. Україна. – 1981. – 8 берез., фото // Правда Украины. – 1981. – 7 март. – С. 2
  • Названо імена лауреатів Шевченківської премії 1981 року // Літ. Україна. – 1981. – 10 берез.

***

„Всем смертям назло”

  • Титов В. А. Всем смертям назло: Повесть / В. А. Титов– М.: Сов. писатель, 1967. – 159 с.
  • Тітов В. А. Усім смертям на зло..: Повість / Пер. з рос. А. Сенкевич. – К.: Дніпро, 1973. – 155 с.
  • Титов В. А. Всем смертям назло...Повесть / Титов В. А. – М.: Сов. Россия, 1975
  • Тітов В. А. Усім смертям на зло... Життя прожити: Повісті / Титов В. А. – К.: Молодь, 1978. – 304 с.
  • Тітов В. А. Усім смертям на зло... Життя прожити: Повісті / Тітов В. А. – К.: Молодь, 1978. – 304 с.
  • Титов В. А. Всем смертям назло...: Повесть / В.А.Титов. – М.: Сов. писатель, 1979. – 143 с. – (Б–ка юношества)
  • Титов В. А. Всем смертям назло...Повесть / Вступ. ст. Б. Полевого; Худож. Ю.Ф. Алексеева. – М.: Сов, Россия, 1983. – 125 с., с портр.
  • Титов В. А. Всем смертям назло...: Повесть, рассказы / Титов В. А. – Донецк: Донбас, 1985. – 150 с.
  • Тітов В. А. Усім смертям на зло...: Повість // З рос. пер. А.Сенкевич, В. Сліпачук; Післямова Б. Полевого. – К.: Молодь, 1987. – 286 с.: портр.
  • Титов В. А. Всем смертям назло...: Повести: (Для ст. шк. возраста) /(Послесл. Б. Полевого) – Петрозаводск: Карелия, 1988. – 234 с.

***

  • Екимовский П. Корчагин из Луганска / П. Екимовский // Комсомолец Донбасса. – 1962. – 2 февр.
  • Єкимовський П. Літературні кольори “Радуги” / Єкімовській П. // Прапор перемоги. – 1966. – 30 січ.
  • Леонардов В., Кабанова Т. «Всем смертям назло...» / Леонардов В., Кабанова Т. // Новомосковская правда (Тульская обл.). – 1966. – 24 мая.
  • Рыбас Т. Повесть Владислава Титова / Т. Рыбас // Луган. правда. – 1967. – 25 янв.
  • Черкаський М. Книга, продиктована життям / М. Черкаський // Прапор перемоги. – 1967. – 11 лют.
  • Очаковская Л. Второе рождение / Л. Очаковская // Известия. – 1967. – 11-12 март.
  • Новикова М. Преклоняюсь перед мужеством: Добринцы о повести земляка / М. Новикова // Заря коммунизма (Липецкая обл.). – 1967. – 14 март.
  • Крутских З. Наш родной: Добринцы о повести земляка / З. Крутских // Заря коммунизма (Липецкая обл.). – 1967. – 14 март.
  • Кузнецов В. Книги о героях // Комс. правда. – 1967. – 19 март.
  • Горячкин В. «Всем смертям назло...» / В. Горячкин // Шахтерская правда. – 1967. – 11 апр.
  • Петрович Н. «Всем смертям назло...» / Н. Петрович // Вперед. – 1967. – 26 февр.
  • Трошкина К. Повесть о настоящем человеке / К. Тошкина // Москва. – 1967. – №7.– С. 209-210
  • Мокин Б. Советский характер / Б. Мокин // Волга. – 1967. – №8. – С. 181 – 182
  • Владимирова И. Живые традиции: [Рец. на повесть Титова В. А. Всем смертям назло] // Нева. – 1968. – № 2. – С. 172-175
  • Проскура В. “Смертям назло” / Проскура В. // Комс. правда. – 1971. – 12 март.
  • Гавриков Л. Жизнь прожить..: Третья повесть В. Титова // Огни коммунизма. – 1975. – 7 июн.
  • Полевой Б. Слово о богатом человеке // Книжное обозрение. – 1975. – 29 авг.
  • Александренко Е. Обретение судьбы / Е. Александренко // Комс. знамя. – 1981. – 15 февр.
  • Тітов В. Поріднений з народами землі: [Про твори “Прохідники”, “Ковила – трава степова” та “Усім смертям на зло...”] / В.Тітов; Бес. Корнійчук В. // Україна. – 1984. – №34. – С.10-11

