Борис Гринченко

СОДЕРЖАНИЕ

  • Богданець-Білоскаленко Н.І. ПОСТАТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА КРІЗЬ ПРОСТІР СТОЛІТЬ
  • В'ячеславова О.А. БОРИС ГРІНЧЕНКО В МУЗЕЙНІЙ СЦЕНОГРАФІЇ НАДІЇ МОНАСТИРСЬКОЇ
  • Глуховцева К.Д. БОРИС ГРІНЧЕКО – ЛЕКСИКОГРАФ
  • Дейнегіна Т.О. БОРИС ГРІНЧЕНКО В ТЕЛЕЕФІРІ ЛУГАНЩИНИ: ТЕОРЕТИКО-ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС
  • Ененко Т.С. БОРИС ГРИНЧЕНКО В ЖИЗНИ ЮРИЯ ЕНЕНКО(ПО СЛЕДАМ ВОСПОМИНАНИЙ)
  • Колганова І.М. ЮВІЛЕЙ ТИТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ (до 150-ої річницівід дня народження Бориса Грінченка)
  • Кравченко М.В. РОЛЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА В РОЗВИТКУ Й ЗБАГАЧЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
  • Павленко Н.В. ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА НА ЛУГАНЩИНІ
  • Піцик О.М. ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ Б. Д. ГРІНЧЕНКА В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ.
  • Плескун В.І., Усаченко М.С. БОРИС ГРІНЧЕНКО У ТВОРАХ ЛУГАНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
  • Пліс Т.С. «СТЕПОВИЙ ГІСТЬ» БОРИСА ГРІНЧЕНКА НА СЦЕНІ ЛУГАНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
  • Позднякова І.В. УНІКАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РОДИНА ГРІНЧЕНКІВ
  • Семистяга В.Ф. ЛУГАНЧАНИ – ЛАУРЕАТИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ІМ. БОРИСА ГРІНЧЕНКА
  • Cоколова Л.П. СЛОВНИК ЯК ШИРОКЕ ЗІБРАННЯ МАТЕРІАЛІВ ЖИВОЇ НАРОДНОЇ МОВИ (ДО ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ «СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»).
  • Спиридонова А.В. ІДЕАЛ ВЧИТЕЛЯ В ТВОРЧОСТІ Б.Д.ГРІНЧЕНКА

Богданець-Білоскаленко Н.І.,
кандидат педагогічних наук, доцент
Київського університету імені Бориса Грінченка

ПОСТАТЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА КРІЗЬ ПРОСТІР СТОЛІТЬ

Унікальність постаті Бориса Дмитровича Грінченка окреслюється апологетичною відданістю національній ідеї в найрізноманітніших відтвореннях: наукових працях, художній літературі, фольклорі та етнографії, лексикологічній, мовно-перекладацькій та видавничій, а також учительсько-педагогічній діяльності.

Дослідженням культурно-освітньої та громадської діяльності Бориса Грінченка займалися М.Плевако, В.Яременко, А.Погрібний, О.Неживий, Б.Пастух, А.Животенко-Піанків, А.Мовчун, Н.Богданець-Білоскаленко та ін. Існує низка дисертацій, в яких розкривається мовознавча (М.Кравченко), фольклористична й етнографічна (Л.Козар, Н.Родінова), літературна (В.Яременко, О.Вовк), перекладацька (А.Хоптяр), педагогічна (О.Неживий, К.Тимошенко), книговидавнича діяльність (М.Малиш) та архівна (Н.Зубкова) й епістолярна (І.Погребняк) спадщина Бориса Грінченка.

Перший музей Бориса Грінченка відкрито у 1988 році на Луганщині в приміщенні тієї школи, де колись учителював Б. Грінченко. У 2010 році з ініціативи ректора Київського університета імені Бориса Грінченка В.Огнев’юка в приміщенні ректората було відкрито Музей Бориса Грінченка. В цьому університеті створено лабораторію грінченкознавства (2009 р.), метою якої є дослідження архівних джерел, упорядкування десятитомного видання праць Б.Грінченка і, загалом, популяризація його спадщини. 2011 року в Києві на вулиці Воровського 18/2 біля ректората Київського університету імені Бориса Грінченка на кошти викладачів і студентів відкрито пам’ятник Борисові Грінченку. До 150-річчя від дня народження великого Просвітителя Національним банком України випущена пам'ятна монета.

У цій невеличкій розвідці хочеться стисло спинитися на багатогранній діяльності Грінченка, розкрити його як особистість, людину, чоловіка і батька.

Насамперед, Борис Грінченко постає перед нами як упорядник чотиритомного «Словаря української мови». Нагадаємо історію створення словника. 1902 року на запросини редакції «Київської старовини» Б.Грінченко разом з дружиною Марією Загірньою переїздить до Києва. Він мав довершити працю кількох поколінь інтелігенції над українським словником, матеріали до якого знаходилися в редакції «Київської старовини». Йому було дано 49 тисяч слів. Борис Грінченко додав ще власне зібраних 19 тисяч. За кілька років він разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою, упорядкував словник, який складався з 68 тисяч українських слів з народної і писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку ХХ століття. Протягом двох років (1907 – 1909) словник було видано. "Словарь української мови” отримав другу премію Російської імператорської академії наук (першу не отримав ніхто). До речі, на словнику Б.Грінченка ґрунтувався перший, прийнятий у 20-х роках ХХ століття український правопис, з деякими змінами чинний і нині.

Борис Грінченко – педагог. У квітні 1881 року Борис Грінченко склав екстерном іспити на звання вчителя початкових народних шкіл і після отримання свідоцтва три роки працював у селах Харківщини народним вчителем. Та найдовше, шість років, він пропрацював у приватній школі Х. Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині (з вересня 1887 р. – до літа 1893 р.). У цей період він створює український рукописний буквар та рукописну «Настину читанку» для своєї доньки Насті. За ними він вчив й інших дітей читати, тому що всі підручники на той час були російськомовні. Відомо, як важко було друкувати книжки для українського читача в царській Росії, оскільки панувала заборона на україномовні книжки, а з 1895 року – спеціально на дитячу книжку. І тільки після 1905 року, коли були зняті деякі заборони на українське слово, Борисові Грінченку вдалося надрукувати свою “Українську граматку”. Він хотів підготувати до друку й читанку під назвою “Рідне слово”, але не встиг. І вже після його смерті у 1912 році Марія Загірня, додавши до читанки трохи власного матеріалу, видає цю книжку дещо переробленою. Поряд із прізвищем Бориса Грінченка з’являється її ім’я. Читанка містить 30 параграфів різноманітної тематики, обсягом 167 сторінок [1, 30]. Важко переоцінити роль читанки Бориса та Марії Грінченків для українського малого читача, особливо перший випуск, коли був повний вакуум україномовної книжки в Східній Україні. По суті, “Рідне слово” – прообраз сучасних дитячих енциклопедій. Саме тому вона залишається актуальною і для сучасного читача.

Борис Грінченко – письменник, перекладач. Свою літературну діяльність розпочав у 18 років. Як письменника, його приваблювали жанри поезії, прози та драматургії. Найдосконаліше свій талант Грінченко розкрив у жанрі прози («Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами»). Писав драми і комедії: «Ясні зорі», «Нахмарило», «Миротворці» тощо; створив 77 байок і упорядкував їх у збірку «Байки» (1911).

У жанрі малої прози розповідається про знедолене дитинство, складне, занедбане та гнітюче становище тогочасної школи («Украла», «Дзвоник» «Екзамен», «Непокірний», «Каторжна»). Морально-етичні проблеми життя дітей сільської бідноти Б.Грінченко висвітлює в оповіданнях «Без хліба», «Кавуни», доступно й зрозуміло для дітей змальовано історичні події в оповіданні «Олеся». Свої твори підписував псевдонімами: Вартовий, Іван Перекотиполе, Василь Чайченко, Вільхівський та іншими.

Розуміючи важливість казки в дитячому вихованні, створює віршовані оповідання та віршовані казки. Сюжети для цих творів брав із народних джерел. Так, у 1894 році з’явилася «Книга казок віршем». Збірка мала велику популярність серед дітей, про що свідчить кількість її перевидань.

Знав Борис Грінченко німецьку і французьку мови. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником. Улюбленими письменниками Б.Грінченка були Шіллер і Гейне. М.Коцюбинський захоплювався Грінченковим перекладом драми Шіллера «Вільгельм Тель»: «Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладацькій літературі українській я не знаю» [7, 167].

Варто нагадати, що у 80-90-ті роки ХІХ ст. в українській художній літературі тривалий час панувала практика не власне перекладів, а довільних переказів, переспівів. Борис Грінченко – один з перших літераторів, який закликав письменників здійснювати переклади як найточніше до оригіналів, не намагатися переробляти авторський твір на український лад.

Борис Грінченко – як фольклорист, етнограф. Працюючи вчителем в школах Харківщини, статистиком на Херсонщині, в земській управі в Чернігові, Борис Дмитрович не втрачав нагоди збирати і записувати фольклорний та етнографічний матеріали. Саме в Чернігові він доклав чимало зусиль як фольклорист та етнограф і видав тритомну працю “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях” (1895-1899) та фольклорну збірку “Из уст народа” (1900). Сучасник Бориса Грінченка Зенон Кузеля так писав про захоплення фольклорно-етнографічною діяльністю митця: «руководився не так зацікавленням до тем народної творчості, як більше патріотизмом,.. і любов’ю до всього, що вийшло з народу» [5, 9].

Дослідниця фольклорної спадщини Грінченка Лідія Козар зазначала: «Із передмови та архівних документів Б.Грінченка довідуємося, що ним зібрано було всього 4600 пісень» [4, 55].

Геніальна постать Бориса Грінченка як фольклориста на ниві українського пошуку плідної зернини народного слова залишається взірцем і показовим прикладом кожному, хто вважає себе причетним до нації на рідних просторах.

Борис Грінченко – громадський діяч. Борис Дмитрович протягом усього свого життя виявляв рідкісну наполегливість і самозреченість у кожній справі: педагогічній, видавничій, науковій, письменницькій. Сили йому надавала велика ідея віри в незборимий дух української нації, головним у розвитку якої Грінченко вбачав просвітництво. Все, що він писав, говорив, залишив в архівних спогадах, пройняте переконливо-освітніми, національно-відроджувальними помислами, спрямованими до народу України. Спираючись на архівні документи, висвітлимо створення товариства. До київського губернатора із заявою про дозвіл на створення товариства «Просвіта в Києві» звернулися Лисенко М.В. та Грінченко Б.Д. (ф. І, 31728). У заяві чітко було вказано мету товариства: “Цель общества есть содействие развитию украинской культуры и, главным образом, просвещению Украинского народа на его родном языке; общество имеет действовать в пределах г. Киева и Киевской губернии” [3]. Статут товариства доручили скласти Модесту Левицькому. Статут, який прийняли не відразу, а з тривалими обмірковуваннями і доповненнями висвітлював головне завдання «Просвіти» – право видавати газети, журнали, книжки та іншу літературу українською мовою; відкривати хати-читальні; бібліотеки; засновувати навчальні, науково-просвітницькі заклади, сприяти роботі музеїв; влаштовувати літературно-мистецькі вечори; організовувати читання публічних лекцій; проводити конкурси на кращі літературні твори; вишукувати фонди для підтримки кращих стипендіатів у вищих навчальних закладах.

Борис Грінченко: видавнича і культурна діяльність. Проживаючи і працюючи в Чернігові, в 1894 році Борис Дмитрович створив видавництво дешевої популярної літератури для народу. Кошти на видавництво заповів його однодумець Іван Череватенко. З метою зменшення вартості книг, редагування і коректуру рукописів взяли на себе Борис та Марія. Це були невеличкі за обсягом книжечки, розміром ¼ аркуша і коштували 3-5 коп. На книжках був напис: «Видав Б.Грінченко на кошти І.Череватенка». Видавництво проіснувало шість років і за цей проміжок часу видано 46 книжечок загальним тиражом більше 140 тисяч примірників.

У той період в Чернігові Борис Грінченко разом з дружиною упорядкував Музей української старовини В. Тарновського. Порятував ту частину колекції, що пліснявіла в одному з київських підвалів, серед них понад 700 Шевченкових експонатів. Ці, врятовані ним, Шевченкові картини й речі тепер містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.

Згадаймо і про власну бібліотеку. Борис Грінченко разом з дружиною збирали книги. Їхня бібліотека налічувала більше шести тисяч книг переважно наукового змісту. На її основі створено першу публічну бібліотеку (тепер це Національна наукова бібліотека України імені В.Вернадського).

Борис Грінченко як особистість. Сучасники згадували про нього як надзвичайно настирливу, наполегливу, вимогливу людину як до себе, так і до інших. Працювати з ним і дружити було дуже нелегко: підганяв інших до праці, як диктатор. Друзі дали йому прізвисько Диктатор і називали Генералом.

Борис Грінченко створив унікальну українську родину, в якій був, як зазначала дослідниця А.Мовчун, «ніжним, люблячим чоловіком, турботливим, відповідальним батьком». Мав доньку Настю, яка стала дитячою письменницею та перекладачем. На жаль, вона дуже рано пішла з життя, віддавши його за волю України. У літературі також під псевдонімом Марія Загірня працювала і його дружина. Подружжя Грінченків сучасники характеризували, як «справжню українську сім’ю без компромісів».

І наостанок треба наголосити на вмінні цінувати сім’ю, кохану дружину і вмінні пронести вогонь кохання через все подружнє життя. Він писав про дружину Марію Загірню: «вона для мене була вірним порадником і другом в усіх важких і важливих справах». У листах Б.Грінченка до дружини відчувається глибина справжнього вірного кохання. Сучасна дослідниця А. Мовчун писала: «Із першого й до останнього закінчував листи словами: «Цілую твої ніженьки. Твій Борис». У листах називав кохану сонечком, щастям, зіронькою, голубкою, святою, зорею ясною; коханням своїм єдиним і довічним; голубонькою сизокрилою; любим серденьком» [6, 13]. Отак не згасав вогонь кохання між двома найріднішими людьми.

Нам, сучасним нащадкам Бориса Грінченка, варто глибше цікавитися і дивуватися широченним обсягом його діяльності лише за 47-річне життя. А ще варто стрепенутися всім серцем і заходитися чесно й сумлінно продовжувати національну розбудову України. “Наше діло гнітять, але ж ми самі удесятеро побільшуємо цей гніт своєю недбалістю, продажністю, лінощами”, – говорив Грінченко [2, 9].
Ці його слова залишаються актуальними і сьогодні та активізують думки кожного свідомого українця.

Література

1. Богданець-Білоскаленко Н. Не велике я поле зорав...(до 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка)/ Н.І. Богданець-Білоскаленко. – К.: НВФ «Славутич-Дельфін», 2013. – 112 с.

2. Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 1999. – 176 с.

3. Заявление Киевскому губернатору от Лысенко Н.В., Гринченко Б.Д. в разрешении образования общества “Просвита в Киеве”. – Інститут рукописів НБУ імені В.Вернадського, ф І, 31728.

4. Козар Л. Борис Грінченко як фольклорист/ Лідія Козар. – К., 2005. – 148 с.

5. Кузеля З. Б.Грінченко як етнограф / Зенон Кузеля. – Львів, 1910. – 36 с.

6. Мовчун А.І. Грінченкіана-2011: пошуки та знахідки / А.І. Мовчун. – // Борис Грінченко – відомий і невідомий: матер. щорічних Грінченківських читань: 8 грудні 2011. – К.: [Київ. ун-т ім. Б.Грінченка], 2012. – С. 10-18.

7. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1988. – 268 с.

0203 04 05
Титульна сторінка та фрагменти рукописної Читанки
Бориса та Марії Грінченків «Рідне слово», 1912 р.
Родина Бориса Грінченка
(дружина і донька)
с. Олексіївка, Луганщина,
1887 р.
Пам’ятник Борисові Грінченку
в Києві 2011 р.

 

Титульна сторінка та фрагменти рукописної Читанки
Бориса та Марії Грінченків «Рідне слово», 1912 р.

Родина Бориса Грінченка (дружина і донька)
с. Олексіївка, Луганщина, 1887 р.

Пам’ятник Борисові Грінченку в Києві 2011 р.

В'ячеславова О.А.,
кандидат філософських наук,
мистецтвознавець, член НСХУ

БОРИС ГРІНЧЕНКО В МУЗЕЙНІЙ СЦЕНОГРАФІЇ
НАДІЇ МОНАСТИРСЬКОЇ

...Чи знаєте ви це надзвичайне місце на Луганщині, де несе свої тихі води річечка з нехитрою назвою Біла?.. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ–Донецьк, на 60-му кілометрі, відкривається краєвид зеленої долини зі старими вербами. Там стоїть невеличкий одноповерховий будиночок із дикого пісковику зі скелястої гори над річкою. «Загірня» - так підписуватиме свої твори одна з дивних мешканок цієї оселі. Про ці місця на Луганщині українська поетеса Христина Алчевська скаже:

...Висока скеля, і степи,
І гай, і пишная діброва...
...І знов сіяли в небі зорі
Над домом тим, де жив колись
Плугатар ниви молодої...

Це про нього, Бориса Дмитровича Грінченка, з огляду на його ймовірний переїзд до Галичини, Павло Грабовський скаже: «...Без Вас зовсім нікому буде працювати, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не чути». Подружжя Грінченків разом із маленькою донькою Настею опинилися на Луганщині після тривалих поневірянь. Сталося це 1887 року, їх запросила вчителювати Христина Алчевська, відома громадська діячка, просвітителька, меценатка й фундаторка жіночої недільної освіти. У селі Олексіївці на Луганщині, поряд із садибою родини Алчевських, вона своїм коштом збудувала в 1879 році народну початкову школу, якою й опікувалась увесь час. «Це найкраще, що я зробила», - скаже засновниця під час відкриття школи. Сім років (1887-1994) в Олексіївській школі були надзвичайні педагоги, яких обожнювали не лише діти, а й уся селянська округа.

Уже кінцем 1980-х і в перші роки української незалежності спробували створити у с.Олексіївці меморіальний комплекс, присвячений Б. Грінченкові. Ініціатор – товариство «Просвіта». Багато зробив для цього в організаційному й творчому плані видатний діяч культури Луганщини, лікар-онколог, поет, дослідник історії культури Луганського краю Юрій Єненко, який за часів «перебудови» обіймав посаду заступника голови Луганської обласної адміністрації. Б. Грінченкові був присвячений його нарис «Промінь добра». А народний художник України скульптор Іван Чумак подарував у 1988 році своїм землякам-олексіївцям один із кращих монументальних творів – пам'ятник Б. Грінченку. Встановлена поряд зі школою, постать поета звернена до тієї скелястої кручі над річкою Білою, куди безліч разів упродовж років він сходив зі своїми маленькими учнями.

У 2003-2007 роках в Олексіївці нарешті відкрито музей Б. Грінченка. Спроектувала його луганська мисткиня, майстер художнього проектування, голова правління Луганської обласної організаціїНСХУ Надія Монастирська, а втілив колектив луганських мистців під її безпосереднім керівництвом.

Доля Бориса Грінченка драматична. Вже з перших кроків своєї культурницької діяльності він зазнав політичних переслідувань. Відтоді - «життя перекотиполя, вітром гнаного «від етапу до етапу», «життя боротьби за щоденний шматок хліба», як писав він у листах до майбутньої коханої дружини. І ось олексіївські роки в цій страдницькій долі стали тим необхідним затишком, тією родинною оселею, де визрівали й почали збуватись усі задуми цієї непересічної людини. Він не був лише спостерігачем селянського життя – сердечно вболівав і проживав його разом з олексіївськими мешканцями, переливав у численні художні твори, писані тими роками.

Весь Грінченко – поет, прозаїк, етнограф, мовознавець, соціолог, перекладач, громадський діяч, збурювач національного літературного процесу, видатний Учитель – починається з Олексіївки.

Історію родини Алчевських неохоче згадували за радянських часів, пам'ять про Грінченка просто знищували, адже вони були справжніми українськими патріотами. Але яким багатим і чудовим був їхній світ! Скільки зробив Борис Грінченко для збереження й розвитку української культури!

За опіки Х. Д. Алчевської Олексіївська школа була зразковою: забезпечена найкращими навчальними посібниками, приладами й обладнанням, а вчителі навчали дітей не лише математики й читання, а й музики та вишиванню, віршували й читали Шевченків «Кобзар», видавали рукописний журнал. Географію та природознавство вивчали на природі. У педагогіці Б. Грінченка та Х. Алчевської прогулянки з дітьми були однією з провідних ланок виховання естетичного й етичного чуття.

