Культура Луганщины

«Я теж хочу туди» — сказав підліток Саша Агаджанов, дивлячись на сцену Старобільського районного Будинку культури, на якій витанцьовували трохи старші за нього хлопці і дівчата з ансамблю «Веселка», що якраз починав набирати силу під керівництвом свого молодого натхненника Ніни Сушинської. То був початок шістдесятих років минулого століття.

Він уже тоді був цілеспрямований, цей смаглявий чорночубий і чорноокий, з витонченими рисами обличчя хлопчина. Сказав, що хоче на сцену, значить, так воно й буде.

— Я пішов у Будинок піонерів — записуватись у танцювальний гурток, до Антоніни Федорівни, — згадує Олександр, який минулого року приїздив до Старобільська — міста свого дитинства і сценічної юності. — Антоніна Федорівна якийсь час попрацювала зі мною, а потім відправила у «Веселку» — до своєї доньки Ніни Василівни.

…Вони сидять поряд — два майстри танцю: наставниця і її незвичайний учень, якого в Старобільську називають легенда-Агаджанов.

У місцевому краєзнавчому музеї у переддень ювілею міста відкрили присвячену Агаджанову експозицію: тут його фотографії, дещо із сценічних костюмів, концертні програми англійською, іспанською, німецькою, італійською, японською мовами, тобто мовами країн, на головних сценах яких він танцював Меркуціо в балеті «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, заголовну роль в балеті Л. Мінкуса «Корсар», Блазня в «Лускунчику» П. Чайковського, молодого українського патріота Остапа в «Тарасові Бульбі»… Спектаклів і ролей — довгий ряд. А починався він не деінде, а на старобільській сцені, у «Веселці», під чіткі команди, а то й під окрики Ніни Сушинської. Без цього творчий процес не обходиться.

— Я і тоді, й зараз і накричу на них, і обцілую їх, — каже Ніна Василівна, ніжно обіймаючи свого колишнього учня. — Ви не уявляєте, як я їх люблю, кожен з них — часточка мого життя, а найяскравіша та, якою є Сашуня. Колись влітку ми з чоловіком поїхали на море. Якось сиджу на пляжі мовчу, мрію. «Чого притихла?» — питає чоловік. «Та думаю, що Санька Агаджанов в училище поступив. Як ми тепер без нього будемо?»

Цими словами Ніна Василівна знову повертає нашу розмову в минуле. Олександр Леонович згадує, як він, сімнадцятилітній, в 1967 році дійсно поступив у Київське училище естрадно-циркового мистецтва і через два роки закінчив з відзнакою його хореографічний факультет, як потім працював у Москві в ансамблі хореографічних мініатюр «Сувенір» під керівництвом заслуженої артистки СРСР Т. Голованової. А за кілька місяців підійшов строк служби в армії — Олександр служив у Червонопрапорному ансамблі пісні і танцю Закавказького військового округу. Приїздив до Старобільська у відпустку, а «Веселка» якраз готувалась до обласного конкурсу, і він, звісно, напросився їхати з ними. Та йому й не думали відмовляти, навпаки, були раді — й закономірно стали лауреатами.

Агаджанов у танці неповторний і незабутній. Ті, хто бачив, як він танцює, запам’ятовують це назавжди. Навіть Ніна Василівна захопливо дивується: «Оце танцівник!». Так вона вигукнула багато років тому, дивлячись його танець у Луганську, куди він приїздив у складі Московського театру танцю «Ритми балету», в якому працював після армії. У неї досі перед очима той красень Півень, якого у хореографічному сюжеті «Ферма» так талановито станцював Олександр. Його талант розкривався у фольклорній хореографії, в танцях народів колишнього Радянського Союзу, в Київському театрі оперети і Московському державному джаз-оркестрі під керівництвом Л. Утьосова. Все це у двадцять з хвостиком років! Здавалося б, такий злет, визнання, простір. А йому все було мало і тісно.

— Мені хотілося більшої творчої свободи, без цензури, без вказівок згори, мріялося про сцени Риму, Нью-Йорка, Лондона, — посміхається Олександр, пестячи ніжними погладжуваннями свої красиві, стрункі ноги, по-літньому відкриті шортами і шльопанцями. Це не просто ноги — це крила танцівника. Спостерігаючи за його рухами, не втримуюсь і питаю:

— Ви якось по-особливому доглядаєте за своїми незвичайними ногами?

— Та ні, — відповідає. — Догляд звичайний. Обов’язок ніг танцювати, втомлюватись і, відпочивши, знову танцювати.

Ці ноги носили свого господаря по всьому світу. В 1976 році Олександр Агаджанов емігрував до Америки. Потім були Італія, знову Америка, Німеччина, Англія. Він виступав на сценах цих країн і паралельно вже в двадцять сім років починав викладати мистецтво танцю. Зараз містер Агаджанов, як його називають в Англії, де він живе майже тридцять років, працює викладачем-репетитором трупи провідних солістів балету королівського театру «Ковет Гарден» у Лондоні, а ще веде королівську вищу балетну школу, в якій навчаються здібні хлопці і дівчата з різних країн, у тому числі з України. Своїм мистецтвом учні Олександра Леоновича зачаровують не тільки англійців, а й глядачів усіх країн світу, куди трупа виїжджає на гастролі. Нині готуються до обслуговування літніх Олімпійських ігор, що проходитимуть наступного року на островах туманного Альбіону.

У майстра мало вільного часу і нетривала, півторамісячна відпустка. Цього разу він частину її провів у маленькому містечку Старобільську, в якому не був уже більше десяти років і яке живе в його біографії поряд з великими і прекрасними столицями світу. Дороги до них для нього почалися тут, де він зробив колись своє перше па, де стоїть хата, в якій жив, де похований його тато. Він тут і гість, і господар. Місцем нашої розмови обрав… що б ви думали? — сцену. Ми сиділи на ній втрьох перед абсолютно порожньою глядацькою залою, яка, здавалось, прислухалася до тихої скупої розповіді соліста балету і з цікавістю заглядала у його повиті загадковою сумовинкою допитливі очі.

Галина Щербакова.

Щербакова, Г. Легенда-Агаджанов [Електронний ресурс] хореограф/

Галина Щербакова.- Режим доступу: http://nashagazeta.net/2033-legenda-agadzhanov.html.- Назва з екрану