„Ковыль - трава степная”

  • Титов В. А. Ковыль - трава степная / В. А. Титов . – М.: Сов. писатель, 1971. – 200 с.
  • Ковыль – трава степная: Повесть / Примеч. А Иванова «Несколько слов о Владиславе Титове»; Ил. О. Вуколова // Молодая гвардия. – 1971. – № 1. – С. 4 – 141
  • Титов В.А. Ковыль – трава степная: Повесть. Рассказы / В. А. Титов – М.: Сов. писатель, 1973. – 207 с.
  • Тітов В.А. Степова трава – ковила : Повість, з оповіданнями / (Пер. з рос. Г.Довнара ; Іл.. Д.О. Заруба). – К.: Рад. письменник, 1975. – 255 с.

***

  • Евстафьева Н. “Ковыль – трава степная” / Евстафьева Н. // Заря коммунизма (Липецкая обл.). – 1971. – 6 февр.
  • Довнар Г. Песня о красоте человеческой / Довнар Г. // Ворошиловгр. правда. – 1971. – 16 февр.
  • Бєляєв Б. “Ковила – трава степова”: Нова повість В. Тітова / Бєляєв Б // Прапор перемоги. – 1971. – 17 лют.
  • Добкін В. Чим красива людина: Про нову повість В. Тітова “Ковила – трава степова” / Добкін В. // Молодогвардієць. – 1971. – 2 бер.
  • Иванов Е. Повесть В. Титова «Ковыль – трава степная» / Иванов Е. // Юность. – 1971. – № 7
  • Чубарова Р. “Антрацитовский субботний огонек” / Чубарова Р. // Заря коммунизма. – 1971. – 9 июн.
  • Панков А. “Желанное человеческое счастье” / А.Панков // Заря коммунизма. – 1971. – 13 июл.
  • Малахута М. “Освідчення рідному краєві” / Малахута М. // Молодогвардієць. – 1972. – 15 квіт.

 

 

Тютюнник Григір Михайлович

Біографічна довідка

Григір Тютюнник – видатний український прозаїк (брат Григорія Тютюнника) народився у селі Шилівці на Полтавщині 5 грудня 1931 р. Рано залишився без батька, деякий час виховувався в родині дядька на Луганщині. У 1946 році вступив до ремісничого училища, по закінченні працював слюсарем на заводі ім. Малишева в Харкові, згодом – на будівництві Миронівської ДРЕС. У 1951 р. призваний до армії. Після демобілізації закінчив вечірню середню школу.

З 1957 по 1962 рік навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Потім учителював на Луганщині.

З 1963 року працював у редакції газети „Літературна Україна”, видавництвах „Молодь”, „Веселка”. Уже першою збіркою оповідань „Зав’язь” заявив про себе як про зрілого оригінального письменника. У ній, а також у наступних збірках – „Деревій” (1969), „Батьківські пороги” (1972), „Крайнебо” (1975), „Коріння” (1976)) письменник не лише відтворив життя українського села, виявив яскраві національні характери, а й тонко психологічно мотивував вчинки своїх героїв. Григір Тютюнник виступив в українській літературі як блискучий новеліст. Він також є автором повістей „День мій суботній”, „Житіє Артема Безвіконного”, творів для дітей „Ласочка” (1970), „Лісова сторожка” (1971), „Степова казка” (1973), „Климко” (1976, екранізовано 1983), „Вогник далеко в степу” (1976). За останні два твори у 1980 р. був нагороджений премією ім. Лесі Українки.

6 березня 1980 р. Григір Тютюнник закінчив життя самогубством.

У 1989 році за поданням колективу Луганського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка видатний український письменник Григір Михайлович Тютюнник був удостоєний звання лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка за вагомий внесок в українську художню літературу.

Бібліографія

  • За творческие достижения // Правда Украины. – 1989. – 7 март. – С. 2.