«Грінченківська стежина» – так і досі називають в Олексіївці стежку, що йшла повз садиби Алчевських з унікальним садом. Горбатим місточком переходили на протилежний бік річки Білої, спостерігали природу, відпочивали, ділилися враженнями. Б. Грінченко читав дітям свої щойно написані вірші та оповідання. Потім серед розкішних дерев («грінченківських верб») сходили до вершини гори, звідки відкривався надзвичайний за красою простір Донецьких степів.

Тому, на глибоке переконання Надії Монастирської, експозиція мала б розповісти й про повсякденне щасливе життя у стінах Олексіївської школи. У цій глухій провінції, в ізоляції, далеко від виру культурного життя Києва, Харкова і Львова говорили й читали українською, російською, французькою, англійською мовами, писали вірші, любили природу, дітей, друзів, любили Україну.

Основою музею стали документи й фотоматеріали, зібрані в шкільному музеї олексіївцями, а також ті, що зберігались в Луганському обласному краєзнавчому музеї. Завідувачка відділу Віра Башкіна була співавтором Надії Олексіївни у написанні сценарного плану експозиції, в основу якого було покладено, мабуть, і дотепер єдине наукове дослідження А. Г. Погрібного, присвячене Б. Д. Грінченкові. Проте нічого не залишилося від інтер'єрів та предметно-речового світу старої олексіївської школи. Тільки рисунок вікон, дверей, планування кімнат – все це було ретельно збережено або відновлено під час величезного якісного ремонту. Майже повністю збережений також і екстер'єр школи.

Власне, будиночок і є головний «експонат» музею, і це дуже важливо, адже проектант працює не лише з предметно-речовим рядом експонатів. Проектна свідомість художника завжди спрямована насамперед на організацію простору й тих смислів, що він містить, тобто створює модель образно-емоційного переживання довкілля глядачем. Саме через просторове переживання можливий найінтимніший глядацький контакт із музейною пам'яткою, лише за цих умов і предметно-речовий експонат не буде сприйматись як «наочний посібник».

Пропорції цього шкільного будиночка, який складається з невеличких приміщень із дуже високими стелями, їхня співмірність із людиною вже дають важливу образно-просторову домінантну вертикаль - символ величі духу.

Як книга складається із розділів, так і кожний музей - із тематичних комплексів. У музеї Б. Грінченка їх чотири:

перший - «Х. Д. Алчевська і створення школи», другий - «Промінь добра» - детально відтворює життя і творчість Б. Грінченка, третій - «Педагогічна діяльність подружжя Грінченків у с. Олексіївці», четвертий - «Обереги долі» - присвячений українській народній культурі, оглянутій крізь призму ручної праці, дозвілля, музики, українських пісень, побуту, свят і народних звичаїв в Олексіївській школі.

Усі чотири простори залів різні, й водночас їм притаманна єдність образно-художнього та дизайнерського рішень. Поряд із реальними меблями XIX століття, які було зібрано в олексіївській місцевості, в музеї є обладнання, створене художниками в тому ж самому стилі. Наприклад, вітрини-пупітри, на яких експоновані оригінальні книги (старовинне Євангеліє на покуті та «Передумане й пережите» Х. Д. Алчевської).

Єдине рішення надане також вітринам взірця «ломберного столу» на товстій різьбленій нозі. Вони не «засмічують» простір залів, зберігають у собі речі, книжки, світлини, таємничо поблискують й мерехтять в експозиційному просторі. Усі дерев'яні конструкції виконано в єдиній гамі з кольором дверей та вікон і «пов'язано» з ними в цілісний просторовий та фактурний «ланцюжок». Уміння «обіграти» не лише музейний предмет і простір, а й деталі та елементи обладнання, надати цим начебто допоміжним формам образно-пластичного навантаження відіграє важливу роль у мистецтві музейної експозиції.

Так, у центрі залу, присвяченому життю й творчості Б. Грінченка, головне місце посідає декоративна конструкція стилізованого «древа життя». Та водночас воно у контексті шкільного помешкання - знак і згадка про реальні події. Щороку подружжя Грінченків разом із Х. Д. Алчевською проводили Різдвяні свята з ялинкою та свято Великодня. Діти чекали їх – адже це й веселі колядування селом із Різдвяною зіркою й співами, й щедрі подарунки дітям від учителів та опікунки. В експозиції є малярські твори луганських мистців - «Різдво у с. Олексіївка» В. Козлова та «Урок в Олексіївській школі» В. Скубака. На переконання Надії Олексіївни, в експозиції крім документів, світлин та предметно-речового ряду мають бути тематичні художні твори, портрети, пейзажі, картини, виконані в дусі та стилі тієї доби, про яку йдеться. Вони – не лише ілюстрація до теми, а й суттєво допомагають у художній організації простору, у відтворенні духу минулого. Він був прекрасним, як прекрасними були й люди, що створили цей олексіївський острів добра, знання, любові до свого краю, до свого рідного слова. Цього, на жаль, так часто бракує в наших оздоблених комп'ютерами класах.

За словами Надії Монастирської, вона щаслива, що мала можливість доторкнутися до безмежного Всесвіту – особистости Бориса Дмитровича Грінченка – і сподіваюся зробити свій невеличкий внесок у шляхетну справу збереження нашої великої історії. У цьому їй допомагали луганські художники – члени НСХУ Віктор і Костянтин Санжарови, Володимир Козлов, Анатолій Бондар, Віктор Скубак, Сергій Жидель. Їх незаперечна фахова майстерність і художній талант у мистецтві живопису, графіки, вітражу, у виготовленні обладнання зробили експозицію елегантною та яскравою.

Попереду нові етапи створення історико-меморіального комплексу природного заповідника «Грінченківська стежина». У майбутньому це може бути чудовим туристичним об'єктом у масштабах України. Дай Боже нам дожити до цих днів, адже ім'я й особистість Бориса Грінченка для України ще зовсім не відкриті.

 

Глуховцева К.Д.,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри
української філології та загального мовознавства
ЛНУ ім. Тараса Шевченко

БОРИС ГРІНЧЕКО – ЛЕКСИКОГРАФ

Ім’я Бориса Дмитровича Грінченка золотими літерами вписане в історію Придінцевого краю. Кількарічне вчителювання в с. Олексіївка теперішнього Перевальського району було позначене багатьма значними починаннями, які потім дали належні плоди. Серед таких справ можна назвати й збирання матеріалу до майбутнього словника, яке зрештою дозволило упорядникові говорити про те, що біля 1500 лексем Словаря української мови – це записи, зроблені разом з Марією Загірньою в селах Слов’яносербського повіту.

Наразі загальновизнано, „що найбільший внесок зробив Б. Д. Грінченко в українську лексикографію, відредагувавши, з доповненням власних матеріалів, найбільший і найкращий словник української мови дожовтневого періоду – „Словарь української мови” в чотирьох томах, що вийшов друком у Києві в 1907 – 1909 рр. Як відомо, словник нагороджений другою премією М. Костомарова” [Статєєва 1997, 277]. Сам словник не випадково називають пам’яткою української мови, оскільки він – носій інформації про українську мову кінця ХІХ – початку ХХ століття, ще не зовсім внормовану, проте багату на лексичні засоби та граматичні форми.

Борис Грінченко поставив перед собою мету створити словник народної мови, подібний до словника В. Даля в російській мові. Звідси увага до народного мовлення, використання фольклорних та етнографічних праць при укладанні реєстру. П. Й. Горецький слушно зауважував, що джерела словника визначали і його склад, серед яких народні етнографічні матеріали займали найперше місце [Горецький 1963, 145]. Б. Д. Грінченко реалізував принципи лексикографічної обробки матеріалу, які на той час усталилися в практиці лексикографів. Це, по-перше, обов’язкова паспортизація слів. По-друге, увага до особливостей їхнього функціонування, фіксування варіантів, врахування їхньої функціональної активності та особливостей уживання. Тому науковці констатують: „майже послідовне додержання наукового принципу обов’язкової документації реєстрових слів і повна тенденція до нормалізації лексичного складу української мови – вигідно відрізняють словник Б. Грінченка від усіх попередніх українських словників” [Пилинський 1962, 43].

Навички збирання та обробки фольклорного матеріалу, увага до особливостей діалектного мовлення сприяли науково виваженій репрезентації польових записів, залучених до Словаря української мови. Зокрема, Б. Д. Грінченко уважно фіксує фонетичні варіанти слів у редагованій ним лексикографічній праці. Він вдається до подання двох варіантів вокабул у багатьох випадках. Скажімо, звичними є такі вокабули: Вавцір, ра, вівчар, ра; Валькир, ру, м. = Алькир. Чуб, VІІ,382; Ванькир, ра, м. = Валькир. Уман. у. [СУМГ І, 120, 124, 125].

У лексикографічній практиці Б. Д. Грінченко нерідко використовує записи діалектного матеріалу, які засвідчують відмінні від узвичаєних особливості функціонування мовних одиниць. Так, при тлумаченні лексеми Синдослідник звертає увагу на особливості вживання кличного відмінка цього слова: Син. на, м. мн. сини, иногдасинове. Сын. Син своїй матері до ніг уклонився. Нп. Какласковоеобращеніе син възват. падежеприлагаетсякъдочери. вона ж каже йому: „Дідусю, продайте мені цю коняку! – Як я маю тобі, сину, –каже той дід, – продавати, то лучче я тобі так дам. Чуб. ІІ. 68 [СУМГ ІV, 120].

При укладанні словникових статей Б. Д. Грінченко намагався увесь матеріал паспортизувати, особливо той, що був записаний з народних уст. Цим пояснюємо численні покликання на говірки різних ареалів України. Так, на букву В у Словнику нараховуємо біля чотирьох з половиною тисяч вокабул, із них кожна четверта має покликання на записи діалектного чи етнографічного матеріалу. Нерідко свідчення етнографічних розвідок та записи фактичного матеріалу з народних вуст доповнюють один одного, допомагають виявити різні значення одного слова, як-от: Вада, ди, ж. 1) Вредъ. Отим за оце і вади не буде. Канев. у. 2) Недостаток. Нема чоловіка без вади.Ном. № 2446 [СУМГ І, 121]. При виявленні зменшено-пестливих форм слова чи форм множини упорядник Словаря також уважає за необхідне покликатися на записи фактичного матеріалу. Приміром, при описі весільного вільцяБ. Д. Грінченко вказує:Иногдаупотребляется мн. ч.: вильця. Маркев. 104. Ум. Вилечко. Мил. 140 [СУМГ І, 169].

Багатство фактичного матеріалу спонукало Бориса Дмитровича при укладанні Словаря поєднувати принципи лінгвістичного тлумачення вокабул з енциклопедичним методом представлення їх. Тому Словарь за редакцією Б. Д. Грінченка називають енциклопедичним, бо тлумачення етнографічної лексики нерідко здійснено не лише за допомогою одного або кількох синонімів, а й описово, з переказом окремих повір’їв, звичаїв [Томіліна 1988, 123], напр.: Вильце, ця, с.Обрядовое деревцо украинской свадьбы: ветвь сосны (зимою) или другого дерева (летомъ) втыкиваетсявъхлебъ или свадебный коровай, а каждая веточка украшается цветами, колосьями, калиновими ягодами съхмелемъ, цветными (золотими, серебрчными и пр.) нитками, ленточками и бумажками; къветвямъ прилеплены также небольшыезажженыявосковыя свечи. Делать вильценазывается витивильце. Оно стоитъ на столе вътеченіе всей свадьбы Чуб. ІV, 99. МУЕ. ІІІ. 86. Иногда употребляется мн. ч.: вильця. Маркев. 104. Ум.Вилечко. Мил. 140 [СУМГ І, 169].

Багаті на етнографічні відомості також словникові статті, в яких об’єктом опису є окремі предмети побуту, одягу, напр.: Діж, жа, м. Кадка, имеющаянечетноеколичествоклепокъ (кадкасъчетнымъчисломъ ихъназываетсядіжою). Славяносерб. у. Купуючи діжку, лічуть тростки, кажучи на першу: „діж”, на другу: „діжа”, на третю: знову „діж” і так усі переберуть. Як на останню прийдеться сказати: „діжа”, то купують, а як „діж”, то не купують. Славяносерб. у. [СУМГ І, 390].

Цінною є ілюстрація до словникової статті Верстат, и; варстат, ту, м.; варстать, ті, ж. (кросна), яка включає малюнок ткацького станка (гуцульських кросен), перерахування назв усіх його частин, виявлених і записаних Б. Д. Грінченком у Констянтоноградському повіті. Стаття містить також вказівку на те, що в дужках до окремих назв поставлені найменування, указані В. Василенком(Этнографическіематеріалы, собранные по Полтавской губ. Х.) [СУМГ І, 137 – 138].

Усе це засвідчує, що Б. Д. Грінченко сповідував позиції науковців другої половини й кінця ХІХ століття. Зокрема, як і О. О. Потебня, він вважав діалекти важливим джерелом для вивчення історії української мови. Обстоював думку про те, що багатство діалектного матеріалу має велике значення для розуміння шляхів розвитку української мови. Тому в „Словарі української мови” Б. Д. Грінченко ретельно фіксував діалектні відмінності і намагався записаний матеріал паспортизувати. Як і П. Г. Житецький, Б. Д. Грінченко за джерело фактичного матеріалу до Словаря бере і живе мовлення, і пам’ятки письма, якими можна вважати лексикографічні праці його попередників. Таке поєднання у більшості випадків забезпечило дослідникові підтвердження правильності позицій щодо репрезентації фактичного матеріалу в словнику. Як і К. П. Михальчук, Б. Д. Грінченко уважний до вияву будь-яких рис говірок – фонетичних, акцентуаційних, морфологічних, лексичних, на підставі чого в наш час говорять про „Словарь української мови” як про лексикографічну працю, в якій найкраще відображено риси говірок різних ареалів України.

За способами подання в лексикографічній праці матеріалу, записаного з уст народу, та за особливостями паспортизації цих відомостей Б. Д. Грінченко перевершив своїх попередників, показавши зразки наукового бачення та оперуванням науковими засадами лексикографії, уживаними і в наш час.

Отже, Словарь української мови за редакцією Б. Д. Грінченка – пам’ятка живого народного мовлення кінця ХІХ – початку ХХ століття, в якій подано чимало науково виважених свідчень про розмовне мовлення жителів нашого краю більше як століття тому. Зіставне вивчення таких свідчень допомагає визначити напрями динаміки мовлення, закономірності функціонування окремих її одиниць.

Література

1. Статєєва 1997 – Статєєва В. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст.(На матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.) / В. Статєєва. – Ужгород : Патент, 1997. – 408 с.

2. Горецький 1963 – Горецький П. Й. Історія української лексикографії / П. Й. Горецький. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 242 с.

3. Пилинський 1962 – Пилинський М. М. З історії розвитку української лексикографії / М. М. Пилинський // Дослідження з мовознавства. – К., 1962. – С. 40 – 45.

Джерела:

1. СУМГ – Словарь української мови: в 4-х т. / упорядкував, з додатком власного матеріялу Борис Грінченко. – К., 1907 – 1909. – Т. 1 – 4.

 

Дейнегіна Т. О.,
доцент кафедри культурології та кіно-, телемистецтва
Інституту культури і мистецтв ЛНУ ім. Тараса Шевченка,
заслужений журналіст України

БОРИС ГРІНЧЕНКО В ТЕЛЕЕФІРІ ЛУГАНЩИНИ:
ТЕОРЕТИКО-ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

«В будь-яку пору року в селі ОлексіївкаПеревальського району Луганщини своєрідна, грінченківська, погода. З філософською потужністю перетинають небесну далину сплетіння гілочок, неначе намагаються щось додати до чиєїсь долі, доспівати чиюсь пісню... І влітку, і взимку... – пронизливим вокалізом тендітний сонячний промінь нагадає, що «спочатку було Слово». І доріжку, що веде до пам’ятника Борисові Дмитровичу, до музею, висвітлить промін Добра – промінь Добра Бориса Грінченка.

Це Його світлом напоює усе навкруги струмочок і задумлива доріжка, і грайлива гілочка, і тремтливе листячко... Вони по-своєму нагадують про Вічність, про місце пам’яті в серцях людських», – цією ремаркою починався сценарій моєї передачі «Українство» телевізійного циклу «Промінь Добра Бориса Грінченка» (грудень 2005 року).

А за кадром, звертаючись до своїх сучасників, запрошувала я замислитися, «чому не кожна людина залишає після себе світлу пам’ять?

Але, якщо вдалося людині додати світла цьому святому і грішному білому світові, то звичайнісінький колись куточок земної кулі перетворюється у святе місце, де у щасливому стражданні, творчому натхненні чи у можливості бути почутими, зрозумілими, затребуваними родичаються високі душі, а люди високої гідності вчаться один у одного мужності і людяності.

І кожен приїзд до Олексіївки – це можливість вклонитися жителям цього села і Перевальського району, представникам Луганщини і усієї України – просвітянам, письменникам, журналістам, педагогам, дослідникам, науковцям, подвижникам, громадським діячам, які в різні роки, віки і навіть відтепер тисячоліття залишали тут тепло своїх сердець і конкретність справ».

В ці дні літературна, наукова й культурна громадськість України відзначає 150-ліття від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка, письменника, педагога, вченого, етнографа та фольклориста, знаменитого лексикографа (упорядника та редактора одного з найкращих словників української мови), громадського діяча, публіциста, автора творів для дітей, який, за висловом письменника Валерія Шевчука, «залишив немеркнучі сліди на всіх дорогах, на які ступав. Свого часу Борис Грінченко був організуючою, енергоносною особистістю в нашій культурі, митцем-енциклопедистом і цілком заслуговує на вдячну пам’ять нащадків».

25 років тому письменник Валерій Шевчук, голова республіканської комісії по відзначенню ювілею (125–ліття від дня народження) Бориса Грінченка, повідомляв, що «на заклик і пропозиції комісії належно пошанувати письменника вже відгукнулося ряд організацій та закладів» [1, с.8]. У липні 1988 року, подаючи інформацію про те, як буде вшановуватися ювіляр, В. О. Шевчук першою адресою означив саме наш вищий навчальний заклад: «Ворошиловградський педагогічний інститут імені Т. Г. Шевченка (сьогодні – Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, – Т. Д.) готує наукову конференцію, яка має відбутися там 1–3 грудня цього року, на конференції працюватимуть секції літературознавча, мовно-етнографічна і педагогічна; в самому обласному центрі створено ювілейну комісію на чолі з Г. Довнаром (письменник Геннадій Довнар обіймав тоді посаду голови Ворошиловградської обласної організації Спілки письменників СРСР, – Т. Д.). Коштом місцевої організації Товариства охорони пам’яток історії та культури виготовляється меморіальна дошка, яка буде встановлена на Олексіївській восьмирічній школі, де вчителював Б. Грінченко, тут-таки створюється кімната-музей митця, а на подвір’ї школи готуються поставити погруддя письменника» [1, с. 8].

Тоді здавалося, що усе, про що йшлося – і меморіальна дошка, і музей Бориса Грінченка, і пам’ятник, і велелюдні заходи (всеукраїнські!..) в Олексіївці – нездійсненна мрія. На щастя представники сьогоднішньої молоді дивуються, що таке могло бути, але...

Після довгого замовчування – «ще п’ять-шість років тому вважалось ортодоксальним твердження про нього як ліберально-буржуазного письменника націоналістичного спрямування», – пише професор І. М. Білогуб у передмові до нарису-есе «Промінь добра» Юрія Єненка. – То ж чи дивним є те, що багато років з часів соціалістичного «процвітання» української культури твори Б. Д. Грінченка не видавалися зовсім. Не досліджувалась, не вивчалась у закладах освіти його спадщина. Усе це було причиною нашого багаторічного незнання творчості Грінченка, як і багатьох діячів української культури, літератури, мистецтва, творчість і пам’ять яких ще не здобула свого належного місця і значення в житті українського суспільства» [2, с. 5].

Ім’я й творча спадщина Бориса Грінченка поверталися в Україну не швидко й не легко. Але – відбулося! Сталося! І в ці ювілейні дні не можна не згадати, що відбулось це завдяки подвижницькій завзятій праці й наших земляків – справжніх Вчителів і просвітян Богдана Васильовича Пастуха та Василя Івановича Позднякова, професорів Ворошиловградського педагогічного Інституту імені Тараса Шевченка Івана Михайловича Білогуба і Віктора Дмитровича Ужченка, письменників Микити Антоновича Чернявського й дослідника-науковця, кандидата медичних наук, головного лікаря Ворошиловградського обласного онкологічного диспансеру Юрія Олексійовича Єненка (світла їм пам’ять!). Не можна не згадати вагомий внесок в цю працю професора Анатолія Степановича Зеленька і молодого на той час науковця й викладача педінституту Олексія Неживого (сьогодні – доктор філологічних наук, професор, для якого грінченкознавство стало справою життя), та інших самовідданих лицарів духовної спільноти Луганського національного університету мені Тараса Шевченка.