***

  • Тютюнник Г. Зав’язь: Оповідання / Г. Тютюнник. – К.: Молодь, 1966. – 158 с.
  • Тютюнник Г. Деревій: Повість та оповідання / Г. Тютюнник. – М.: Київ, 1969. – 180 с.
  • Тютюнник Г. Тысячелистник: Рассказы / Г. Тютюнник / Перевод с укр. Н. Дангуловой. – М.: Сов. писатель, 1972. – 216 с.
  • Тютюнник Г. Крайнебо: Оповідання / Г. Тютюнник. – К.: Молодь, 1975. – 128 с.
  • Тютюнник Г. Отчие пороги: Повести и рассказы / Г. Тютюнник / Пер. с укр. Н. Дангуловой. – М.: Мол. гвардия, 1975. – 272 с.
  • Тютюнник Г. Коріння / Г. Тютюнник. –К.: Дніпро, 1978. – 294 с.
  • Тютюнник Г. Холодная мята: Повесть и рассказы / Г. Тютюнник / Пер. с укр. Н. Дангуловой. – М.: Сов. писатель, 1981. – 335 с.
  • Тютюнник Г. Повести и рассказы / Г. Тютюнник. – М.: Сов. писатель, 1989. – 720 с.
  • Тютюнник Г. Вибрані твори / Г. Тютюнник. – Дніпропетровськ: Січ. – 2000. – 449 с.
  • Тютюнник Г. Облога: Вибр. Твори / Г. Тютюнник. – 3-тє. вид. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2005. – 832 с.

 

 

Руденко Микола Данилович

Біографічна довідка

Ім’я Миколи Даниловича Руденко відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Це визначний письменник, поет-дисидент, громадський діяч, вчений-економіст, борець за права людини.

Народився Руденко М. Д. 19 грудня 1920 року в селі Юріївці Лутугинського району Луганської області. Навчався в селищній школі, закінчив десятирічку в 1939 році та вступив на філологічний факультет Київського державного університету. У тому ж році був мобілізований в армію.

Учасник Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений, демобілізований 1946 року в званні капітана. Повернувшись до Києва, працював редактором, а потім головним редактором журналу „Дніпро” та секретарем партійної організації Спілки письменників України. У 1947 році вийшла його перша збірка поезій „З походу”.

Світогляд М. Д. Руденка поступово змінюється. Він разом з іншими волелюбними письменниками захоплюється ідеями перебудови, включається до правозахисного руху. Зустрічається з академіком А. Сахаровим та іншими людьми.

У 1976 році в Києві була створена Українська Гельсінська група, одним із засновників якої був і М. Д. Руденко. Його участь у правозахисному русі закінчилася 1977 року ув’язненням на 7 років та 5 роками заслання. У таборах Руденко продовжував писати, незважаючи на нестерпні умови для творчості.

1987 року його було амністовано, але жити й працювати було ніде – квартиру в Києві після засудження йому не повернули. У цьому ж році він з дружиною виїхав до Федеративної Німеччини, а потім – до США. У США він очолює Закордонне Представництво Української спілки, яке боролося за визволення радянських політв’язнів. Лише в 1990 році М. Д. Руденку було повернуто громадянство в незалежній Україні. Він вертається на рідну землю.

М. Д. Руденко став першим лауреатом літературної премії імені В. К. Винниченка 1991 року. За роман „ Орлова балка” та збірку „Поезії” він був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка 1993 року. У 1998 році М. Д. Руденку була призначена державна щомісячна стипендія, а в 2000 році присвоєно звання Героя України.

Помер М. Д. Руденко у 2004 році.

Бібліографія

  • Украина. Президент ( Кравчук Л.) О присуждении Государственных премий Украины имени Т. Шевченко 1993 года: Указ Президента Украины // Правда Украины. – 1993. – 6 март. – С.1

***

  • Руденко М. Орлова Балка: Роман / М. Руденко / Передмова І. Качуровського. – Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1982. – 154 с.
  • Руденко М. Д. Поезії / М. Руденко. – К.: Дніпро,1991.– 413 с.
  • Руденко М. Д. Орлова балка: Роман / М. Руденко. – К.: Молодь, 2002. – 352 с.

***

  • Шаповалова І. Лауреатів – тринадцять: [Про нагородження письменника М. Руденка Державною премією ім. Т. Г. Шевченка] / І. Шаповалова // Вісті з України. – 1993. – 11-17 берез. – С. 11
  • Літературні премії: [Про присудження Держ. премії ім. Т. Г. Шевченка М. Руденку за роман “ Орлова балка” та збірку “Поезії”] // Слово і час. – 1993. – № 7.– С. 36
  • Неживий О. Микола Руденко / О. Неживий // Освячені Шевченковим ім’ям. – Луганськ, 1998. – С. 54-62
  • Бровко О. Жанрова своєрідність поезії М. Руденка / О. Бровко // Вісн. Луганського держ. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2002. – № 3 . – С. 60-70
  • Базилевський В. Ріка духовна: [Про поезію М. Руденка] / В. Базилевський // Літ. Україна. – 2005. – 29 верес. – С. 1, 4

 

 

Голобородько Василь Іванович

Біографічна довідка

Василь Іванович Голобородько – член Національної спілки письменників України з 1988 р. – народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.

Середню школу-інтернат закінчив у 1963 році. У 1964 році вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, але в 1965 році був змушений покинути університет. У 1966 році Голобородьку вдалося відновитися на навчання в Донецькому університеті, звідки на початку 1967 року він був відрахований за наказом ректора з формулюванням мотиву ”за дії, несумісні зі званням радянського студента”. Василь Голобородько поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу І. М.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яка тогочасною владою вважалася націоналістичною та антирадянською.

Від 1968 до 1970 року перебував на військовій службі у будівельних загонах Далекого Сходу. Потім працював на шахті та в радгоспі села Адріанополь.

У 1963 році почав друкуватися в республіканській пресі, але перша його поетична книжка “Летюче віконце” була знищена органами державної безпеки колишнього СРСР. У 1969-1986 роках твори Василя Голобородька перестали друкувати в Україні через існуючу офіційну заборону влади на друкування його творів та публічне згадування прізвища поета у засобах масової інформації.

1970 року у видавництві „Смолоскип” (Париж-Балтимор) вийшла друком книжка віршів поета під назвою “Летюче віконце”, яка складалася із чотирьох окремих збірок.

В Україні перша збірка поета “Зелен день” надрукована київським видавництвом „Радянський письменник” лише в 1988 році, за яку В.Голобородько був відзначений літературною премією ім. Василя Симоненка.

У 1990 р. виходить збірка “Ікар на метеликових крилах”, у 1992 р. – збірка “Калина об Різдві”. За ці дві збірки в 1994 р. В. Голобородька відзначено найвищою в Україні літературною нагородою – Національною премією ім. Тараса Шевченка.

У 1999 році з друку вийшла поетична книжка під назвою “Слова у вишиваних сорочках”. Через три роки в харківському науковому видавництві “Акта” вийшла друком книжка “Українські птахи в українському краєвиді”, а видавництвом „Альма-матер” ЛНПУ ім. Тараса Шевченка підготовлена до друку книга „Посівальник”.

До 2001 р. Василь Голобородько проживав у селі Адріанополі, тепер – живе в м. Луганську. Вищу освіту здобув у Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка. У 2002 р. отримав звання магістра за дослідження семантики українських казок.

Бібліографія

  • Украина. Президент ( Кравчук Л.) О присуждении Государственных премий Украины им. Т. Шевченко 1994 года: Указ Президента Украины // Правда Украины: – 1994. – 10 март.; Ветеран. – 1994. – 16 квіт.

***

  • Голобородько В. І. Ікар на метеликових крилах: Вірші / Голобородько В. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Голобородько В. І. Калина об Різдві: Вірші / Голобородько В. – К.: Укр. письменник, 1992. – 207 с.

***

  • Кононов І. Аргонавт поетичного всесвіту / І. Кононов // Прапор перемоги. – 1990. – 6 черв. –Рец. на кн.: Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Оліфіренко В. Повернення Василя Голобородька // Комс. Донбасу. – 1990. – 24 черв. – Рец. на кн.: Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Лучук І. ... До Василя Голобородька / І.Лучук // Березіль. – 1991. - № 1. – С. 181.– Рец. на кн.: Голобородько В. І. Ікар на метеликових крилах: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Краща книга року: Анкета критиків // Слово і час. – 1991. - № 4. – С. 7 – 19. - Рец. на кн.: Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Таран Л. Тиха слава, тиха влада... / Л. Таран // Слово і час. – 1992. - № 2. – С. 85-86. – Рец. на кн.: Голобородько В. Ікар на метеликових крилах: Вірші. – К.: Молодь, 1990. – 160 с.
  • Ведь может собственных лауреатов земля луганская иметь! // Луган. правда. – 1994. – 12 март.
  • Василь Голобородько – лауреат Державної премії // Наша газета. – 1994. - 19 март. – С. 2
  • Малахута М. Окно модного очага / М.Малахута // Луган. правда. – 1994. – 7 апр.
  • Неживий О. Живе в селі поет...: Штрихи до портрета Василя Голобородька, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченко / О. Неживий // Наша газета. – 1995. – 5 квіт. – С. 4, фот.
  • Василь Голобородько / О. Неживий // Освячені Шевченковим ім’ям. – Луганськ, 1998. – С. 84 -100

 

 

Світличний Іван Олексійович

Біографічна довідка

Відомий український письменник Іван Олександрович Світличний народився в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині в сім’ї колгоспників 20 вересня 1929 року.