80-ті роки минулого століття можна назвати своєрідним ренесансом публіцистики на телебаченні СРСР. В українській телепубліцистиці з особливим піднесенням відроджувалися сторінки української культури, історії, традиції та звичаї українського народу тощо. Для мене наслідком активного творчого спілкування з письменниками Анатолієм Погрібним, Микитою Чернявським, Іваном Низовим, Олексою Неживим, Юрієм Єненком та ін., знайомство з їх публікаціями, присвяченими лицарям української культури і мистецтв, були неабиякий інтерес до величної особистості Бориса Дмитровича Грінченка і виникнення життєвої потреби у вивченні української мови – і навіть не тому, що це було пов’язано і з «виробничою необхідністю», бо, доручення мені художнього мовлення на телестудії Луганської обласної державної телерадіокомпанії (літературно-драматичні, музичні, художньо-публіцистичні програми) передбачало неабиякий план роботи на Українське телебачення (однією з головних умов тут було користування українською мовою). Більшість програм тоді ще традиційно вели диктори. Але вже відчувалася перевага авторського телебачення, доводилось шукати позаштатних авторів і ведучих телепрограм.

Залюбки прийняв мою пропозицію щодо створення телепрограм циклу «Літературна карта України» (всі студії «виходили в ефір» по відповідному плану роботи) Юрій Олексійович Єненко. У його постійного партнера на знімальному майданчику, супутником у наших кіноподорожах (відеотехніки ще не було, зйомки проводились на кінокамеру) перетворився Олексій Іванович Неживий. А для мене редакторська місія (на телебаченні редактор відповідає за весь творчо-виробничий процес – від творчого задуму, створення сценарного матеріалу, знімальний період, «розшифровку», монтаж, озвучення і т. п. – до кінцевої заставки в ефірі) стала безцінною школою і телевізійної, і журналістської, і літературної творчості. Майже усе тоді для нас було вперше. Усе було захоплюючим і незабутнім. Ось так описує свій перший виїзд на кінозйомку Ю. О. Єненко в нарисі-есе «Промінь добра», присвяченому Борисові Грінченку»:

«...Вперше я відвідав Олексіївку років п’ятнадцять тому, коли з кіногрупою обласного телебачення ми готували для «Літературної карти України» матеріали про перебування Грінченка в Олексіївці. Після тих перших відвідин Олексіївки буваю там частенько й у будь-яку пору року, і завжди радісно мені милуватися краєвидами тієї місцевості».

На зміну кіновиробництву прийшла відеотехніка, що зробило можливим збереження унікального телеархіву. Телепрограми, які носять не тільки інформаційний, ознайомлювальний характер, надають можливість поєднувати навчально-просвітницький процес з виховним, використовувати їх у педагогічній, дослідницькій, творчій роботі..

Особливе значення має емоційно-почуттєвий вплив на молодь, яка усвідомлює свою причетність до країни, області, міста або села, де жила, працювала, мріяла, страждала, величалася тощо Людина світового значення і яку можна назвати давнім і знаковим словом «земляк».

І ось вже запрошують відеокадри, відзняті оператором Олександром Пічугіним майже два десятиліття по тому, ще раз завітати до цього благословенного куточка планети. Вже працювали ми над «грінченківськими» телепрограмами без незабутнього Юрія Олексійовича, але чи то з Небес, чи то з Вічності нагадував за кадром голос Юрія Єненка: «Блукаючи стежинами понад Білою, згадав я і про те, що до Олексіївки Борис Грінченко прибув, коли йому минуло 23 роки. Але вже тоді, зовсім молодий, без університетської освіти, він був своєрідним епіцентром громадської думки й потужним генератором української ідеї на теренах зрусифікованої України» [2, с. 16].

Один з активних співтворців телепередач, присвячених літературному процесу в Україні, О. І. Неживий розповідає про ставлення до Бориса Грінченка і його праці Сергія Єфремова, автор передмови до багатотомника Бориса Грінченка, видання якого розпочалося в 1928 році:

«У своїй «Історії українського письменства» видатний літературознавець наголосив, що найхарактернішою і найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років XIX століття був Борис Грінченко, не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадянської одсічі з другого» (телепрограма «Промінь Добра» до 140-річчя від дня народження Бориса Грінченка; Передача третя, Українське телебачення – Луганське обласне державне телебачення, 6 грудня 2003 року).

«Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю», – цитує Олексій Неживий слова С. Єфремова в одній з передач, які вже набули неофіційний статус хрестоматійних. Втім, для більшості сучасних українських студентів є дивним чути, що довгі десятиліття й навіть століття майже не згадувалися широким загалом імена і здобутки наших великих земляків – апостолів слов’янської культури Володимира Івановича Даля (Козака Луганського), автора «Толкового словаря живого великорусскогоязыка», та Бориса Дмитровича Грінченка, автора «Словаря української мови».

Засоби телебачення допомагають не тільки отримати інформацію, враження, емоційний вплив, на який не здатен жодний вид друкованих видань (синтез усіх складових зображувально-виражальних можливостей максимально наближає до майже безпосереднього, «домашнього», спілкування, руйнуючи часові, географічні тощо кордони...), але й роблять глядача учасником подій, коли йшла наполеглива й непроста робота щодо відродження пам’яті, створення відповідних музеїв, пам’ятників. І навіть сьогодні з дивуванням молоді люди сприймають інформацію, що пам’ятник Великому Козаку Луганському, встановлений у 1981 році на луганській вулиці, який носить ім’я Володимира Даля [автори – луганські скульптори: заслужений художник України, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1973) Ілля Пантелійович Овчаренко (1928 – 1978) та Василь Юхимович Орлов (1929 – 2003)], та пам’ятник Борису Грінченку, відкритий у 1988 році в селі ОлексіївкаПеревальського району Луганщини [автор – луганський скульптор, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1973), Почесний громадянин Луганська (1976), народний художник України (1997) Іван Михайлович Чумак (1926 – 2006) ], як і музеї, присвячені цим велетням слов’янської культури, – були першими пам’ятками на їх честь не тільки в Україні, але і у світі.

Підкреслюючи дорогоцінний феномен родичання на Луганщині двох культур – російської та української – під час урочистостей 1988 року в селі Олексіївка (відеофільм телевізійного циклу «Промінь добра», присвячений Борису Грінченку, який за влучним висловом М. Т. Рильського, «більше працював, ніж жив...» !), де свого часу (1887 – 1894 р. р.) майже сім років жив, вчителював і плідно творив письменник і просвітянин Б. Д. Грінченко, львівський поет Роман Лубківський подарував олексіївцям, Луганщині, світові поетичну парадигму нашої культурно-мистецької скарбниці: «У духовності Луганщини є два крила – російське і українське...».

Дізнатися про життєві й творчі шляхи Бориса Грінченка, його дружини Марії Загірної, просвітительки Христини Алчевської тощо й до сьогодні допомагають (вже із Вічності...) чисельні Лицарі Слова, Духовності, Любові. Це – літературознавець, ветеран Великої вітчизняної війни, перший і незмінний до кінця життя голова Луганського обласного Товариства «Просвіта» Богдан Васильович Пастух. Це – колишній директор Олексіївської середньої школи, де зараз активно працює музей Б. Грінченка, Василь Іванович Поздняков – саме він під час чергової антиукраїнської хвилі 60-х років минулого століття встиг сховати від «комісії» й тим самим врятував від конфіскації (а це означало – від знищення!) велику кількість книг, картин, замальовок, накреслень, старих світлин, особистих речей, предметів побуту, ужитку, духовного спілкування і т. д. Усе це стало в подальшому основою для створення Літературно-меморіального музею (1988 р.) – але, треба сказати, що це було друге відкриття шкільного музею, адже спершу музей розпочав свою діяльність ще в середині 60-х років. Тоді багато допоміг у його становленні Анатолій Погрібний — молодий науковець із Києва, дослідник творчої спадщини Бориса Грінченка. Музей діяв тільки кілька років і в 1968 році, за вказівкою районного керівництва, припинив своє існування. Про це гірко-переконливо свідчать люди, документи, твори і т. і. на телеекрані...

Нагадуванням-розповіддю про історичні, культурно-мистецькі корені, традиції українства та його сьогодення залучається молодь засобами телебачення: телепрограми з циклу «Родовід» (більшість з них були представлені та удостоєні відзнак лауреатів, номінантів, дипломантів, нагороджені спеціальними призами Міжнародних та Всеукраїнських телевізійних фестивалів та конкурсів. А відкрила список цих перемог пронизлива сповідь-пісня селян села Бобрикове Антрацитівського району Луганщини й бобриківського вчителя-просвітянина Івана Михайловича Захарченка та його учнів – програма очолила список переможців Першого Всеукраїнського фестивалю телепрограм «Народ мій є, народ мій завжди буде!», м. Дніпропетровськ, 1993 рік).

В передачах Луганського обласного державного телебачення, які неодноразово транслювалися Українським телебаченням (УТ–1: сьогодні це – «Перший Національний»), отримали своє «друге пришестя» апостоли слов’янської культури Володимир Даль (Козак Луганський), Борис Грінченко, НайденГєров (цикл передач «Літературна карта України» знімався в Болгарії, на Батьківщині автора «Словника болгарської мови», лауреати Державної (нині – національної премії), письменники Григір Тютюнник, Владислав Титов, Василь Голобородько, Микола Руденко, Іван Світличний, скульптори, Народні художники України Іван Чумак, Євген Чумак, народні артисти України Джульєтта Якубович, Галина Мурзай, Михайло Голубович, Павло Кльонов, Дмитро Вітченко, Володимир Куркин та інші відомі і відомі не дуже (але талановиті й неповторні) актори, письменники, художники, творчі колективи тощо, величні лицарі духовності, культури й мистецтва, без яких неможливо уявити творче обличчя Луганщини й усієї України. Сьогодні ці передачі є безцінним архівом, який активно використовується під час вивчення літературного краєзнавства, митців рідного краю, під час підготовки і проведення вечорів пам’яті, урочистостей з нагоди ювілейних дат і просто в буденній освітній духовній праці в навчальних закладах області, бібліотеках, Палацах культури, театрах, філармонії, музеях Луганська і всієї Луганщини.

Майже в кожній передачі я шукала можливість хоча б маленьким фрагментом з відеоархіву нагадати про свого попередника, першого ведучого телепрограм, присвячених Б. Д. Грінченку. Саме з Луганського телебачення, як зазначав у своєму дослідженні київський журналіст Олександр Куракса, вперше прийшли ім’я і творчість Бориса Грінченка до глядачів Українського телебачення: «Цю радість відкриття ніби й просто та звичайно, але водночас приємно несподівано принесли деякі програми Луганського телерадіооб’єднання. Вмикаю якось взимку телевізор і десь з півслова, з півкадру слухаю, дивлюся передачу до 130-річчя від дня народження Бориса Грінченка. Відоме славетне ім’я. На екрані солідні дослідники, добірні й незанудні розміркування, коментарі, ремарки, найдобірніша українська мова, відчутно високий рівень сценарію й від зйомок...» [3, с. 38]. – Великою несподіванкою було для автора статті додивитися в кінцевих титрах: «Луганське телерадіооб’єднання,1993 р.» – На все життя запам’ятав О. Куракса скільки запитань виникло в ті незабутні хвилини: «...при чому тут Луганщина до Грінченка? Народився ж він у Вільховому Яру на Харківщині, навчався й починав працювати в Харкові, вчителював на Харківщині (тобто все це – центральнослобідська Україна) згодом був у Чернігові, Києві, наприкінці життя лікувався в Італії. А Луганщина? Грінченко? Цикл звідти аж із трьох передач?» [там саме]. – Детально розвідав автор статті, як упереджено чекав виходу другої і третьої «грінченківської» передач з Луганська, що транслювалися по Українському телебаченню. Але наступні подачі «ніяк не зіпсували першого враження. Роздобув сценарії, звернувся до публікацій про визначного діяча нашої національної розбудови і серед них працю професора Анатолія Погрібного «Борис Грінченко: нарис життя і творчості» [3, с. 38] і т. д. . – Скількох людей різних міст і країн привели до Олексіївки Бориса Грінченка саме телевізійні стежечки!..

Юрій Єненко у своїх спогадах неодноразово звертався до незабутніх сторінок життя Бориса Дмитровича, викладених у телевізійній версії в кінці XX століття. І до того, як створювалися ці телеверсії...

«Пригадую, як не вистачало нам тієї музейної кімнати, коли вперше роли передачу для «Літературної карти України» Мальовничі краєвиди Олексіївки, оригінальна архітектура школи – складали чудовий відеоряд, але не вистачало «музейної кімнати», та не хотілося на всю Україну демонструвати наше невігластво. Тоді Василь Іванович, ще директор, дістав із сейфу численні фотоматеріали про життя і творчість Б. Грінченка, які приховав після, м’яко кажучи, припинення існування музейної кімнати. Знайшлися і листи ватману, на які ми разом з редактором передачі Т. Дейнегіною та режисером Г. Тишковою понаклеювали оті фотографії. Нарешті, ватмани розвісили у вчительській, і от вже Василь Іванович проводить екскурсію у «музейній кімнаті Грінченка».

Юрій Олексійович, коментуючи цю ситуацію, підкреслював, що зроблене тоді не вважає за «маленькі хитрощі» телебачення: «То був крок до музею, відкритого у рік 125-річчя ювілею Грінченка. То не було свідомим обманом, а бажанням пробудити громадську думку, бажанням показати, що музейна кімната «не припинила свого існування» [2, с. 29].

Література

1. Шевчук В. До ювілею Бориса Грінченка/ Валерій Шевчук// Літературна Україна. – 1988. – 21 липня

2. Єненко Ю.О. Промінь добра: нарис-есе/ Ю.О. Єненко.– Луганськ: Редакційно-видавничий відділ облуправління по пресі, 1994. – 64 с.

3. Куракса О. Нові паростки родоводу/ Олександр Куракса. – Бахмутський шлях. – 1995. – № 1 – 2. – С. 38-40

 

Ененко Т. С.

БОРИС ГРИНЧЕНКО В ЖИЗНИ ЮРИЯ ЕНЕНКО
(ПО СЛЕДАМ ВОСПОМИНАНИЙ)

Интерес к творчеству и жизненному пути Бориса Дмитриевича Гринченко у Юрия Ененко зародился еще в 60-е годы XX века. Тогда в художественной мастерской скульптора Ильи Пантелеевича Овчаренко, директора детской художественной школы, собирался небольшой круг интеллигенции в лице художников, писателей. Самым уважаемым, по воспоминаниям Юрия Алексеевича, был Никита Антонович Чернявский, уже известный писатель; а также фанатично преданный делу гринченковедения учитель–просветитель Богдан Васильевич Пастух, художники Владимир Лихоносов и Александр Дудник и др.

Юрий Алексеевич попал в мастерскую Ильи Пантелеевича во время его работы над образом автора Толкового словаря живого великорусского языка В. И. Даля и стал свидетелем завершения образа Казака-Луганского.Встреча произошла не случайно, ведь именно тогда и сам Юрий Алексеевич начинает исследование жизненного и творческого пути В. И. Даля, публикуя материалы в местной и республиканской прессе, а затем издав книгу «Слово про Козака Луганського».

Там же в мастерской Овчаренко столкнулся Юрий Алексеевич с жизненным и творческим путем Бориса Гринченко.

Юрий Алексеевич становится свидетелем работы скульптора. На память об этой работе остался у него один из первых скульптурных эскизов – бюст Гринченко с книгой в руках, как будто благославляющий мир словарем как иконой.

В 1981 г. был открыт памятник Далю в Луганске (И. П. Овчаренко не дожил до этого дня, он умер в 1978 г.),а в 1988 г. – памятник Б. Д. Гринченко в смт Михайловка Перевальского района Луганской области (автор – заслуженный художник Украины, лауреат государственной премии Украины имени Т. Г. Шевченко Иван Михайлович Чумак).

Самозабвенная работа Юрия Алексеевича над творчеством Гринченко продолжалась: публикуются статьи в газетах «Демократична Україна» и «Літературна Україна», доклады «Проблеми творчої спадщини Бориса Грінченко», «Від народного музею Бориса Грінченка до літературно – природного заповідника», «Даль и Гринченко – апостолы славянской культуры», на телевидении реализуется проект «Литературная карта Украины» об открытии музея Гринченко в Алексеевке с режиссером Г. И. Тишковой.

Создание музея Гринченко шло медленно и трудно, так же, как и создание музея Даля. Как обычно, ссылались на дефицит денег. Но совместно с единомышленниками, среди которых были писатели Н. Чернявский, Г. Довнар, гринченковеды Б. Пастух и А. Неживой, Юрий Алексеевич нашел поддержку у руководства области, района и к 125-летию со дня рождения Б. Д. Гринченко все свершилось. В 1992 г. музей был удостоен звания «народный».

Вспоминаю, с какой теплотой Юрий Алексеевич рассказывал о своих поездках в Алексеевку (пгт. Михайловка). Его удивляло, что ландшафт почти не изменился, с тех пор как его описал Борис Гринченко в «Соняшнихпроменях».Мечтатель, идеалист Юрий Алексеевич уже видел литературно–природный заповедник, как в Ясной Поляне.Запомнились мне встречи с директором школы В. И. Поздняковым (директором школы в течении 37 лет), бережно сохранившим в непростые времена документы и фото–документы, которые вошли в экспозицию музея.

Приезжал Юрий Алексеевич в Алексеевку с канадскими гостями после открытия украинско-канадского центра.

После ухода Юрия Алексеевича в 1996 году связь с Алексеевкой не прерывалась. Мы нашли друг друга. Сначала нас, семью Юрия Алексеевича, и профессора Г. В. Бесполудину пригласили в школу–гимназию, показали, что память о нем жива.

Благодаря приглашению Алексея Ивановича Неживого удалось мне побывать на праздновании юбилея Гринченко в Алексеевке. Среди гостей была и киевская делегация, в которой был известный гринченковедпрофесор А. Погребной.В это посещение по моей просьбе в память о Юрии Алексеевиче спели его любимую песню «О чий-то кінь стоїть». А еще мы сфотографировались с Василием Ивановичем (директором школы) на том мостике через реку Белую, который вспоминает в своей книге «Промінь добра» Юрий Алексеевич.

В «Світлиці» школы–гимназии хранятся памятные вещи Юрия Алексеевича, которые передала наша семья. Среди них – картины Юрия Алексеевича, фотографии, личные вещи.

С открытием дочерью Еленой Юрьевной фонда имени Юрия Ененко под девизом «Борітеся – поборите» уже девять лет проходят литературные конкурсы среди молодежи, переросшие уже во Всеукраинский конкурс стран СНГ. В 2013 г. награждение победителей прошло в кабинете-музее Юрия Алексеевича Ененко, расположенном в онкодиспансере. Было подано свыше 130 работ. Среди участников – немало неизлечимых молодых людей.

Учащиеся школы–гимназии Михайловки (Алексеевки) принимают участие в конкурсе с момента его основания и постоянно являются призерами, присылая яркие художественные работы. Вот и в этом году в номинации «Легко ли быть молодым» одно из первых мест заняла школьница Михайловской гимназии имени Гринченко Александра Хажилина.

Память жива и мы благодарны.

 

Колганова І.М.,
керівник відділу культури
Перевальської райдержадміністрації

ЮВІЛЕЙ ТИТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ
(до 150-ої річниці від дня народження Бориса Грінченка)

Морозяного ранку 9 грудня на подвір’ї Олексіївської школи зібралися численні гості, керівництво області та району, делегації міськселсільрад, мешканці селища Михайлівки, учні та вчителі Олексіївської гімназії ім. Б. Д. Грінченка, щоб відзначити знаменну дату - 150 років від дня народження видатного діяча української культури Бориса Дмитровича Грінченка. Саме в Олексіївці майже 7 років Грінченко навчав дітей сільської бідноти, і вдячні нащадки не забули свого вчителя. В цей день вони прийшли привітати його з ювілеєм, адже Грінченко був не просто педагогом, а й другом, помічником для селян, справжнім світочем на селі. За період роботи в Олексіївці Борисом Дмитровичем було написано близько 200 творів різних за жанрами: повісті, оповідання, вірші, байки, драматичні та публіцистичні твори, робив переклади творів Байрона, Шиллера, Гейне, Пушкіна, Тургенєва, та інші. Про великий спадок письменника Грінченка свідчать численні видання його творів у різні часи на Україні та за її межами. Багато літературних творів письменника є яскравим зразком громадянської мужності, праці в ім’я рідного народу, сподіванням на краще майбутнє. Вчитель, поет і письменник, етнограф і фольклорист, критик та громадський діяч, апостол слов’янської культури, він прожив неповні 47 років, а залишив доробок, на який потрібно праці кількох людей впродовж цілого життя.

9 грудня 2013 року вшанувати пам’ять «титана праці» прибули заступник голови Луганської обласної державної адміністрації Анатолій Івченко, заступник голови Луганської обласної ради Юрій Хунов, голова Перевальської державної адміністрації Віталій Михайлов, заступник голови районної ради Володимир Колесник.

Не залишив нікого байдужим виступ дітей у світлиці, яка розташована в школі гімназії. Діти підготували літературно-музичну композицію, присвячену 150-річчю від дня народження Бориса Грінченка. Гостей зачарував виступ ансамблю бандуристів Зоринської дитячої школи мистецтв та ансамблю дитячої пісні «Конопушки» Перевальської дитячої школи мистецтв, які виконали пісні на слова Б. Грінченка, музику до яких написала викладачка школи, член обласного союзу композиторів Луганщини Юлія Голумбовська. Переконливо зіграв молодого Грінченка учень Олексіївської гімназії Андрій Скляров.

Біля пам’ятника Б. Д. Грінченку відбувся урочистий мітинг «Він більше працював, ніж жив...». З вітальними словами звернулися до присутніх керівники області та району, колишній директор Олексіївської школи, заслужений Вчитель України Ольга Павлова. Учні Олексіївської гімназії імені Б. Д. Грінченка висловили гордість за те, що гімназія носить ім’я Грінченка, бо це велике щастя нашого народу, що у важкі часи української історії завжди знаходилися такі особистості, які своїм прикладом, самовідданістю, невсипущою працею захищали національну і людську гідність, зберігали в чистоті національну ідею і прокладали шлях новим поколінням українців.

До пам’ятника Грінченку покладені квіти від Луганської обласної державної адміністрації та обласної ради, Перевальської районної державної адміністрації та районної ради. Урочисті заходи продовжилися в експозиційних залах меморіального музею, де в 2003 році до 140–ої річниці від дня народження Грінченка було проведено реконструкцію і відкрито нову експозицію за проектом заслуженого діяча мистецтв України Надії Монастирської. Справжньою прикрасою оглядової екскурсії стало звучання срібних струн бандури. У виконанні Анастасії Жепан, викладачки Перевальської ДШМ, звучала українська класика та обробки народних пісень.

Сьогодні меморіальний музей Б. Д. Грінченка став місцем патріотичного виховання молоді, криницею духовності нашого краю. Налагоджені зв’язки з туристичними агентствами. Кожного року музей Грінченка відвідують тисячі людей. Здебільшого – це школярі з усіх районів Луганської області, але до музею приїжджають також гості з Канади, США, Англії, Росії, Грузії, Польщі, Йорданії, Молдови, Данії, Німеччини, Чехії, Киргизії, Анголи. Музей приймає численні делегації науковців, письменників, педагогів. Наш музей відвідали: письменники Дмитро Капранов, Василь Густі, Олексій Гаврош, Андрій Медведенко, уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, регіональний представник Департаменту з охорони культурної спадщини Міністерства культури України Людмила Гладка, головний спеціаліст Міністерства освіти і науки України К. В. Таранок-Ткачук, Людмила Шутова м. Торонто, Канада, народна артистка України Валентина Арканова (м. Харків), заслужена артистка України Н. М. Фарина (м. Рівне), народна артистка України, професор Наталія Свириденко (м. Київ).

Готуючись до ювілейної дати, заклади культури і освіти провели низку мистецьких та творчих заходів, серед яких вже традиційні: літературний конкурс «Майстру - вдячні нащадки», в якому взяли участь жителі району різного віку. Перемогу одержала жителька села Олексіївки Ольга Карташова, яка підкорила одного з членів журі, голову обласної спілки письменників України Андрія Медведенка, своєю проникливою ліричною поезією. У конкурсі для дітей і молоді на краще читання творів Бориса Грінченка взяло участь біля 60 учасників.

Пройшов улюблений конкурс малюнків-ілюстрацій до дитячих творів Грінченка, серед учнів шкіл естетичного виховання Перевальщини. В свої композиції діти перенесли не тільки те, що запам’яталось, а й свої враження, пережиті разом з героями казок, своє ставлення до головних героїв. Саме цей конкурс виявився особливо яскравим. За його результатами вийшла друга книжка «Казки Б. Грінченка з ілюстраціями юних художників».

Збірка вийшла безпосередньо до ювілейної дати і була презентована на науково-практичній конференції, яка пройшла в Луганській обласній науковій бібліотеці імені О. М. Горького. Численним учасникам конференції: науковцям, вчителям, дітям, була представлена виставка ілюстрацій до книжки. Вона пройшла також в обласній дитячій бібліотеці та в Луганському обласному українському академічному музично–драматичному театрі перед початком вистави «Степовий гість», яку подивилися діти - переможці районних конкурсів. Таку чудову подорож вони отримали в нагороду від керівників нашого району.

Результатом плідної співпраці відділів культури та освіти, районного літературного об’єднання імені Грінченка РБК «Гірник», Перевальської ДШМ, районної бібліотеки для дорослих та меморіального музею Б. Д. Грінченка став конкурс «На краще читання творів» поета, в якому взяло участь 53 учасника.

Став традиційним обласний конкурс управління освіти і науки Луганської обласної державної адміністрації «Мій земляк Борис Грінченко». У ньому постійно беруть участь учні Олексіївської гімназії ім. Б. Д. Грінченка. А ще вони випускають альманах «Думка», в якому вміщують свої літературні твори. Це – продовження праці Грінченка в Олексіївці, коли він з учнями видавав такий рукописний альманах.

Вшановуючи велику постать етнографа, лексикографа, упорядника словника української мови Грінченка, керівники Перевальського району підтримали клопотання районного осередку колекціонерів та нумізматів «Монета» та звернулися до керівництва Національного Банку України щодо виготовлення ювілейної монети, присвяченої Б. Грінченку. Мідно-нікелієва монета, номіналом 2 гривні, поповнила колекцію монет видатних особистостей світу і вийшла в канун ювілейної дати.

Луганщина не лише пишається своїм видатним земляком, а й всебічно долучається до вивчення і пропагування його біографії і творчої спадщини. І значну роль у цій роботі виконує меморіальний музей Б. Д. Грінченка, який залишається живою ниткою, що зв’язує епоху життя і творчості Бориса Грінченка з сьогоднішнім днем. Промине ювілейний рік, але не закінчиться велика робота в напрямку вивчення і збереження спадщини великого земляка. У 2014 році заплановано проведення реставраційних робіт з ремонту покрівлі та фасаду пам’ятки культури Національного значення будівлі меморіального музею Грінченка за матеріалами науково-проектної документації, виготовленої за бюджетні кошти Перевальського району та затвердженої міністерством культури України.

Ми горді тим, що перший пам’ятник і музей Грінченку був відкритий в Олексіївці. Славний син України Борис Грінченко повернувся із забуття і ось уже 25 років зустрічає й проводжає учнів Олексіївської школи. Не одне покоління виросло під його пильним поглядом. Борис Дмитрович і понині не зраджує одному із своїх псевдонімів – Вартовий, він і після смерті стоїть на варті рідного слова.

 

Кравченко М. В.,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української мови ЛНУ ім. Т.Г. Шевченка

РОЛЬ БОРИСА ГРІНЧЕНКА В РОЗВИТКУ Й ЗБАГАЧЕННІ
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

У період становлення нації мовні проблеми посідали одне з центральних місць. В Україні, яка разом із соціальним терпіла й національний гніт, питання утвердження та розвитку державної мови завжди перебували в полі зору дослідників. Особливо актуальними вони стали на сучасному етапі духовного й національного відродження нашого народу. Цілком зрозумілим є прагнення українців глибше пізнати свою історію, культуру, ментальність, які знайшли свій вияв у національній мові.

Безсумнівно, що у формування української літературної мови вніс свій вагомий вклад видатний український письменник, публіцист, громадсько-культурний діяч Б. Грінченко. Болісно розмірковуючи над історичною долею українського народу, свідомо відчуваючи важливість вирішення мовних проблем, невтомний просвітитель наполегливо шукав шляхи забезпечення умов вільного, прогресивного розвитку рідної мови.

Доробок ученого надзвичайно великий. Він становить художню творчість, критичні й науково-популярні статті, лексикографічні праці, фольклорні та етнографічні дослідження, педагогічні й мовознавчі розвідки, видавничу діяльність, епістолярій. Учені О. Білецький, М. Рильський, Є. Шабліовський, М. Гуменюк, І. Пільгук, В. Яременко, М. Яценко, А. Погрібний висвітлили літературну й громадську діяльність Б. Грінченка, досліджуючи його творчість з погляду еволюції жанрового розмаїття та проблематики.

Мовознавчий аспект творчості Б. Грінченка вивчали К. Глуховцева, Б. Шарпило (роль рідної говірки у мовно-творчому комплексі письменника); Т. Возний (структура художнього слова); О. Муромцева, І. Муромцев (іншомовні слова у мовленнєвій практиці письменника); С. Дідик, М. Коломієць (фразеологію художнього мовлення); І. Кобилянський (перифрази в поезіях); О. Скорик (індивідуалізацію мови персонажів прозових творів); Я. Януш (мову драматичних творів); О. Неділько, В. Шевцова (антропонімікон прози); Г. Богуцька (фольклоризми в поезії); Н. Гуйванюк, М. Кобилянська, А. Мановицька, Т. Романюк (індивідуальний синтаксис), В. Статєєва, Р. Трифонов (участь письменника в літературно-мовних дискусіях).

Спробуймо висвітлити роль Б. Грінченка в розвитку й збагаченні української літературної мови кінця XIX – початку XX століття.

Лінгвістична концепція науковця з питань формування й функціонування української мови орієнтована на східноукраїнські норми, їхню еволюцію в процесі динаміки української культури. Слід відзначити, що розвиток літературної мови цього періоду на Східній Україні гальмувався загальною русифікаторською політикою самодержавства. Заборонялися школи з українською мовою навчання, український театр, українські культосвітні організації, не допускалося вживання української мови в офіційних установах. Отже, на більшій території свого функціонування й природного середовища українська літературна мова не мала своєї школи, преси, науки, культури й тому не могла сприйматися як цивілізована. На потребі дня стояло питання про визначення її як державної, про вироблення єдиних мовно-літературних норм.

В умовах постійних політичних утисків Б. Грінченко зумів об’єктивно осмислити розвиток української літературної мови. Попри посилену русифікацію українського народу, старанне обкрадання його культури, нав’язування українцеві комплексу меншовартості й рабської свідомості, він обстоював гідність рідної мови.

Питання чистоти й багатства української мови постійно були в центрі уваги письменника. Вони порушувалися як у спеціальних мовознавчих статтях, так і в інших працях, листах, рецензіях ученого.

Проблемам розбудови української літературної мови присвячені науково-публіцистичні статті „Галицькі вірші”, „Додаток до замітки „Галицькі вірші” (1891), „Кілька слів про нашу літературну мову” (1892). Розглядаючи конкретні мовні факти тогочасної західноукраїнської літератури, Б. Грінченко виступав за єдину національну мову, в основі якої лежить мовний масив Наддніпрянської України.

Названі статті сприяли формуванню свідомого патріотизму й активної позиції в питаннях національно-мовного буття. Вони мали полемічний характер і призвели до мовно-літературної дискусії між галицькими письменниками та філологами Наддніпрянщини. Це була одна з перших серйозних дискусій про шляхи розвитку української літературної мови, яка заклала наукові підвалини єдиної української правописної системи.

Серед фундаментальних мовознавчих досліджень ученого, присвячених різним аспектам функціонування, унормування та походження української мови, особливе місце посідає чотиритомний „Словарь української мови” (1907 – 1909), співукладачем, упорядником та редактором якого був Б. Грінченко. За жанром це словник тлумачно-перекладний, бо український реєстр подано з перекладом російською мовою або, якщо не вдалося виявити російський відповідник, з тлумаченням російською мовою. В окремих випадках, особливо, коли це стосується етнографічної та виробничої лексики, поряд із тлумаченням значення слова дається опис відповідного поняття. Тому словник, по суті, є також енциклопедичним. Його джерельною базою служили етнографічні та фольклорні матеріали, земські видання, записи, здійснені безпосередньо з уст народу. Тут представлено діалектний матеріал з різних мовно-географічних зон України.

Укладач-подвижник не лише сумлінно фіксував лексеми переважно в їхньому природному звучанні, а й у міру своїх сил виступав їх нормалізатором. Він орієнтувався передусім на південносхідні говори, добираючи найбільш поширені форми з ряду фонетичних, морфологічних чи словотвірних варіантів. Як перше зібрання лексичних фондів української мови словник має велике значення у фіксації та нормуванні народної лексики нової української літературної мови, а також у відображенні процесу взаємодії між літературною мовою й народними говорами.

„Словарь української мови” за редакцією Б. Грінченка досліджували науковці як з погляду історії створення, теоретичних засад, так і практики укладання (І. Огієнко, В. Ващенко, М. Пилинський, С. Головащук, Л. Паламарчук, А. Бурячок, О. Тараненко). А. Москаленко, А. Поповський, В. Винник, О. Муромцева вивчали реєстр словника з погляду загальних тенденцій розвитку української літературної мови в першій половині та в середині ХІХ ст.

У зв'язку з виданням Словника постало питання про правопис, яким варто було б його друкувати. Оскільки тогочасні видання відзначалися значними розбіжностями у правописі, було створено академічну комісію, яка розглянула правописні системи, уживані в українському друкові того часу, і дійшла висновку, що єдино правильним для видання словника мав би бути фонетичний правопис („кулішівка”), який склався на східноукраїнських землях завдяки діяльності ряду культурно-освітніх діячів. Ухвалені матеріали комісія розіслала для обговорення, в якому взяв участь і Б. Гріченко, присвятивши ційпроблемі спеціальну розвідку „Три питання нашого правопису” (1908). Ураховуючи все краще, що було вироблено до нього, та орієнтуючись на мовну практику Середньої Наддніпрянщини, учений створив оригінальну, найдосконалішу з усіх дожовтневих правописних систем, яка ґрунтувалася на фонетико-морфологічному принципі й була реалізованав Словнику. Цей правопис, так звана „грінченківка”, мав великий вплив на усталення літературної мови, був прийнятий по всіх українських редакціях і виданнях, став базою для першого радянського правопису 1921 року, а згодом і сучасного правописного кодексу української мови.

Значну роль у боротьбі за повноправний розвиток рідного слова та художньої літератури в народній освіті відіграли педагогічні праці Б. Грінченка. У статтях „Яка тепер народна школа на Вкраїні” (1896), „Якої нам треба школи”, „На беспросветномпути. Об украинскойшколе” (1905), „Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906) педагог піддавав різкій критиці самодержавну систему освіти, піднімав проблеми негативних наслідків русифікації, обґрунтував необхідність навчання рідною мовою, наголошував на потребі негайного її запровадження в школах усіх рівнів, насамперед у початкових. Високо цінував педагогічний доробок Б. Грінченка Іван Огієнко. У своїй „Історії української літературної мови” він, зокрема, підкреслив, що навіть в умовах жорсткої цензури, коли було заборонено не тільки друкувати книжки, періодику, а й навіть навчати українською мовою, учений від руки писав підручники для своїх школярів (Огієнко І.І., 1995).

Пізніше Б. Грінченко підготував і видав першу в Україні книгу для читання українською мовою „Рідне слово” та „Українську граматику до науки читання й письма” (1917), що навчали дітей рідної мови, реалізували прагнення педагога до ідеї національного виховання, яка ґрунтувалася на традиціях народознавства. Ці підручники збагатили філологічну науку даними про українську мову, стали важливими чинниками нормативноїсистеми літературної мови.

Осмисленням Грінченкового педагогічного доробкузаймаються О. Неживий, А. Животенко-Піанків, які наголошують на розвитку вченим теорії рідномовного навчання, національного виховання, традицій народознавства й дидактичних засад освітянства, на організації навчально-виховного книговидання (Неживий О.І., 1994; Животенко-Піанків А., 1999). Дослідники підкреслюють, що практика Б. Грінченка-педагога мала виняткове значення й у розвитку науково-педагогічної термінології, що слід розглядати в загальному контексті діяльності визначних українських громадських діячів, учених і письменників того часу: І. Франка, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького, Лесі Українки, М. Коцюбинського, А. Кримського, М. Сумцова, С. Русової, М. Павлика, С. Черкасенка.

Важливу роль в розвитку й збагаченні української літературної мови відіграла також художня спадщина письменника. Високо оцінювали мову художніх творів та перекладів Б. Грінченка авторитетні сучасники, серед яких А. Кримський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, В. Самійленко. Так, І. Франко писав: „Говорячи про український літературний рух в останніх десятиліттях, годиться згадати тих людей, що надали йому характер, значно не подібний до того, що був давніше. В часі, про який іде отся річ, постають на Україні молоді письменники незвичайної енергії. Продуктивні, роботящі в такій мірі, як зі старших хіба Куліш, гаряче віддані справі просвіти і піддвигнення рідного народу, вони вміють сполучити гарячий запал із холодною критикою, рухливість із постійністю, вміють відчути і заспокоювати найрізніші народні потреби. Вони змальовують в артистичних творах життя народу й інтелігенції і рівночасно в критичних та публіцистичних працях розбирають найважніші питання сучасного життя, листами й особистим впливом підбивають і заохочують до праці інших довкола себе, і все те серед важкої не раз праці на насущний шматок хліба. До таких людей належить поперед усіх Борис Грінченко, звісний у літературі під назвою Чайченко” (Франко І., 1984, с. 513 – 514).

Свого часу А. Кримський зауважив, що найбільш талановито Б. Грінченко виявив себе у прозі: „Повість – то і єсть Ваш властивий „фах”, що в жанрі драми виявляється нерівно, оазисами” (Кримський А.В., 1973, с. 358). Леся Українка відзначала, яке велике враження на неї справив цикл поезій „На селі”, „...що в сих малих і простих образах став, як живий, мені, вічній мандрівниці, той рідний край, що я так зрідка і не надовго бачу останніми роками... Ви й не збагнете, яке то гірке і вкупі солодке те почуття, що збудили в мені Ваші вірші” (Українка Леся, 1979, с. 92). Цю ж специфіку мовного реалізму Б. Грінченка підкреслює М. Комар, зазначаючи, що окрім неабиякого таланту в змалюванні народного життя, твори В. Чайченка завжди відзначаються щирою прихильністю до народу (Комар М., 1890, с. 348).

Ще І. Франко, а згодом М. Коцюбинський відзначали вільне володіння Грінченком багатством українського слова (Франко І., 1981, с. 14). Так, про мову „Хатки в балці” І. Франко зазначив, що оповідання написане по-майстерськи, прекрасною мовою, з повним опануванням предмету. М. Чернявський згадував: „Грінченкові більше подобались твори вільні від штучності, він любив писання реальне, правдиве й доступне широким масам” (Чернявський М., 1929, с. 337].

Для розширення народного світогляду, на думку Б. Грінченка, слід було створювати й драматичні твори, виконання яких зі сцени сприяло б розкриттю історичного минулого із соціально- та національно-визвольними мотивами, а також діяльності народолюбної інтелігенції на селі. Це були п’єси, в яких „талановитий поет і повістяр... покинув епіку задля драми, – писав І. Франко, – силкуючися дати нашій літературі історично-патріотичну драму вищого стилю” (Франко І., 1984,с. 514). Підносячи українську драматургію до європейських зразків, Б. Грінченко очищає мову п’єс від етнографізму та простонародного комізму, інтелектуалізує її.

Оцінки сучасників Б. Грінченка визначають взаємодію енергійного публіцистичного стилю та епічної соціально-побутової розмовності в його мовотворчості. Показова, наприклад, така підсумкова оцінка: „Загалом для художньої творчості Б. Грінченка характерні просвітницька тенденційність, публіцистичність, дидактизм, громадянська пристрасність, широке використання народнопісенних засобів, прагнення до психологічної мотивації характерів” (Українська літературна енциклопедія, 1989, с. 498-499).

Таким чином, публіцистична діяльність Б. Грінченка, спрямована на розвиток української літературної мови, його мовознавчі праці, педагогічні розвідки, культурно-просвітницька робота, художня спадщина стали важливим фактором формування єдиних для всієї України мовно-літературних норм, утвердження та розбудови рідної мови й культури в цілому.