У 1937 р. пішов до школи в с. Половинкине, яку закінчив зі золотою медаллю. Вітчизняна війна залишила в душі хлопця нелегкі спогади. У 1943 р., намагаючись підірвати фашистські машини, залишився без пальців на руках.

З 1947 по 1952 рік майбутній письменник навчався на факультеті української філології Харківського державного університету. Займався науковою роботою. Університет закінчив з відзнакою, але через незалежну поведінку не був залишений на кафедрі.

З 1950 р. працював у середній школі вчителем української мови та літератури, через загострення туберкульозу залишив цю роботу.

З 1952 по 1955 рік був аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка. Після закінчення аспірантури працював завідувачем відділу критики журналу „Дніпро”. У цей час з’являються перші публікації письменника.

З 1957 по 1963 рік Іван Олексійович Світличний займає посаду молодшого наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури, відповідальний секретар журналу „Радянське літературознавство”.

У 1965 р. йому забороняють займатися професійною діяльністю та друкуватися. І письменнику доводиться друкуватися під чужим прізвищем та псевдонімом.

30 серпня 1965 р. – перший арешт, Світличного було звинувачено в антирадянській агітації і пропаганді. У 1973 р. – другий арешт і суворий вирок: 7 років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Термін відбував у таборах ВС 389/35, 36 Пермської області. Роки таборів підірвали здоров’я письменника, після звільнення він дуже хворів.

Світличний член Спілки письменників України з 1990 р., лауреат премії ім. В. Стуса 1989 р., премії Українського ПЕН-клубу 1990 р.

25 жовтня 1992 року Світличний помер.

У 1994 році за збірку віршів, поетичних перекладів та літературно-критичних статей “Серце для куль і рим” (1990) Івану Олексійовичу Світличному було посмертно присуджено Державну премію ім. Т. Шевченка.

Бібліографія

  • Україна. Президент (Кравчук Л.) Про присудження Державних премій України ім. Т. Шевченка 1994 р.: Указ Президента України від 2 берез. 1994 р. // Уряд. кур’єр. – 1994. – 5 берез. – С. 1; Літ. Україна. – 1994. – 10 берез.; Голос Украины. – 1994. – 5 берез. – С. 4.

***

  • Світличний І. О. Серце для куль і для рим: Поезії. Поетич. переклади. Літ. – критич. ст. / І. О. Світличний / Перед. сл. Дзюби І. М. – К.: Рад. письменник, 1990. – 581 с.
  • Світличний І. О. Із книжки „Серце для куль і для рим”: Вірші / І. О. Світличний // Поезія. – К., 1990. – Вип. 1. – С. 37-41

***

  • Сверстюк Є. Свіча на підсвічнику: [На здоб. Держ. премії України ім. Тараса Шевченка] / Є. Сверстюк // Літ. Україна. – 1994. – 17 лют.
  • Неживий О. Іван Світличний. Надія Світлична / О. Неживий // Освячені Шевченковим ім’ям. – Луганськ, 1998. – 102 с.

 

 

Світлична Надія Олексіївна

Біографічна довідка

Світлична Надія Олексіївна народилася 8 листопада 1936 р. в сім’ї колгоспників у с. Половинкине Старобільського району Луганської області. Школу закінчила у м. Старобільську.

З 1953 по 1956 рік навчалася на факультеті української філології в Харківському університеті. Потім почала працювала на громадських засадах в колонії ім. Макаренка для малолітніх злочинців. У 1958 – 1961 рр. викладала українську мову і літературу, була завучем, директором школи робітничої молоді в м. Боково, Антрацитівського району.

У 1963 р. переїхала до Києва, щоб бути ближче до брата Івана Світличного. Викладала українську мову у вечірній школі, працювала в бібліотеці, на радіо. З головою поринула в культурне життя Києва 1960-х. Була вічною соратницею брата. Саме в той час Іван Світличний залучив свою сестру до справи Самвидаву.

Після арешту в січні 1972 р. Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола Надія Світлична стала об’єктом пильної уваги КДБ.