Література

1. Животенко-Панків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка/ А. Животенко-Панків. – К. : Вид. центр „Просвіта”, 1999. –176 с.

2. Комар М. Сестрыця Галя. Оповидання В. Чайченка/ М. Комар // Зоря. – 1890. – № 22. – С. 348.

3. Кримський А.Ю. Твори: У 5т./ А.Ю. Кримський. – К.: Наук. думка, 1973. – Т.5. – Кн.І. – 547 с.

4. Неживий О.І. Для рідного слова. Творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання/ О.І. Неживий. – Луганськ, 1994. – 92 с.

5. Огієнко І.І. Історія української літературної мови І.І. Огієнко – К.: Либідь, 1995. – 140 с.

6. Українка Леся Зібр. творів: У 12 т./ Леся Українка. – К., 1979. – Т. 12. – 694 с.

7. Українська літературна енциклопедія: У 5 т.– К.: УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988. – Т. 1. – С. 498 – 499.

8. Франко І. Зібрання творів: У 50 т./ І. Франко. – К.: Наук. думка, 1984. – Т. 41. – 683 с.

9. Франко І. Зібр. творів: У50 т./ І. Франко. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 29. – С. 7 – 22.

10. Чернявський М. Кедр Ливана. Спогади про Бориса Грінченка/ М. Чернявський// Грінченко Б. Твори. – Х., 1929. – Т. IV. – С. 337.

 

Павленко Н. В.,
директор меморіального музею Б. Д. Грінченка

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА НА ЛУГАНЩИНІ

З того часу, як молодим хлопцем узяв до рук Шевченків «Кобзар», Борис Грінченко відчув себе українцем і став на шлях просвітництва свого народу, розбудови української мови, літератури, культури, української державності. І як би не було йому важко, він ні на крок не зійшов з цієї стезі. А важко йому було і за життя, і після смерті. За словами Погрібного, шанувальники уподібнювали Грінченка стягові, а вороги намагалися цей стяг зірвати і затоптати.[3.22] Винятково загострене відчуття обов’язку, надлюдська працьовитість, наполегливість у досягненні мети, сила волі, безкомпромісність у поглядах на майбутнє свого народу, невтомність у боротьбі з недбалістю, пасивністю, з силами темряви і гноблення – це риси характеру людини-воїна, які допомогли Грінченкові зробити за своє недовге життя надзвичайно багато у різних галузях науки, культури, літератури і спонукали до праці своїх небайдужих сучасників. А ще постійні доноси, повсякчасний нагляд жандармів, нерозуміння оточуючих, жорстка цензура. Здається, він ніколи не відпочивав. Бо хіба може так багато зробити одна людина для свого народу? Він мав величезний вплив на прогресивно налаштовану молодь. Серед них була і дочка Алчевських - Христя. Влітку в Олексіївці вона проводила цілі дні з Настею Грінченко, слухала маленькою запальні промови Бориса Дмитровича про гноблення селян, саме завдяки Грінченкові вона писала поетичні твори українською мовою. Сто років тому, коли виповнилося 50 років від дня народження Бориса Грінченка, вона побувала в Олексіївці. Про цю подію Христина Олексіївна написала в статті «З рідних сторін Грінченка»: «Візьмеш у руки томик Грінченка «Соняшний промінь», підеш з ним на прохід, розкриєш главу ІІІ, про зустріч Марка з Катрею, і спинишся над тією самою криницею, де стояли вони. Ось і гайок під горою, і та стрімка скеля, з котрої лився водопад під час дощу, і навіть кування зозулі, та свист пташок, - все неначе те саме в цій місцевості! Ось до мене прийшли його колишні учні й учениці, тепер – многосімейні люди; сіли всі вкупі над криницею, почали і Бориса Грінченка й дружину його, Марію Загірню, і дочку Настю згадувать – і заспівали історичних пісень, які вивчив їх Грінченко. В цей рік після дванадцятилітньої перерви завітала я в ті краї. Радо стрілася з давніми знайомими селянами. Пішли на вигін, де стоїть школа. В ній Грінченко вчителював. Колишні учні Грінченка й нове покоління свідомих робітників передплачує українські газети й книжки з Києва. А ось, на степовому майдані, край села, під густими високими акаціями – будинок під череп’яним дахом. Тут жили Грінченки... Зайдеш у двір, глянеш на річку, що обросла вербами за кам’яним тином, на село, розкидане за нею, на смужку степу, що синіє оддалік, і серце стиснеться: його нема, Насті нема, і ти стоїш самотна...Звідти проводжали мене ті селяни й робітники як давню знайому, як ту дівчинку Христю, що бігала колись з ними у червоних чобітках і вишитій сорочці. І надовго-надовго заховаю я глибоко в душі приємні згадки про той край. Аби тільки не забували про нього!..» [1. 9-12]

Але, на жаль, внесок Бориса Грінченка у скарбницю України не був достойно оціненим. З кінця 20-х та у 30-ті роки ХХ століття творчість письменника була брутально посоромлена, а до постаті Грінченка приліпили ганебні, дикі в своїй несправедливості характеристики, бо пригадали його дворянське походження. На довгі роки пішло у безвість ім’я, заборонені і знищені літературні твори, навіть знаменитий словник був підданий нещадній критиці за націоналістичні збочення.

Та все ж праця Бориса Грінченка не пропала марно. Серед широких народних мас всієї України знали і шанували його ім’я. Ніколи не забували свого вчителя і в селі Олексіївці на Луганщині.

Колишні учні Грінченка не переривали зв’язків з Борисом Дмитровичем та Марією Миколаївною: листувалися, надсилали світлини, розповідали, як продовжується справа освіти, які книги читали, які вистави ставили, бо все ще тут нагадувало вчителя. У листі Якова Безгинського до Марії Грінченко від 10 січня 1928 року читаємо: «Як ми ходили в Олексіївську школу, то там було усе на московській мові, а тепер наші початкові школи існують і учать дітей на рідній українській мові, сільради теж працюють на українській мові, ну ще наші писарі пишуть не чисто по-українськи, а мішаною. По торгівельнях скрізь написи на українській мові, а по-московськи і не видко ніде».[2] А вже під час сталінських репресій говорено про Грінченка і його твори лише нишком, його книги ховали, щоб зберегти для своїх дітей. Політичне потепління шістдесятих прийшло також і в Олексіївку. Учні Олексіївської школи на чолі з директором В. І .Поздняковим взяли активну участь у створенні музейної кімнати Б. Д. Грінченка. Весною і влітку 1966 року пошукова група у складі вчителів й учнів обійшли села Олексіївку, Михайлівку, Ісакове, Троїцьке, Степанівку. Вони знайшли колишніх учнів народної початкової школи, які ділилися спогадами, дарували школі фотографії, книги. Наприклад, книгу „Передумонное и пережитое” Х. Д. Алчевської 1912 року видання подарувала родина П. А. Проводенка, книгу „Полувековойюбилей” – родина І. К. Толстенка, збірку віршів „Сонце сходить” (1914 рік видання) – Галина Попова.

У березні 1966 року учні їздили до Києва, де зустрічалися з літераторами і біографами Бориса Грінченка І. Пільгуком та В. Яременком. Василь Яременко подарував для музею двотомник «Борис Грінченко», Іван Пільгук – збірку поезій Грінченка.

Дуже допоміг у зборі матеріалу про Грінченка наш земляк, оператор Одеської кіностудії Сніжко Володимир Федорович. У Київському, Харківському музеях він зробив знімки фотографій і документів та передав їх школі.

Багато розповів про Бориса Дмитровича його хрещеник Поздняков Василь Петрович, житель села Ісакове.

Серед перших відвідувачів музейної кімнати був і дослідник творчості Грінченка, автор монограми, професор А. Г. Погрібний. Привозив у музей учнів Врубівської школи Лутугинського району учитель української мови і літератури Богдан Васильович Пастух. Першими екскурсоводами були учениці Олексіївської школи Ольга Журавльова, Людмила Ціцерковська, Тетяна Панченко. У спогадах Ольга Журавльова написала: «Пам’ятаю свою першу екскурсію для жителів села. Зібралося багато людей, я так хвилювалася, але люди слухали уважно, так було тихо, з такою цікавістю розглядали всі фото, а потім хтось з присутніх сказав: «А це ж твій дід на фото з Алчевською – Григорій Журавльов!»

На жаль, цей музей проіснував недовго – партійні керівники примусили закрити його. Доба застою змусила літераторів знову припинити дослідження оригінальних творів письменника.

В цей час на Луганщині продовжили всебічне осмислення доробку Грінченка Іван Білогуб, викладач педагогічного інституту, вчитель-просвітянин Богдан Пастух, лікар-онколог Юрій Єненко, творча інтелігенція: письменники Микита Чернявський, Микола Ночовний, Тетяна Дейнегіна. Саме вони стали ініціаторами відкриття першого пам’ятника і музею Грінченка в Олексіївці.

Морозяного ранку 25 листопада року 1988 на подвір’ї Олексіївської школи було людяно: численні мешканці селища Михайлівки, представники Луганської обласної спілки письменників, районних і обласних організацій, гості з Росії, Білорусії, Прибалтики, Середньої Азії, Болгарії. Всі завмерли в передчутті важливої події. І ось нарешті письменник Микола Ночовний і голова Перевальського райвиконкому Микола Лукашик знімають біле покривало - застиглий у бронзі, перед присутніми постає Борис Дмитрович Грінченко. Біля підніжжя пам’ятника стоять у кошиках живі квіти, притрушені першим снігом, звучить урочиста мелодія, у людей сльози в очах. Він повернувся! Він знову стоїть на варті рідного слова. Наш учитель, гордість і слава всієї України! І це сталося не в Харкові, де він народився, не в Чернігові (на благо цього міста і його громади віддав десяток років), не у Києві, де він працював над знаменитим «Словарем української мови», а в маленькому селі Олексіївці на Луганщині, де він шість років навчав малечу в сільській школі. Автор пам’ятника луганський скульптор Іван Чумак, архітектор Житомирський.

Микита Чернявський на мітингу прочитав свій вірш:

На Шевченківському полі
На смерть готові й на ножі,
Цвіли провісниками долі
Вітчизни праведні мужі.
Що власну кров несли на тризну
І відкривали людям зір
На рідний корінь, на дідизну
Валуєвим на перекір.
Вони згоряли, підійнявши
Серця знаменами в борні,
Щоб мова пращурів назавше
Сталилась в сущому вогні.

Того ж дня було відкрито і музейну кімнату. Цю місію виконали Богдан Васильович Пастух – та Василь Іванович Моргунов – голова птахорадгоспу «Лиман». Першу екскурсію провели учні школи Олександр Межуєв, Марина Сіваченко, Олена Толстенко. Вулиця, на якій жив Грінченко з родиною, названа на його честь

А вже 2 грудня тільки-но створений музей прийняв першу численну делегацію – учасників триденної науково-практичної конференції, присвяченої 125-ій річниці від дня народження Б. Д. Грінченка, яка проходила в Луганському педагогічному інституті. До складу делегації входили викладачі університетів,інститутів. Очолював делегацію голова Грінченківських ювілейних свят письменник Валерій Шевчук. Викладачі та студенти приїхали вклонитися першому пам’ятнику Борису Грінченку, відвідати перший музей, а також відкрити меморіальну дошку на будинку школи, де працював письменник. Того дня музей поповнився новими експонатами. Анатолій Погрібний подарував повість Грінченка «Під тихими вербами» 1929 року видання, свою монограму «Б. Д. Грінченко. Нарис життя і творчості», нарис про Олеся Гончара; Валерій Шевчук – двотомник драматичних творів Грінченка зі своєї книгозбірні та свій роман „Три листки за вікном”; до музею були передані тези доповідей з підписами її учасників, вітальні телеграми від членів президії спілки письменників України. Молодий поет Чернілевський склав тоді невеликого вірша:

Дух воскресає, як народ живий,
З вогню труда подвижного й святого,
Стоїть Грінченко – вічний вартовий
Біля криниці слова золотого».

У 1992 році музею присвоєно звання „народний”. А вже у 2000 році експонати переносяться з шкільної кімнати і розміщуються в будівлі школи, в якій працював Грінченко з 1887 по 1893 рік. Тут у 2003 році , з нагоди 140-ї річниці від дня народження Б. Д. Грінченка, проведений капітальний ремонт і створена нова експозиція за проектом Н. О. Монастирської – голови Луганської обласної спілки художників України. У цьому ж році музей стає відділом Перевальського районного історичного музею.

У 2007 році музей відкрив нову експозицію - класну кімнату кінця ХІХ століття. Луганські художники Віктор Скубак, Володимир Козлов намалювали портрети Марії Загірньої, Насті Грінченко, сюжетні картини «Різдво», «Рідна мова». Так повернувся із забуття Грінченко – славний син України і ось уже 25 років зустрічає й проводжає учнів Олексіївської школи. Не одне покоління виросло під його пильним поглядом. Борис Дмитрович і понині не зраджує одному із своїх псевдонімів – Вартовий, він і після смерті стоїть на варті рідного слова.

За цей час у музеї побували біля ста тисяч відвідувачів. Це учні, студенти, викладачі, науковці, письменники, художники, громадські діячі, гості з Канади, США, Англії, Росії, Грузії, Польщі, Йорданії, Молдови, Данії, Німеччини, Чехії, Киргизії, Анголи.

Вони залишили в книзі відгуків записи про свої враження: „Відвідали цей чудовий музей, який є осередком української культури в цьому мальовничому Луганському краї... Професор Доценко, доктор географічних наук м. Київ», «Коли слухаєш екскурсію, переймаєшся глибинним духом національної гідності, яку тут засівав і утверджував Борис Грінченко. Василь Лизанчук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка»; «Велике спасибі за любов до України і до Грінченка. Вражений високим професіоналізмом і експозицією музею, яка зроблена краще, ніж в багатьох столичних музеях. Олексій Доля, член колегії міністерства культури України.

Дружні тривалі стосунки поєднують працівників музею з дослідниками творчості Бориса Грінченка професором Погрібним А. Г., Пастухом Б. В., доцентом кафедри української літератури ЛНУ імені Т. Г. Шевченка Неживим О. І.

Вони часто відвідували музей, надавали науково-методичну допомогу, даруючи свої книги, а також матеріал про Грінченка. Так, Богдан Васильович Пастух подарував музею 10 рідкісних книг з творами Б. Д. Грінченка, а також свої наукові дослідження про письменника.

У 1993 р. – на базі Луганського педагогічного інституту відкритий Інститут Грінченкознавства. Довгий час працює тут доцент кафедри української літератури ЛНУ ім. Т. Шевченка, відповідальний секретар журналу «Бахмутський шлях» Олексій Неживий.

У 2001 році Луганський обласний благодійний фонд підтримки регіональних ініціатив «Благовіст» заснував медаль Бориса Грінченка за особистий внесок у розвиток науки, виховання майбутнього покоління, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність. Серед нагороджених – Олексій Неживий, колишній директор Олексіївської школи, учитель української мови і літератури Ольга Павлова, завідувач меморіального музею Б. Д. Грінченка Надія Павленко.

Всеукраїнське товариство „Просвіта” ім. Тараса Шевченка у 2009 році встановило премію ім. Бориса Грінченка з метою відзначення кращих просвітян, які внесли і вносять значний внесок у розбудову Незалежної України. За вагомий внесок у справу українського національного відродження премією «Просвіти» імені Бориса Грінченка нагороджені наші земляки Богдан Пастух, Олексій Неживий.

У 2012 році на замовлення Управління у справах преси та інформації Луганської обласної державної адміністрації надрукована книга творів Бориса Грінченка, до якої увійшли його повісті «Сонячний промінь», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Брат на брата» (видання із серії «Літературна гордість Луганщини»). В меморіальному музеї Б. Д. Грінченка працювали знімальна група ДТРК «Культура». Головний режисер Галина Черняк написала в книзі відгуків: «Хочеться засобами телебачення розповісти всій Україні та за її межами про ту духовність, яку несуть нащадки Великого просвітителя. Дякуємо за збереження національних духовних скарбів». Знімальна група телеканалу «Глас» подарувала диск із фільмом «Настина читанка» і зробила такий запис з подякою: «Головне, що пам'ять про нього живе, що діти читають його твори, і в селі передають у родинах згадки про нього. Українці мають знати про своїх великих земляків. І спасибі вам за вашу відданість і роботу». На замовлення Луганської обласної ради телекомпанія РТС зняла фільм «Борис Грінченко». У ньому про значення Грінченкової спадщини розповіли дослідники його творчості з Києва Василь Яременко, Антоніна Мовчун, а також Олексій Неживий.

Сьогодні меморіальний музей Б. Д. Грінченка став місцем патріотичного виховання молоді, криницею духовності нашого краю. Налагоджені зв’язки з туристичними агентствами. Кожного року музей Грінченка відвідують тисячі людей. Здебільшого – це школярі з усіх районів Луганської області. Музей приймає численні делегації науковців, письменників, педагогів. Наш музей відвідали: письменники Дмитро Капранов, Василь Густі, Олексій Гаврош, Андрій Медведенко, уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, регіональний представник Департаменту з охорони культурної спадщини Міністерства культури України Людмила Гладка, головний спеціаліст Міністерства освіти і науки України К. В. Таранок-Ткачук, Людмила Шутова м. Торонто, Канада, народна артистка України Валентина Арканова (м. Харків), заслужена артистка України Н. М. Фарина (м. Рівне), народна артистка України, професор Наталія Свириденко (м. Київ).

Уже став традиційним обласний конкурс управління освіти і науки Луганської обласної державної адміністрації «Мій земляк Борис Грінченко» У ньому постійно беруть участь учні Олексіївської гімназії імені Б. Д. Грінченка. А ще вони випускають альманах «Думка», в якому вміщують свої літературні твори. Це – продовження праці Грінченка в Олексіївці, коли він з учнями видавав такий рукописний альманах. У Перевальському районі проводиться поетичний конкурс «Майстру вдячні нащадки», літературно-музичне об’єднання носить ім’я Грінченка. Після районного конкурсу малюнків до творів письменника була видана книга «Борис Грінченко. Твори з ілюстраціями юних художників» 92011р.), а до 9 грудня вийде у світ наступна така книга з ілюстраціями до казок Бориса Грінченка.

Кожного року на початку травня на роковини Грінченка музей запрошує пройти «Стежиною Грінченка», щоб ніколи не заростала стежина пам’яті про видатного українця. Це - фольклорне свято. На галявині біля річки Білої учні різних шкіл показують майстер–класи з плетіння віночків, розучування народних ігор, пісень, забавлянок, лічилок, знаходять лікарські трави та розказують про їхнє призначення, а також читають вірші Грінченка про природу.

Луганщина не лише пишається своїм знаменитим земляком, а всебічно долучається до вивчення і пропагування його біографії і творчої спадщини. І значну роль у цій роботі виконує меморіальний музей Б. Д. Грінченка, який залишається живою ниткою, що зв’язує епоху життя і творчості Бориса Грінченка з сьогоднішнім днем.

Література

1. Алчевська Х.О. З рідних сторін Грінченка// Ілюстрована Україна. – 1913. – 15 жовтня.

2. Лист Якова Безгинського до Марії Загірньої від 1928, І, 10. – Інститут рукопису НБУ імені В. Вернадського, ф. 170, 255.

3. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості/ Анатолій Погрібний. – К.: Дніпро, 1988. – 268 с.

 

Піцик О. М.,
вчитель вищої категорії КЗ ЛСШ № 57

ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ Б. Д. ГРІНЧЕНКА В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ

Більше 10 років тому по одному з обласних телеканалів почула про підсумки опитування мешканців міста Луганська „Чи відомо Вам ім’я Б. Д. Грінченка?” На це питання близько восьмисот осіб відповіли „ні”, до чотирьохсот – „щось чули”, приблизно двісті опитуваних – „так”. Ці дані настільки вразили мене, що сам собою склався вірш.

Як вразило мене почуте!
Не знать Грінченкове ім’я!..
Пробачте, де були ви, люде?
Чого дізнались за життя?
Він жив і працював доскону.
Нестатки, злидні, каяття...
Про це не жалівся нікому
Таким було його життя.
Він присвятив себе народу
І турбувався лиш про те,
Щоб українську рідну мову
Міг зберегти той над усе.
Щоб нею будь-хто міг би розмовляти,
Навчався нею і читать, й писать.
І жінці, що насмілився кохати,
Ліричну пісню міг би проспівать.
Ви, співвітчизники луганські,
Пишатися повинні навіть тим,
Що Даль відомий словником російським,
Грінченко український сотворив.
Але, крім цього, він ще і етнограф,
Відомий також як перекладач,
Поет, письменник, критик, бібліограф
Та творів для дітей він укладач.
Учитель... Працював лиш для народу.
Навчав тут олексіївських дітей
І знав, що українську рідну мову
Засвоять сотні, тисячі людей.

Твори Бориса Дмитровича Грінченка було введено до програми основної школи й вивчалися учнями всієї України. Сучасні діти, готуючись до уроків, звертаються до Інтернету і можуть потрапити в пастку. На відеоролику навіть прізвище вимовляється неправильно. То значить актуальним залишається питання Луганського телебачення? Ще є люди, які не знають про нашого земляка. І роботу з популяризації спадщини цієї видатної особистості припиняти не можна. Що ж на практиці?

„Програма з української літератури для 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів”(автори Р. В. Мовчан, К. В. Таранік-Ткачук, М. П. Бондар, О. М. Івасюк, О. І. Неживий) за новим Держстандартом затверджує той факт, що з навчального плану вилучено вивчення творів Б. Д. Грінченка. Один з небагатьох засновників національної ідеї, борець за свідомість та активну діяльність українців лише згадується в одній з тем. Хоч його оповідання для дітей взагалі унікальні. Написані людиною, що обізнана з педагогікою та дитячою психологією, вони містять роздуми про особистість учителя та взаємини з учнями, виховують любов до рідного краю, гуманність, чуйність, товарискість, яких так не вистачає сучасним учням.

Для поглиблення знань про особистість та творчий спадок Б. Д. Грінченка учителі Луганщини використовують уроки літератури рідного краю. Екскурсії до народного музею Б. Грінченка (село Олексіївка) стають додатковим джерелом інформації та емоційного впливу на школярів. Хочеться подякувати працівникам музею за цікаві розповіді, за виконання „наживо” пісень на вірші поета, за постійне вдосконалення експозиції. Надана можливість посидіти за старими партами, написати декілька слів ручкою з пером і справжніми чорнилами дозволяє дітям перенестися в минуле та краще, уявити життя школярів ХІХ століття.

Цього року ми провели в школі конкурс „Мій Грінченко”. На осінніх канікулах учні 5-х класів побували в музеї села Олексіївка. За умовами конкурсу школярі оформили власні враження та розповідали про Бориса Дмитровича своїм знайомим, які повинні були записати відгук на розповідь у спеціальному зошиті. Ось декілька з них. Буракової І. (мама): „Вперше дізналась, що єдиний музей в Україні, який присвячено Б. Грінченку, знаходиться в Луганській обл.” Борисенко І. (мама): „В музеї створили такі умови, щоб кожна людина, котра там буває, змогла відчути настрій, почуття, все пережите того часу. Подяка тим людям, які змогли донести те минуле до нашого часу.” Мицик Ф. (бабуся): „Завдяки інтересам онука, останнім часом цікавлюся історією рідного краю. Але навіть уявлення не мала, проїжджаючи повз меморіальної плити на повороті на с. Олексіївка, що ми маємо такого великого земляка. Читала Б. Грінченка, знала, що письменник, мовознавець, але тільки після 12 жовтня, прослухавши звіт про екскурсію, зрозуміла, що треба йти в ногу із сучасною молоддю, і паралельно з ними відвідувати історичні пам’ятки. Дуже вдячна!” Відгуки наведені дослівно. Приємно, що більшість з них була написана українською мовою. Значить тих, хто зацікавився, чи просто згадав видатного письменника, стало більше. І на майбутніх опитуваннях набагато більше людей скажуть, що вони знають і пишаються своїм земляком Борисом Дмитровичем Грінченком.

 

Плескун В.І.,
вчитель вищої категорії Пархоменківської ЗШ І-ІІІ ст.
Краснодонської райдержадміністрації

Усаченко М. С.
учениця 10 кл. Пархоменківської ЗШ І-ІІІ ст.
Краснодонської райдержадміністрації

БОРИС ГРІНЧЕНКО У ТВОРАХ ЛУГАНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Свою силу віддав без жалів
Я на працю поважну й тяжку...
Борис Грінченко

До історії української культури Борис Дмитрович Грінченко увійшов як діяч і митець широких уподобань. Він був поетом і прозаїком, освітянином і збирачем фольклору, критиком. Підготовлена і видана чотиритомна праця «Словарь української мови» невипадково вважається науковим подвигом. Тож, мабуть, є справедливим, що письменник обрав для себе псевдонім – Вартовий. Все своє недовге життя він свідомо стояв на варті культури рідного народу, боровся, як міг, за його соціальні і політичні права, захищав тією крицею – вічним і невмирущим словом, словом правди і волі.

Певний період діяльності і творчості Б. Грінченка був пов'язаний і з нашим шахтарським краєм. У селі ОлексіївкаСлов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Перевальський район Луганської області) працював учителем у школі Х. Д. Алчевської (1887-1893 рр.). Тут ним було написано вірші і прозові твори, в яких письменник висловлював свої погляди на долю народу, накреслював шляхи відродження національної духовності. У своїх творах він уперше в українській літературі вернувся до теми шахтарської праці. Тут він розпочав роботу над «Словарем української мови».

Борис Грінченко – учитель від Бога,
Складна і терниста життєва дорога.
Не став на коліна, а свято беріг
Мову вкраїнську, немов оберіг.
Промінь добра через терни проніс,
Слово вкраїнське до вершин він підніс.
Лицарем слова вкраїнського став,
Спадок нащадкам він свій передав.
Той спадок – словник. Це промінь добра!
А в ньому жаринки – вкраїнські слова.
Тож, любі нащадки, його не згасіть,
У світле майбутнє його пронесіть.
Нехай він палає, не згасне повік,
Той промінь добра, що Грінченко зберіг.
Нехай зігріває він душу й серця,
І хай захистить його милість Творця!
В. Плескун

Перехресні стежки доліупродовж короткого, але плідного життя зводили Б. Грінченка з відомими людьми: соратниками, однодумцями, побратимами по письменству. Ті, хто знав Бориса Дмитровича, перш за все, вважали, що він був носієм української ідеї і великим працелюбом. Саме про нього сучасники говорили, що він «більше працював, ніж жив».

Коли друзям стало відомо про ймовірний переїзд Грінченка до Галичини, його побратим Павло Грабовський написав йому листа: «Правда, се було б великою втратою для Російської України, де без Вас зовсім нікому буде працювати, бо патріотів багацько скрізь, а робітників чомусь не чути».

Спілкування з Б. Грінченком і його сім’єю під час перебування на Катеринославщині мали благотворний вплив на громадянське і національне становлення дітей Алчевських. Так, найменша з родини Алчевських, Христя, майбутня українська поетеса і громадський діяч. Писала в листі до письменника: «...своє національне переконання я завдячую в великій мірі Вам і тому впливові, котрий Ви на мене мали».

Відомий літературний критик Сергій Єфремов зазначав: «...серед літературного покоління 80-х років був у нас Борис Грінченко не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи... Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю».

Людина з феноменальними знаннями, непересічна особистість, видатний письменник і педагог, про якого Іван Франко говорив: «Я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові ваших літературних інтересів...». Великий Каменяр зазначив згодом, що «він [Борис Грінченко] належав до неспокійних, вихруватих натур, котрі кидаються на всі боки, заповнюють провалини, латають, підтримують повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук».

Під час перебування в Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. Леся Українка високо оцінила поезії Б. Грінченка: «Ви й не збагнете, яке то гірке і вкупі солодке те почуття, що збудили в мені ваші вірші. Я дякую...Вам і Вашій музі...»

«Хто з українців не чув про нього? Ім’я щодня було на вустах у тисячі людей, то тут то там, скрізь по Вкраїні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Грінченка», - такі щирі слова сказав у 1910 році над свіжою могилою письменника Іван Липа, у майбутньому відомий діяч Центральної Ради УНР.

Микола Лисенко, корифей української класичної музики, по смерті Б. Грінченка зазначив: «...таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна небагато. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».

У своєму листі до Марії Грінченко (Загірньої) Михайло Коцюбинський писав: «Нехай буде втіхою Вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи, і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків».

Відомий дослідник життя і творчості Б. Грінченка, професор Анатолій Погрібний засвідчує: «Маємо, отже, в діяльності Б. Грінченка один з прикладів невтомного громадянського служіння народові, що ними так багата історія Вітчизни. Вже ця одна обставина не може не сповнювати почуття безумовної поваги до нього. Та головна річ, звичайно – твори».

Навіть із спогадів Марії Загірньої, відомої письменниці й дружини письменника, ми можемо дізнатися про те, що прогресивні погляди Б. Грінченко виховував і у своєї доньки Насті: «Чоловік турбувався, щоб дитина була національно свідома, через те він давав їй читати відповідну літературу та дбав, щоб вона отримала добру освіту».

Невелике я поле зорав,
та за плугом ніколи не спав,
Що робив, те робив я до краю.
І всю силу, що мав я і маю,
на роботу невпинную клав.
Борис Грінченко

Помітним явищем в дослідженні творчої спадщини Б. Грінченка стало проведення першої науково-практичної конференції у 1988 році в Луганському державному педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка. З того часу на Луганщині грінченкознавчі студії проводяться цілеспрямовано і систематично. Проведено ряд науково-практичних конференцій, видано три вісники Інституту грінченкознавства «Слово і пісня Бориса Грінченка», захищено три кандидатські дисертації.

Згодом у 1993 році дослідженню творчої спадщини «вартового рідного слова» (Олексій Неживий) були присвячені матеріали наукової конференції у Луганському державному педагогічному інституті ім. Т. Г. Шевченка. Збірка «Два крила духовності» мала символічну назву і не дарма, бо об’єднала в собі матеріали досліджень життєвого і творчого шляху двох «апостолів слов’янської культури» - Володимира Даля і Бориса Грінченка.

Ю. Єненко так охарактеризував ці визначні постаті: «Щоб з’ясувати собі велич подвигу Даля й Грінченка, треба згадати, що мова є одним з найважливіших чинників, гарантуючих народові його державність... Великі апостоли слов’янської культури Даль і Грінченко немов передбачили виникнення сьогодні проблеми екології духовності, залишивши нам у спадок недоторкані запаси мовної культури. Скористуймося розумно їх спадщиною, яка є живою водою відродження національної культури» [2; 4].

Помітним в сучасному літературознавстві стали також книги Ю. Єненка «Промінь добра» (1994), Б. Пастуха «Борис Грінченко – безкомпромісний лицар національної ідеї» (1998), та «Спогади» Марії Загірньої (1999), які підготувала до друку Л. Нежива. Слід згадати також і збірку «Твори з української літератури для учнів 8-11 кл. і абітурієнтів» (Горлівка, 1997), в якій подано критичні матеріали щодо долі сільських вчителів у творах Б. Грінченка.

Грінченкознавчі студії стали безмежним полем дослідницької роботи вчених та студентів:

- Кузмич О. М. «Майстер малої епічної форми»;
- Глуховцева К. Д. «Народні розповіді, легенди, повір’я, записані Б. Д. Грінченком на Луганщині»;
- Козар Л. П. «Б. Д. Грінченко – збирач і видавець фольклору» тощо.

Серед досліджень Грінченкової спадщини, що об’єднала наукова конференція «Проблеми творчої спадщини Б. Грінченка», слід згадати також:

- Бабченко В. М. «Історія українського козацтва в творчій спадщині Бориса Грінченка»;
- Білогуб І. М. «Земля і люди як проблема духовності і культури в нарисах-роздумах Б. Грінченка»;
- Галич О. А. «Б. Грінченко і М. Могилянський»;
- Пінчук Т. С. «Г. Сковорода і Б. Грінченко – народні педагоги-просвітяни».

«Одним з майстрів слова є Борис Грінченко, перед яким ми у величезному боргу за те, що створене ним довгі і довгі роки було вилучене з історії нашої літератури, нашої культури». «Борис Грінченко зробив вагомий внесок у справу розвитку української дитячої літератури. Найхарактернішим у його повсякденній праці з дітьми було прагнення розбудити їх думку, підтримувати їхні інтереси до пізнання світу, природи, культури, донести українському читачеві скарби і національної, і загальнолюдської культури» (І. П. Риб’янцева) [2;84-85].

Про своєрідне значення Б. Грінченка в творчій долі українського письменника Григора Тютюнника свідчать рядки з його автобіографії: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті» [4; 103].

Серед творів-присвят Борисові Грінченку слід згадати поетичні рядки Микити Чернявського, Миколи Чернявського та Геннадія Довнара.

Це не повний перелік творів та розвідок про Б. Грінченка. Його життя і творча спадщина й надалі будуть надихати нове покоління на творчість. Я в цьому переконана, бо ім’я вартового українського слова, вчителя від Бога назавжди залишиться серед вдячних нащадків – луганців. Хай святиться ім’я його!

Література

1. Від серця до серця: Літературне буття Луганщини : науково-методичне видання / упоряд. Г. Довнар, А. Медведенко. – Луганськ : Світлиця, 2007. – С. 37-39.

2. Два крыла духовности: материалы научной конференции, посвященной наследию В. И. Даля и Б. Д. Гринченко. – Луганск, 1993. – С. 4, 84-85.

3. Єненко Ю.О. Промінь добра: нарис-есе/ Ю.О. Єненко.– Луганськ: Редакційно-видавничий відділ облуправління по пресі, 1994. – 64 с.

4. Неживий О.І. Борис Грінченко: вартовий рідного слова. Педагогічна спадщина та проблеми сучасної освіти/ О.І. Неживий. – Луганськ : Знання, 2003. – С. 103.

5. Неживий О. Лицар українського слова/ О. Неживий//Наша газета. – 2003. – № 138-139. – С. 12.

 

Пліс Т.С.,
керівник літературно-драматургічної частини
Луганського обласного академічного
українського музично-драматичного театру

«СТЕПОВИЙ ГІСТЬ» БОРИСА ГРІНЧЕНКА
НА СЦЕНІ ЛУГАНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

Душа горить, і серце мов співає,
За згукомзгук хвилюється,
дзвенить
І вислову бажаного шукає,
І образи встають і хочуть жить.
Б. Грінченко

Найближчими днями Луганщина разом з усім українським світом відзначатиме 150-річчя від дня народження талановитого педагога, видатного письменника і публіциста, історика, етнографа, фольклориста, критика і мовознавця, видавця і громадського діяча, носія української ідеї і великого працелюба Бориса Дмитровича Грінченка. Його роздуми щодо розвитку українського професійного театру й української драматургії, викладені ним у книзі «Перед широким світом», залишаються актуальними й у наш час: «Народові треба здорової, моральної і артистичної, з літературного погляду, драми, а не драми гопака і горілки, - зауважував у своїх критичних нарисах Борис Грінченко, - мета театру не грошові збори, а поширення виднокругу народного не опускаючись до примітиву»

Бачив я сьогодні п'єсу
З криком, сміхом і сльозами;
Трошки плакав я й сміявся, -
Не з тієї тільки драми.
Ні, в моєму серці п'єса
Йде щодня без одпочину:
Там комедія і драма,
Сльози й сміх на переміну.
Я з цього театру вийти
Можу, а з свого несила,
Бо не я прийшов на п'єсу,
А вона в мені засіла.

Свої зауваження щодо демократизації репертуарної політики українського театру письменник прагнув реалізувати у власній драматургічній творчості. Хоча, слід відверто зазначити, що, як критик театральної справи, він стояв вище ніж практик-драматург. Не всі п'єси автора однакової художньої вартості; до того ж написані ним за драматургічними канонами кінця 19 століття, що, можливо, й заважає сучасним режисерам брати їх до роботи. Що ж спонукало колектив Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру стати першим і, поки що, єдиним на теренах сучасної незалежної України театральним колективом, який відкрив для себе й своїх шанувальників світ персонажів Б. Д. Грінченка? Насамперед, той факт, що культурно-освітянська спільнота Луганщини, де Борис Грінченко провів сім найбільш плідних років своєї роботи в галузі народної освіти, завжди активно підтримує ініціативи держави (а часто сама стає їх генератором) з відновлення й популяризації доброго імені цієї людини й всього зробленого нею, що за радянських часів було перекреслено й забуто. То ж, з нагоди ювілею, віддаючи належну шану невичерпній енергії прекрасної людини, театр взяв до постановки драму Б.Д. Грінченка «Степовий гість», яка належить до того тематичного пласту, якому Грінченко-драматург надавав принципового значення, - п'єси історичної спрямованості.

Події відбуваються в 1648 році. За часів шляхти кожен можновладець був у своєму маєтку король. Міг дарувати життя підданому, а міг стратити. Скільки багатства – стільки й сили.

На шляху до своєї заповітної мрії – зробитися настільки заможним шляхтичем, як Вишневецький, – Степан Золотницький не зупиняється ні перед чим: і поклони перед магнатом б'є, і випрохує, і з удовою одружився через її добрий посаг, а тепер і приймачку її з належною їй частиною маєтків збирається віддати заміж за свого сина. Не гребує він при цьому й до злочинів тяжких удаватися. Останній на шляху до цілі він пропонує зробити за плату незнайомому подорожньому, який погоджується, бо, ніби й сам має на меті звести рахунки зі «спільним ворогом».

У цей же час Яким Демченко, у кого віднято рідних, коханих, усе добро, глибоко в серці сховав зневагу до кривдника і давно готується до справедливої відповіді зраднику, бо «...хто топче мою честь, ім'я моє знищує, з мого добра користається, той гідний кари тяжкої».

Ціла галерея майже шекспірівських персонажів, постають зі сцени в українських реаліях «часів кривавої сваволі», провокуючи молодого героя розв'язати одвічне гамлетівське питання – бути чи не бути... кривавій помсті.

У примітках до другого тому творів Б.Грінченка наведені зауваження А. Кримського стосовно п'єси, викладені ним в листі до автора: «Про Вашу нову драму скажу, що читається вона цікаво, і в другій половині справді переносить нас у часи Хмельниччини. Та артистична будова її дуже мені не подобається... її швидше можна назвати театральними сценами, ніж драмою... для драматургії треба, опроче таланту, ще й знаття техніки драми, теорії драми. Українські драматурги про це забувають [...] Не прогнівайтесь, але й у Вас я не бачу, щоб Ви основно розуміли суть драми...». Скориставшись зауваженнями А.Кримського, Б.Грінченко суттєво переробив п'єсу й цензура дозволила її до постановки під назвою «Степовий гість» (вперше надрукована у 1898 році під назвою «За батька»). З приміток також дізнаємося, що сценічна історія п'єси мало досліджена, але періодичні видання засвідчують її широку популярність у 20-х роках на сцені багатьох українських радянських професійних і аматорських театрів відома її популярність на сцені у 20-х роках минулого століття.

У Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі «Степовий гість» Б.Грінченка вийшов прем'єрою у листопаді 2013 року. Постановником цього вертепного дійства є головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Володимир Московченко. Сценографія та костюми – Ірини Лубської. Пластика – Ольги Тарасенко. Хормейстер – Ірина Юсупова. Музичний керівник постановки – Артем Філенко.

Режисера-постановника вистави, головного режисера театру, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Московченка, привабили в обраному матеріалі, майже по-шекспірівськи виписані, драматургічні вузли, але відсутність зв'язок між ними можна назвати вадою твору. Багатий досвід успішних постановок дав можливість режисеру зробити матеріал більш цілісним, скориставшись при цьому рядом засобів. В першу чергу режисерові довелося поміняти місцями деякі відрізки авторського тексту, аби зберегти інтригу й втримати увагу глядачів, «не розкриваючи карт» швидко й одразу. По-друге, окресливши жанр вистави як «вертепне дійство», він увів до неї вертепників – персонажів, які постійно знаходяться на сцені, «перевтілюючись» по ходу дійства в окремих другорядних героїв п'єси. сполучними ланками між розрізненими частинами сюжету стали їхні пластичні етюди у постановці Ольги Тарасенко. Допомагає вертепникам перейти з епізоду в епізод також і музичний простір, який Артем Філенко та Ірина Юсупова наповнили автентичним співом, грою на шумових інструментах, звуками, які видають зовсім «не музичні» речі: порожні пляшки, ланцюги, труби, коси тощо. Ще одним фактором, що забезпечив успіх вистави, стала робота художника-постановника і художника по костюмам Ірини Лубської. Сценографія доволі аскетична, її елементи умовно ділять сценічний простір на дві частини: в одній твориться історія головних персонажів, друга ж – стає територією вертепників. Природне походження матеріалів, використаних у наповненні сценічного простору, серед яких пиломатеріали, мішковина, кокосова сітка, очеретяні плити, сприяє зосередженню уваги глядачів на дії. Костюми зберігають ознаки часу; чорний, білий, сірий, криваво-червоний кольори їх підкреслюють відповідну палітру почуттів головних героїв, де є місце страху, помсті, надії, любові. Костюми вертепників прості й невибагливі, підкреслені фактурою і кольором тканин, з яких пошиті, – рогожка, бязь, ткане полотно. Багата й невичерпна фантазія художника надала багатофункціональності майже всім деталям реквізиту, а літаючі ангели, ляльки, маски вкупі з режисерським рішенням деяких епізодів додали виставі ознак містерії. В підсумку злагоджена робота постановочної групи і майстерність акторського складу зробили виставу цікавою різновіковій глядацькій аудиторії.