18 травня 1972 р. Надію Світличну було заарештовано за ст. 62.1 Кримінального Кодексу: антирадянська пропаганда й агітація. Засудили її на чотири роки таборів суворого режиму, відбула Надія Олександрівна їх у Мордовії, де несли покарання Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.

1976 р. повернулася до Києва. Життя було важким: постійний нагляд, побутові труднощі, але жінка не відходила від громадського життя, надалі залишалася активною ланкою Самвидаву, членом Української Гельсінської групи.

12 жовтня 1978 р. Надію Світличну випустили з СРСР на постійне проживання до США, та органічних зв’язків з Україною вона не пориває. З 1979 по 1981 рік працювала як перекладач і редактор в Українському інституті Гарвардського університету, у видавництві “Пролог”, у журналі “Сучасність”, у 1993 - 1997 рр. – в Українському музеї Нью-Йорку. З 1981 по 1993 рік працювала на радіостанції “Свобода”, з 1992 р. вела радіожурнал “Надія”. Брала участь у роботі міжнародної організації “Демократія і незалежність”.

У 1994 р. була удостоєна Шевченківської премії “За активну публіцистичну журналістську діяльність”.

Нині живе поблизу Нью-Йорка, але підтримує найтісніші зв’язки з Україною – опікується музеєм шістдесятників, бере участь у різних громадських акціях, у видавничих проектах, зокрема у виданні творів І. Світличного. Впорядкувала збірку спогадів про свого брата “Доброокий” (К., 1998).

Бібліографія

  • Україна. Президент (Кравчук Л.) Про присудження Державних премій України ім. Т. Шевченка 1994 р.: Указ Президента України від 2 берез. 1994 р. // Уряд. кур’єр. – 1994. – 5 берез. – С. 1; Літ. Україна. – 1994. – 10 берез.; Голос Украины. – 1994. – 5 берез. – С. 4

***

  • Доброокий: Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світлична. – К.: ЧАС, 1998. – 572 с.
  • Світлична Н. О. “Звідки вони взялися в Донбасі”/ Н. О. Світлична / Розмовляв О. Неживий // Наша газета. – 1997. – 23 авг. – С. 5
  • Світлична Н. “На Україну повернулась...” / Н. О. Світлична / Запис. Д. Білокобильска // Молодь Україна. – 1998. – 28 трав. – С. 4
  • Світлична Н. Кілька уточнень до життєпису Юлія Лавріненка / Н. Світлична. – Березіль. – 2000. - № 11-12. – С. 183-186

***

  • Короткі біографії членів Української громади групи сприяння виконанню Гельсінських угод // Самостійна Україна. – 1996. – жовт. – С. 22
  • Журавка О. “Доброокий” / О. Журавка // Шлях перемоги. – 1998. – 30 верес. – С. 7
  • Іван Світличний. Надія Світлична / О. Неживий // Освячені Шевченковим імям. – Луганськ, 1998. – С. 68 – 81
  • Вінграновський М. Іван Дзюба очима шістдесятників: Леоніди і Надія Світлична: Відкритий лист голові Комітету з національних премій ім. Т. Шевченка... академікові Івану Дзюбі / М. Вінграновський // Слово і час. – 2001. - № 7. – С. 13-14
  • Українська Гельсінська група // Самостійна Україна. – 2001. – лист. – № 41. – 5
  • Кириченко С. 1977-й: Спогади / С. Кириченко // Дніпро. – 2002. – № 1-2. – С. 88
  • Неживий О. “Маленька сестричка великого брата...” / О. Неживий // Наша газета. – 2002. – 24 дек. – С. 8, фот.
  • Неживий О. Штрихи до портрета / О.Неживий // Літ. Україна. – 2003. – 16 січ. – С.7, фот
  • Надія Світлична в Україні // Україна. – 2003. - №3. – С.3
  • Коцюбинська М. Надія з родини Світличних / М. Коцюбинська // Українки в історії. – К., 2004. – С. 276 – 278

Наши партнёры

Режим работы

Понедельник - Четверг:
8:00-17:00

Пятница - выходной
Суббота - 9:00-17:00
Воскресенье - выходной

Санитарный день - последний четверг месяца

На нашем сайте и в соцсетях в режиме 24/7

Контакты

Адрес:
91053 ЛНР,
г. Луганск, ул. Советская 78

Почта:
gorkiy.library@gmail.com

 

Счётчики

Яндекс.Метрика
Индекс цитирования
Copyright © 2018 Луганская Республиканская универсальная научная библиотека им. М.Горького

Меню