Ми пишаємося тим, що виконуємо громадянські та мистецькі заповіти Бориса Грінченка. Нам не соромно за театральну афішу Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який сьогодні виносить на суд глядача драму Бориса Дмитровича Грінченка «Степовий гість».

 

Позднякова І. В.,
провідний бібліограф Алчевської ЦБС

УНІКАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РОДИНА ГРІНЧЕНКІВ

Бувають люди, яких можемо назвати творцями свого часу. Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею — куди? «Ти ж керуй туди спокійно, Де горить мета твоя», - відповідає один з найвиразніших представників такого типу людей, наш-таки, український, письменник і громадянин Б. Д. Грінченко...

Родина Грінченків є яскравим прикладом самовідданої праці на благо України. Бориса Дмитровича, особистість надзвичайно глибоку й універсальну, ще за життя було визнано вартовим українського духу.

В історії української літератури про Марію Загірню написано дуже мало. Можливо тому, що самобутня постать письменниці тривалий час залишалася на другому плані після її чоловіка й однодумця Бориса Грінченка. Літературознавці звикли говорити про велич постаті Б. Грінченка, а його дружині визначили малопомітну роль помічниці.

Марія Загірня (справжнє прізвище Гладиліна, у шлюбі – Грінченко) народилася 1 червня 1863 року в місті Богодухові на Харківщині. Після закінчення Богодухівської прогімназії (неповний середній навчальний заклад) з 1881 року вчителювала в місцевій школі. Вона багато читала і прочитані книги збуджували у неї чимало думок. Але, як вона сама писала «ділитися ними не було з ким – завсіди доводилося про їх мовчати. З дядьком можна було б розмовляти: але ж він колись назвав мене «синім чулком», а потім ще раз трошки поглузував з моєї «начитаності», і тоді вже я довго не могла з їм розмовляти». Марія перебувала, за її словами, в «розумній самотині». У 1883 році Марія Гладиліна потрапила на літні педагогічні курси народних учителів у Змієві. Однією із форм навчання там була робота в групах із 5–6 чоловік. Марія потрапила в групу, якою керував учитель з «гарними очима» (прізвища вона тоді ще не знала) і тоді тихими зоряними вечорами в них були «щирі розмови про долю народну, про рідний безщасний наш край». Учитель з «гарними очима» був Борис Грінченко, який у майбутньому став її чоловіком. Ця зустріч була дуже важливою в житті молодої вчительки. Про їхнє знайомство Марія розповіла в листі до Івана Липи: «...І тоді багато-багато я взнала і зрозуміла. А тоді ми з тим учителем з’єднали свої руки «не для розкошів і втіх», а щоб робити «працю, надбану віками». Це мій учитель казав так. Але він помилився трохи: не з самої праці складалося наше життя: зазнавали ми і «розкошів та втіх», але ж працю для рідного краю ніколи не відсували ми від себе. Я рада працювати для вкраїнської справи, бо ця праця єднає мене з дорогою мені людиною, і ще тим, що може нею я хоч трохи платю за той хліб, що їм. Коли хочете, то це щастя».».

На початку 1884 р. Грінченко одружується з Марією Миколаївною. Саме вона надала Борису ту підтримку, якої йому так не вистачало. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота.. Він палко і щиро закохався в цю розумну, добру й одверту дівчину.

Спілкуючись із Грінченком, Марія переконалася у важливості навчання рідною мовою. Незважаючи на те, що Марія виховувалася в російськомовній родині, вона гаряче сприйняла ідею національного відродження українського народу, яку пропагував загальний народолюбець, й незабаром стала помічницею та однодумцем у всіх літературних, громадських, видавничих та наукових справах свого чоловіка. Разом вони невтомно працювали над перекладами, виданнями і популяризацією української літератури, фольклорно-етнографічними матеріалами, словниковою роботою. Їх об’єднали інтереси щодо освіти, любов до рідного слова.

У 1887 році подружжя Грінченків приїздить до с. ОлексіївкаСлов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області).

Спочатку селяни з підозрою і недовірою приглядались до нового вчителя, не схожого на тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків.

Родина Грінченків жила у злагоді й взаєморозумінні. У цій родині панувала любов. Про сім’ю Бориса і Марії говорили як про унікальну українську родину. Стосунки Грінченків приваблювали сучасників своєю злагодою і взаєморозумінням.

Щоб «побачити таке велике диво, як українська сім’я, почути, як виглядає мова інтелігентної вкраїнської дитини», Іван Липа приїхав в Олексіївку (нині Луганщина), де подружжя вчителювало. Його щиро зворушили обставини життя і праці народного вчителя. Він захоплено розповідав про маленьку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою. Про подружжя Грінченків сказав, що це «справжня українська сім’я без компромісів», у якій «повне духовне єднання, що обоє складають одну душу, разом роблять одне діло і нелегко, може, й неможливо розділити працю одного від другого».

Зворушливим є ставлення Марії, Бориса і маленької Насті одне до одного. Один епізод із олексіївського періоду життя сім’ї.

Одного надвечір’я Марія Миколаївна та Борис Дмитрович пішли в економію (версти півтори) взяти пошту. Настя гралася вдома. Раптом насунулися хмари, здійнявся вітер і почалася гроза. Стривожені за дитину батьки поспішили додому. І тут побачили, що задихана й заплакана Настя біжить їм назустріч: «Он яке надворі зробилося! Я боялася, щоб вам чого не сталося та й побігла до вас!» Дитина поспішала боронити від лиха своїх батьків. Чиє серце не зворушить така дитяча любов? Взагалі для цієї родини характерне бережливе ставлення одне до одного.

Уже заміжньою Настя, перебуваючи чи то у Львові або в Полтаві, чи то в Конотопі, Лубнах або в Петербурзі, щоб не хвилювати своїх рідних, ніколи не зізнавалася, як їй погано – голодній, хворій. Завжди писала все добре.

Згадуючи у своїх спогадах про дитинство Насті, Марія Загірня підкреслювала турботливість Бориса як батька і чоловіка. Влітку дитина прокидалася дуже рано, о 4-5 годині ранку: «То й він устане, забере її з возиком у садок, що був при школі, і панькається з нею».

У вихованні Насті виявлявся педагогічний хист Бориса. Він з нею завжди говорив, як з дорослою, дбав, щоб вона зростала духовно багатою людиною.

Унікальність родинних взаємин у сім’ї Бориса та Марії Грінченків полягала в тому, що свою доньку Настю вони не змушували якимись особливими методами любити українське, говорити «мужицькою» мовою. Дівчинка була свідком щоденного правдивого, відкрито українського оточення в сімейному колі. Марія Миколаївна пригадує, яким терплячим і ніжним батьком був Борис Дмитрович. «...Дуже ще мала була, як він заходився казати їй казки, почавши з Рябої курочки. Була дуже пам’ятка, і як було проминеш щось у казці, то зараз помітить і заставить розказати так, як і перше. Без казки бувало й не засне». Батьки, помітивши її інтерес до книжок, купили Насті літери, наклеєні на картоні. Цікава до них дівчинка швидко запам’ятала, як яка зветься, а спостерігаючи, як батько навчав читати інших дітей, самотужки вивчилася й собі читати. Для батьків стало приємною несподіванкою те, що Настуся вже читає.

Звичайно, Грінченко-педагог керував читанням доньки. Марія з гіркотою згадує, що тоді українських книг майже не було: «Та й які ж тоді були книжки: «Дитячі пісні, казки й загадки», «Бідний вовк», «Торба», «Два товариші», «Андерсенівські казки» в перекладі Старицького, - нічого й не згадаю такого, щоб читати малій дитині». Отже Борис Дмитрович почав для неї писати друкованими літерами граматику (до речі, за цією книжкою він навчав і інших дітей). Трохи пізніше написав читанку (первісна назва Грінченкової читанки – «Настина читанка»). Перші журнали для доньки видавав друкованими літерами, бо писаного вона ще не читала. Для Насті завжди було святом, коли татко приносив журнал. Він називався «Квітка» і був ілюстрований. У журналі Борис Грінченко писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науково-популярні розповіді, сам малював. Найкращою книжкою Настя вважала «Проліски» - книжку з продовженням, яку їй виготував татко: він узяв записну книжку, наклеїв або намалював у ній малюнки і до кожного написав тексти друкованими літерами.

Батьки дбали про інтелектуальний розвиток своєї Настуні. У неї не було панського товариства, хіба що влітку, коли приїжджали Алчевські і дівчинка гралася з Христею. Зазвичай вона товаришувала із сільськими дітьми. Для доньки і її друзів батько-вчитель придумував цікаві загадки і літературні вікторини.

Письменницький талант у Насті проявився рано. Ще дитиною вона захоплювалася рукописними батьковими журналами «Квітка» та «Проліски», які він писав спеціально для неї. Вдячна донька почала писати й видавати свою газету для батька під назвою «Зоря». Першим її літературним критиком був тато. Борис Грінченко дуже тактовно формував літературні смаки своєї доньки. На сторінках журналу «Квітка» робив семирічній авторці зауваження. Для цього впровадив рубрику «Новини» і там подавав зауваження та пропозиції щодо її творів. Так у числі № 7 від 27 січня 1891 року можна прочитати таке: «Настя почала видавати свою газету. Газета зветься «Зоря». Перше число уже вийшло. Цікаво й друге побачити». У наступному номері знову новини: «Настя видала друге число своєї «Зорі». Воно було б нічого, та розбирати погано. Якби Настя краще писала. Чому Настя не напише у «Зорі» своїх віршів?». Далі критика стала ще суворішою: «Настя видала і четверте число «Зорі». В йому вона багато чого пише, та все з помилками. Це погано, що Настя стільки помилок робить. А ще поганіше, що часто кінців нема. Оце почне Настя що-небудь писати та й не скінчить. Так батько виховував у донці і почуття відповідальності, і розвивав творчі здібності юної Насті. На дівчину впливали й умови життя, й середовище, у якому вона перебувала.

Протягом усього життя Борис Дмитрович намагався пробудити у своєї доньки почуття людської та національної гідності. Б. Грінченко був переконаний, що дитину слід вчити власним прикладом на тих споконвічних ідеалах, моральних цінностях, які сповідувалися кожною українською родиною – працелюбність, добропорядність, гостинність, взаємоповага і взаємодопомога. На цих духовних основах він побудував власну родину.

Цілеспрямоване національне виховання, як спеціальна програма, не відбувалося в родині. Проте відкритість і довіра у спілкуванні батька й матері в національних проблемах створювали тонкий психолого-емоційний мікроклімат свідомого вибору Настиних вчинків і дій у майбутньому. Вибір дочки українського, починаючи від одягу і мови, закінчуючи великою мрією навчатися і займатися просвітою народу, виглядав цілком природним явищем.

Навчаючись у Львівському університеті, Настя повністю поринула в революційні події 1905–1907 рр. 28 грудня 1905 р. дівчину заарештували і вкинули в Лук’янівську в’язницю.

Батьки з розумінням ставилися до революційної діяльності доньки і витратили немало зусиль, щоб звільнити її з в'язниці за станом здоров'я. В архіві Грінченків збереглися листи й записки, що їх Настя писала батькам із в’язниці. Ці листи сповнені оптимізму, адже хоч як їй було важко, вона ніколи не говорила про це батькам – дбала про душевний спокій своїх рідних. Клопоталася справами своїх однодумців, просила книжок, заполочі і ниток для в’язання та вишивання, розважала себе піснями, сумувала за волею. Щоб заспокоїти рідних, намагалася бути веселою. Так, коли їй передали багато речей, пожартувала: «Невже думаєте, що я тут навіки зостанусь?» Дівчина мужньо витримувала моральні приниження. Як їй це вдавалося, розповіла рідним у листі від 4 січня 1906 р.: «Завдяки тому, що я себе вже привчила найбільшу муку ховати в глибині душі, я могла витерплювати всю цю систему принижування людського достоїнства й навіть бути веселою».

Про лихо, яке спіткало його родину, Б. Грінченко написав у листі до В. Гнатюка: «Дочка вже скоро три місяці як у тюрмі. А се, минаючи вже моральний бік сієї справи, забирає на всякий клопіт страшенну силу часу». Невдовзі стан здоров’я Насті погіршився. Тюремний лікар після огляду сказав, що їй негайно потрібно лікуватися. Але дівчину після багатьох клопотань батьків звільнили аж 18 квітня 1906 р. з уже підірваним здоров’ям.

Вийшовши на волю, Настя перейшла до Російської соціал-демократичної партії, продовжувала працювати в робітничих гуртках, не дбала про себе, характером була схожа на свого батька. У Конотопі сама з високою температурою допомагала товаришеві втекти з в’язниці. Вона довго чекала на морозі і після цього зовсім злягла. Лікувалася у Святошині. Саме там Настя переклала «ГекльберіФінна» та драми Ібсена «Жінка з моря», «ГедлаГаблер», розпочала перекладати «Росмерсгольма».

У березні 1908 р. в Грінченків знову зробили обшук і Настю заарештували. Вона чекала дитину, і батько все зробив, щоб хвору доньку не забрали у в’язницю. Домігся того, щоб її залишили вдома, та під вікнами кімнати все-таки чергувало двоє жандармів.

Щоб Марія Миколаївна, яка в цей час перебувала в лікарні після важкої операції, не дізналася про арешт Насті, Борис Дмитрович вніс заставу – тисячу карбованців, позичених у батька, і жандармів зняли з-під вікон.

Пережите хвилювання вплинуло на здоров’я Насті, її хвороба стала швидко прогресувати. Уже не піднімаючись із ліжка, письменниця продовжувала перекладати, писати власні твори для дітей. 1 жовтня 1908 р. вона померла, залишивши сина Волю (Володимира), якому не виповнилося і півроку.

Важко передати трагедію родини Грінченків. Убитий горем батько висловив свій стан у вірші «Дитиночка ріднісінька моя...».

Дитиночко ріднісінька моя,
І день, і ніч з тобою я,
І віє дух безсмертний твій
На кожен рух в душі моїй.
Дитиночко замучена моя,
Не втишив муки тобі я.
Затихла ти, та біль од мук не втих:
Я знов в душі переживаю їх.

Та це була не остання втрата сім’ї Грінченків. 1 лютого 1909 р. помер крихітний син Насті, єдиний онук Б. Грінченка Воля. Ця трагедія зовсім підкосила письменника. Туберкульоз спалахнув з новою силою. Не допоміг йому і теплий клімат Італії. Марія Загірня згадує: «Здоров’я гіршало, температура піднімалася. Надто, як стали наближатися роковини Настуниної смерті, а в самий той день дуже тяжко було. Ще кілька днів сяк-так виходив з хати, а потім уже не міг... Роковини Волиної смерті теж дуже тяжкі були...».

З лікувальною метою Марія Загірня разом з чоловіком вирушають в Італію. У нарисі Марії Загірньої «В Оспедалетті» читаємо: «Вже останні дні я спала на кріслі біля нього в ногах. На кріслі сиджу, а голову на ліжко положу, то й чую, як він закашляється чи ворухнеться. А вже в передостанній день так хитро всміхнувся і каже: «А знаєш, що я надумав, щоб ти була ближче до мене? Ти постав крісло отут, у головах, то зовсім близько будеш». Так і зробила я, і він був дуже задоволений зі своєї вигадки». В італійському містечку Оспедалетті під час лікування Б. Грінчекно помер.

Для Марії Загірньої її чоловік Б. Грінченко залишався учителем, великою людиною. Вона почувалася щасливою, допомагаючи в його невтомній праці. Велике горе пережила ця мужня жінка, втративши доньку, онука й чоловіка. Доклала чимало зусиль, та виконала його прохання і свою обіцянку – перевезла тіло Б. Грінченка з італійського міста Оспедалетті до Києва, щоб поховати в рідній землі. На вінку чоловікові вона зробила напис: «Вчителеві-порадникові доброму, дружині любій». Із його втратою вона втратила все. Тож в листі до рідних писала: «Життя спорожніло. Нема чим жити. Лишилась тільки праця. І я житиму для праці».

Без Бориса Дмитровича Марія Грінченко прожила ще 18 років. У радянські часи перевидавала твори свого чоловіка, захищала його чесне ім’я від нападок.

Організувала власну бібліотеку (1918), а в 1919 передала понад 6000 книжок до Всенародної бібліотеки України (нині – НБУВ). У 1919–28 рр. Марія Миколаївна – член-редактор Комісії «Словника української живої мови» при УАН (од 1921 – ВУАН). По смерті цієї надзвичайної жінки друг родини Грінченків, один із лідерів української національної революції 1917 – 1919 рр. Сергій Єфремов написав у своєму щоденнику : «Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини - але хто знав про це? Ти так міцно зв'язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе – неможливо». Марія Миколаївна зуміла поєднати в собі триєдинство справжньої жінки: дружина, мати, особистість. Кошти, які будуть надходити від видання її творів, а також від продажу квартири, вдова Грінченка заповіла використати на заснування притулку для самотніх українських письменників, учених, учителів, артистів.

З притаманною їй скрупульозністю вона зібрала посмертні згадки про Б. Грінченка. Величезна тека цих газетних і журнальних публікацій, зібраних її руками, знаходиться в архіві письменника. Марія зробила все, щоб ім’я її чоловіка, невтомного діяча Бориса Грінченка залишилося навічно в історії української культури.

15 липня 1928 року М. Грінченко пішла у вічність. Могила матері, батька й доньки на Байковому цвинтарі – за однією загорожею. Вже в іншому житті Грінченки – всі разом. А пам’ять про них живе в їхніх творах, в їхній праці задля України.

Сім’я Грінченків є зразком високоморальної чистоти взаємин, безперервного зв’язку батьків і дітей, єдності помислів та безкорисливої допомоги в постійній любові.

Література

1. Грінченко М. Біографія Грінченко Насті: автограф-чернетка/ Б. Грінченко. – К.: Інститут рукопису НБУ імен В. Вернадського, ф. І, од. зб. 32654, 25 арк.

2. Єненко Ю. Промінь добра: нарис-есе/ Ю. Єненко. – Луганськ: Редакційно-видавничий відділ облуправління по пресі, 1994.

3. Зубкова Н. М. Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б. Д. Грінченка/ Н. М. Зубкова; НАН України, Нац. б-ка імені України імені В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ: НБУВ, 2008. – 177 с.

4. Мовчун А. Борис Грінченко: з любов’ю до дитини та її світу/ Антоніна Мовчун// Початкова школа. – 2013. – № 11. – С. 47 – 51.

5. Мовчун А. Борис Грінченко: феномен великого трударя/ А. Мовчун// Дивослово. – 2010. – № 5. – С. 44 – 49.

6. Мовчун А. Настя Грінченко. 1884 – 1908/ Антоніна Мовчун// Дивослово. – 2010. – № 2. – С. 59 – 62.

7. Охріменко П. Відданість слову: до 125-річчя з дня народження Б.Д. Грінченка/ Павло Охріменко// Донбас. – 1988. – № 6. – С. 106 – 108.

8. Пастух Б. Борис Грінченко – безкомпромісний лицар національної ідеї: публіцистично-документальна повість/ Богдан Пастух. – Луганськ: Книжковий світ, 2006. – 200 с.

9. Погрібний А. Борис Грінченко/ Анатолій Погрібний// Літературна Україна. – 1988. – 17 лист.

10. Родионов А. «Хочу я борні і досягання...»/ А. Родионов// Правда Украины. – 1988. – 9 дек.

11. Творча спадщина Бориса Грінченка в системі національних духовних вимірів: матеріали наукової конференції 11 – 12 грудня 2003 року. – Луганськ: Знання, 2004. – 182 с.

12. Чумаков А. Где жил и творил Б. Гринченко / А. Чумаков// Ворошиловградская правда. – 1990. – 5 января.

13. Ямковий А. А. Борис Грінченко і Луганщина: історико-біографічний нарис/ Андрій Ямковий. – Алчевськ: Свєточ, 2008. – 35 с.

 

Семистяга В. Ф.,
голова Луганського обласного об’єднання
Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

ЛУГАНЧАНИ – ЛАУРЕАТИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРЕМІЇ
ІМ. БОРИСА ГРІНЧЕНКА

З липня 2003 р. Центральне правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка заснувало щорічну просвітницьку Всеукраїнську премію ім. Бориса Грінченка та затвердила положення про неї.

Яку ж мету переслідували просвітяни України? У положенні про премію чітко зафіксовано, що, по-перше, Всеукраїнська премія встановлюється з метою відзначення кращих просвітян, котрі зробили й роблять значний внесок у розбудову Незалежної України, в утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, за просвітницьку й подвижницьку діяльність в ім’я розвитку України; по-друге, з метою вшанування пам’яті відомого письменника, публіциста, фольклориста, мовознавця, педагога та громадського діяча Бориса Дмитровича Грінченка.

Повідомлення про заснування премії імені Бориса Грінченка, положення про неї та привітання першим лауреатам висловила на сторінках луганського літературного та наукового історико-філологічного журналу «Бахмутський шлях» його редакційна колегія (Див.: №3/4. - 2003. - С. 3).

Першими лауреатами премії імені Бориса Грінченка стали активні просвітяни – київський науковець Іван Іщук та почесний голова Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Богдан Пастух.

За десять років, що промайнули після визначення перших лауреатів, крім Б. В. Пастуха, ще двоє луганців удостоювалися цієї почесної відзнаки. Це просвітянський активіст, науковець Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка О. І. Неживий та голова первинного просвітницького осередку, вчитель української мови і літератури Нижньо-Дуванської ЗОШ Сватівського району Тамара Іванівна Смалько.

Усіх трьох лауреатів поєднує не тільки активна громадянська позиція, любов до рідного слова та громадська діяльність на ниві розбудови державності на теренах сходу України. Вони освячені Шевченковим та Грінченковим іменами. Бо в різні часи навчалися тоді ще в Луганському державному педагогічному інституті ім. Т. Г. Шевченка, досліджували й пропагували літературну й мистецьку спадщину Тараса Шевченка, теоретичну та педагогічну спадщину Бориса Грінченка, залучаючи до цього проекту найкращу частину молоді.

Богдан Васильович Пастух майже 40 років працював у Врубівській школі, де створив кабінет української літератури, що став зразковим на Луганщині. Майже 30 років очолював районне методичне об’єднання вчителів української мови та літератури. Окрім того, із захопленням читав лекції з української літератури в Луганському інституті вдосконалення вчителів, керував педагогічною практикою студентів факультету української мови та літератури ЛДПІ ім. Т. Г. Шевченка.

1989 року Богдана Васильовича обрали головою Луганського обласного товариства української мови. Спільно з однодумцями він доклав чимало зусиль до здійснення своєї давньої мрії – відкриття музею Борисові Грінченку в ОлексіївціПеревальського району.

Написав низку цікавих нарисів, присвячених В. Сосюрі, Б. Грінченку, Г. Зінківському. В новій правдивій інтерпретації написав цикл статей з літературознавства та історії. Його улюбленою справою стало створення екслібрисів (книжкових знаків). Він створив знаки М. Рильського, В. Сосюри, І. Шаповала, І. Блажкевич та інших митців, з якими приятелював особисто. Створив також цілу галерею гравюр українських письменників.

У річницю 65-річчя заснування Луганської області (2003 р.) благодійний фонд «Благовіст» удостоїв Богдана Васильовича медалі Володимира Даля в номінації «За творчі досягнення в літературі, журналістиці, краєзнавстві».

9 грудня 2003 р. на урочистому вечорі з нагоди 135-річчя виникнення товариства «Просвіта» майбутній Президент України В. А. Ющенко вручив лауреатські дипломи та медалі премії ім. Бориса Грінченка – Богдану Пастуху та Івану Ющуку.

Через п’ять років у 2008 році лауреатом Всеукраїнської премії ім. Б. Грінченка став Олексій Іванович Неживий – член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, а також Полтавської спілки літераторів.

О. І. Неживий – автор понад 340 наукових і науково-популярних розвідок з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також 700 публікацій у періодичній пресі, виступів по радіо та телебаченню. Серед них виділяються окремі видання: «Григір Тютюнник і Луганщина» (1989), «Луганщина літературна» (1993), «Для рідного слова: творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання» (1994), «Від слова до пісні» (1996), «Освячені Шевченковим ім’ям» (1998), «Учителі придінцевого краю» (2002), «Час неминущий» (2007), «Борис Грінченко: вартовий рідного слова» (2003, 2007, 2013), «Григір Тютюнник: текстологічна і джерелознавча проблематика життя і творчості» (2010), навчального посібника «Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови»(1993, 1995 в співавторстві), багатьох посібників і підручників з літератури рідного краю (в співавторстві), навчального посібника «Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах» (2013).

У 2012 р. лауреатом премії стає вчитель Нижньодуванської ЗОШ І-ІІІ ступенів Сватівської районної ради Луганської області Тамара Іванівна Смалько.

Широкий діапазон для навчання та виховного впливу має створений нею проект «Шевченківська світлиця», створений її зусиллями ще 1987 року під назвою «Куточок українського національного побуту», а 2004 року перейменована в «Шевченківську світлицю». Навколо «Світлиці» об’єдналися і знайшли собі місце справжні цінителі поезії, майбутні поети, прозаїки і просто цікаві до всього нового юнаки і дівчата. Тут проводяться уроки і позакласні заходи, народжуються сценарії, завершується робота над проектами, доповідями, рефератами, творами, саме тут звучить українське слово вільно і природно, як саме дихання людини. На столику – грамоти, дипломи, листи вдячності – це нагороди Т. І. Смалько та її учнів.

«Шевченківська світлиця» стала своєрідним «чистилищем» у школі, де навіть закореніли «шибайголови» смирніють, хоч ніхто їх не «усмиряє». Тут Пошук, Творчість, а диригент лагідно дивиться на маленьких відвідувачів, що вперше переступили поріг «Світлиці»... Т. І. Смалько – вчитель «від бога». Закохана у свою професію, вона володіє «чарами», від яких діти линуть до неї, залюбки втілюють її задуми в життя, не відчуваючи складності заданого.

Відомий український письменник Юрій Збанацький наголосив, що «найперші і найголовніші інструменти педагога – слово і власний приклад. Учитель покликаний володіти словом ювелірно, бути здатним надати йому магічної сили». Просвітянська праця видатних луганчан була гідно освячена ім’ям Великого Просвітянина.

 

Cоколова Л.П.,
завідуюча філіалом
Літературний музей ім. Володимира Даля

СЛОВНИК ЯК ШИРОКЕ ЗІБРАННЯ МАТЕРІАЛІВ ЖИВОЇ НАРОДНОЇ МОВИ
(ДО ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ «СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»).

Ювілейні дати – це насамперед привід для вивчення, обговорення та популяризації знаменних подій. У цьому сенсі 2013 рік унікальний: виповнюється 150 років виходу в світ першого тому першого видання «Толкового словаря живого великорусскогоязыка Владимира Ивановича Даля» та 150 років від дня народження редактора першого словника української мови Бориса Дмитровича Грінченка. Поєднання таких чисел дарує нам можливість звернутись до важливих, насамперед з точки зору національної ідентифікації, подій дев'ятнадцятого сторіччя, а саме до історії створення словника української мови. Особливого значення ця тема набуває в контексті регіональної історії, адже мова йде про два крила духовності Луганщини — Даля і Грінченка.

В. І. Даль (1801-1872) народився і прожив перші роки свого життя в Луганську. Незважаючи на те, що він ніколи сюди більше не повертався, літературні псевдо одного з найпопулярніших белетристів свого часу — «КазакЛуганский», «Владимир Луганский» і сьогодні звучать як гімн любові до рідного містечка.

Б. Д. Грінченко (1863-1910) приїхав на Луганщину, а саме в Олексіївку, в маєток Х. Д. Алчевської, відомого діяча народної просвіти, талановитого педагога, віце-президента Міжнародної ліги просвіти, в 1887 році, разом з сім'єю — дружиною та донечкою. Шість наступних років вмістили дуже багато: вчителювання в сільській школі, спілкування з учнями та мешканцями села рідною, українською мовою, широку просвітницьку діяльність, творчий доробок, та зібрання взірців народної мови.

Кожен з них залишив свій, непересічний, яскравий слід в історії Росії та України, але при згадці цих імен ми найчастіше згадуємо саме лексикографічні труди, що з плином часу набули значення національних символів братніх народів.

Для початку потрібно завважити на те, що ці словники суттєво різняться за багатьма чинниками. По-перше, Даль збирав Словник впродовж всього життя, Грінченко — впродовж двох з половиною, майже останніх років життя, здійснив неможливе — зібрав до купи розрізнений, безсистемний матеріал. За обсягом словник Даля налічує близько 200 000 слів, словник Грінченка — 68 000. По-третє, за змістом один тлумачний, російський, другий — двомовний українсько-російський, перекладний. Ілюстративний ряд тлумачного словника складають приказки та прислів' я, перекладного типу — фрагменти з літературних творів українських письменників, що видавались до 1870 р., та також приказки та прислів' я.

Цікаво, що обидва Словники були визнані за життя своїх авторів та вшановані визначними преміями та нагородами. Перший — Ломоносівської премії Російської академії наук, золотої Костянтинівської медалі Російського імператорського географічного товариства, премії Дерптського університету; другий — премії М. Костомарова Російської Імператорської академії наук. За радянських часів і твори, і їх автори, пережили складний період відносного забуття. Справедливим буде сказати, що з середини минулого століття офіційна влада таки визначилась в своєму ставленні до «Толкового словаря живого великорусскогоязыка Владимира Даля» та «Словника української мови» за редакцією Б. Д. Грінченка.

Так, в 1955 р. до друку було підготовлено шосте, як за порядковим номером взагалі, та друге, як за радянських часів, видання «Толкового словаря», що повторювало класичне друге видання 1880-1882 рр. Наклад налічував лише 100 000 примірників. Вступна стаття відомого радянського лексикографа А. М. Бабкіна характеризує словник, надає стислу біографію В. Даля. Як «годиться», за тих часів, не минулося без ідеологічного аспекту: «Толкованиеслов, связанныхсвоимзначениемсоструктуройсовременного В. И. Далю общества, группировкойклассовых сил, борьбой с официальнойидеологиеймонархическо-крепостническогостроя, обнаруживаетограниченность, а порой и отчетливуюконсервативностьмировоззрения В. И. Даля». І незважаючи на це:

«... он (Словарь) совершенно незаменим, когда речь идет о живом народном языке, ...» (підкр. мною, - Л.С.) [1].

Трохи пізніше, в 1958 р. видавництво Академії наук Української РСР підготувало до друку «Словарьукраинскогоязыка, собранныйредакциейжурнала «Киевская старина». Редактировал, с добавлениемсобственныхматериалов, Б. Д. Гринченко». Наклад зовсім мізерний — 30 000 примірників. Передмову було написано колективом авторів, серед яких визначні науковці, письменники: М. П. Бажан, О. І. Білецький, І. К. Білодід, Л. А. Булаховський, В. С. Ільїн, М. Т. Рильський. І тут теж не обійшлось без ідеологічних закидів: «При критичному використанні цього видання треба враховувати ідеологічні позиції Б. Д. Грінченка з проявом націоналістичних настанов». І незважаючи на це: «Словник української мови за редакцією Б. Д. Грінченка цінний як лексикографічна пам'ятка, як історичний документ, як широке зібрання матеріалів живої народної мови ...» (підкр. мною.— Л. С.). До речі, робота надихнула М. Рильского на створення нині класичного програмного вірша, рядки якого назавжди поєднали імена Даля і Грінченка:

Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка і Даля.

Таким чином, в котрий раз, незважаючи на ідеологічні догми, зазначено головну об'єднуючу складову лексикографічних зібрань, підтверджену часом, — патріотизм та громадянське самоусвідомлення авторів- укладачів сприяли здійсненню високої мети – збереженню живої народної мови. І це одна з головних об'єднуючих та беззаперечних ланок. Чи існує більш предметний, окрім духовного, зв'язок між цими пам'ятками культури, історії та етнографії — це питання завжди хвилювало луганських краєзнавців. У публікаціях сучасних дослідників: Ю. Єненка, Г. Довнара, О. Неживого та інш. опосередковано представлено версію про використання Б. Грінченком матеріалів, зібраних Далем. Не маючи можливості документально підтвердити чи спростувати цю версію, ми ще раз звернемось до загальновідомих джерел, що висвітлюють історію створення словника української мови.

Найбільш точну інформацію з цього питання надає нам Б. Д. Грінченко в передмові до Словника*. Умовно цей текст можна розділити на дві частини. В першій представлено стислу, науково-виважену характеристику попередніх лексикографічних праць на Україні, спроб укладання Словника — починаючи з середніх віків. У другій надано звіт: які матеріали було йому передано редакцією «Киевскойстарины»; в якій кількості; хто допомагав та яким чином. Серед десятків імен видатних діячів української культури, науки, мистецтва ми не знаходимо, на превеликий жаль, прізвища Даля, що здається нам досить нелогічним. Взагалі Грінченко в передмові лише двічі згадує «Толковый словарь живого великорусского языка». Вперше в виносці, з посиланням на Л. Чопея, автора «Русько-Мадярського словаря» (1883), який використовував публікації визначних російських лексикографів, у тому числі і В. Даля. І в розділі «Список источников, которыми пользовались при составлении словаря», а саме в заключній частині переліку: «Для русской части словаря мы пользовались следующими пособиями: ... Толковый словарь живого великорусского языка В. И. Даля. Изд. О-ва любителей Рос. Сл. М.1863-1866. Четыре тома». Це підтверджує лише той факт, що він був знайомий з першим виданням словника і використовував його в своїй роботі.

Датчанин Даль щиро вважав себе росіянином «по духу», ніколи не забуваючи, що народився він в Україні. В колі його найближчого оточення - видатні діячі культури південного краю. Створені їм образи українського народу, українського побуту та української природи сповнені романтизму, краси та поетичності. Можна з абсолютною впевненістю сказати, що попри головну мету свого життя — «Толковый словарь живого великорусского языка», він все своє життя збирав слова для словника української мови. І незважаючи на зібраний досить таки вагомий доробок, він несподівано для себе зустрівся з труднощами, що не дозволили йому досягти бажаного. Підтвердження цьому ми знаходимо в його листі до М. Максимовича, відомого знавця української мови, датованому 12.11. 1848 р.: «Я собрал, — с помощникомъ Лазаревским, — довольно полный малорусскій словарь – кажется до 8/т<ысяч>* слов будет; Вам дело это свое, а я уже обмоскалился (чтобы не сказать намоскалился) и если бъ Вы сообщили мне некоторыя подробности о поднаречіяхъмалорусскихъ — очень бы одолжили! У меня замечены, въдневникахъ, подслушанныяуклоненія, разница между Пирятиномъ, Решетиловкой, Кременчугомъ — но я не могу дойти до яснагосознанія и заключенія. ...[2]. Пізніше Даль визнає, що він не настільки глибоко знає історію, побут та етнографію України, щоб мати за честь укладання Словника. Саме з цих причин він звертався до фахівців українського походження.

В. І. Даль називає ім'я співавтора, Василя Матвійовича Лазаревського, старшого з братів Лазаревьких, відомої родини, яка підтримувала тісні, дружні стосунки з Т. Шевченком [3] та іншими представниками українського прогресивного творчого середовища, що ставили собі за мету відродження української автентичності саме за головної ознаки — рідної мови. Тайний радник, літератор, державний діяч походив з досить бідної дворянської родини. Початок свого кар'єрного зросту він справедливо співвідносив зі знайомством з В. І. Далем. Підтвердженням великого впливу останнього на його долю є документи, надруковані в 1894 р. в журналі «Русскийархив» під загальною назвою «Избумаг В. М. Лазаревского». Текст складається з 3-х частин: 1. Вступ: стисла біографія В. М. Лазаревського, написана С. В. Лазаревським, сином; 2. Нарис: «Мое знакомство с Далем» В. М. Лазаревського; 3.Листування: «Переписка В. И. Даля с В. М. Лазаревским» за період з 1847 по 1861рр.

У рамках нашого огляду найбільшу цікавість представляють матеріали, що стосуються українського словника. Зі вступу ми довідуємося: «Василий Матвеевич занимался также составлением Малороссийско-русского словаря, и собранные им материалы для этого труда находятся в порядке, в оставшихся после него бумагах». Тобто мова йде про матеріали для словника, а не спробу словника. Фразу позначено виноскою: «Собранные В. М. Лазаревским материалы для составления Малороссийско-русского словаря находятся у С. В. Лазаревского» Кременчугомъ — но я не могу дойти до яснагосознанія и заключенія. ...[2]. Пізніше Даль визнає, що він не настільки глибоко знає історію, побут та етнографію України, щоб мати за честь укладання Словника. Саме з цих причин він звертався до фахівців українського походження [4]. Нагадаємо, це написано в 1894 р.

У другій частині тексту В. М. Лазаревський детально розповідає про своє знайомство з В. І. Далем. Деякий час вони навіть працювали разом у канцелярії Міністра внутрішніх справ Росії: «я определен был в канцелярию формально в июле 1848, а Даль 7 июня 1849 назначен управляющим Нижегородской Удельной Конторой» [5]. Автор пояснює умови, за яких він зацікавився лексикографією. Сама атмосфера загального настрою в державній установі, що була підпорядкована дійсному статському раднику, управителю особистої канцелярії міністра внутрішніх справ була захоплюючою: «...самый воздух в канцелярии до того был пресыщен Русской филологией, что я скоро серьезно втянулся в это дело. Большой любитель Малороссийской песни, я еще со студенчества записывал слова и фразы чисто-песенного характера. ...Даль получал немало вещей, напр. из губерний Подольской, Волынской, которые к его труду подходили только косвенно. Я принялся за разработку и обработку этого материала. А когда у Даля созрела было мысль, что Русский Словарь без Малороссийского был бы далеко не полон в смысле полного словаря отечественного языка, я отдался своей работе с полным увлечением» [6]. Тобто ініціатором створення словника української мови чітко та однозначно названо В. І. Даля. Судячи з подальшого тексту, Даль рішуче взявся за організаційні справи налагодив листування з видатними мовознавцями, а саме: Максимовичем, Срезневським, Бодянським; запросив до обговорення Григоровича, Сахарова та ін. Незабаром саме у нього на квартирі відбулось зібрання, присвячене розробці плану роботи. За досить серйозними суперечками згоди все ж таки було досягнуто [7]. Як людина дуже цілеспрямована, організована, самовіддана, В. І. Даль вважав, що головне вже зроблено — зібрано матеріал, розроблено структуру — справа за останнім етапом, систематизацією. В листі від 22 серпня переважає спокійний, упевнений в найближчому завершенні загальної справи тон: «Спасибо, В.М., за вести ваши, за работу, справку и р. ...Прощайте, спасибо за прошедшее и будущее» (речь шла о занятиях по словарю В. М. Лазаревський) [8]. Лист цей не наведено в повному обсязі, в розділі листування, а цитується тільки ця фраза з поясненням. Вочевидь, сам автор вважав за потрібне виправдовуватись – саме так можна трактувати його пояснення.

Звернення від 29 жовтня до Лазаревського має геть інший характер: «Ради бога устройтесь таким образом, чтобы ваш словарь не мог сгинуть, это уложило бы меня до времени в могилу!». Таким чином він остаточно перекладає всю відповідальність на Лазаревського.

Наступні згадки про словник в тексті спогадів незначні, загального плану, і не дають жодної інформації про подальший перебіг подій.

Остання згадка про словник міститься в листі, датованому груднем 1850 р. Прощаючись, Даль підпишеться: «от преданного вам и ожидающего Малороссийского Словаря». Важко сказати, чи вони не підтримували листування впродовж наступних п'яти років, чи то Лазаревський не вважав за потрібне надрукувати цих листів, але, знаючи безкомпромісну вдачу Даля, можна припустити, що всі події розвивались досить логічно – пробачити такої неквапливості, що межує майже з байдужістю (як на його погляд) він не міг. Ініціатором поновлення епістолярного спілкування виступив Лазаревський — він відповів на листа клопотання Даля до міністра «удєлов», з особистим проханням з приводу подальшої долі сина, Льва. До останніх днів служби Даля вони були пов'язані службовими відносинами, підтримували досить дружні, скоріше «приятельские» відносини, але про Словник в їхньому листуванні більше ніколи не згадувалося.

Подальша, після 1894 р., доля документів досить загадкова. Як уже було сказано, деякі з луганських далезнавців притримуються версії передачі С. В. Лазаревським далевого зібрання українських слів Б. Д. Грінченку. На спротив цієї версії можна зазначити наступний факт. Всім відома надзвичайна чесність та порядність вчених: і Даля, і Грінченка. На сторінках видань, в усних та друкованих зверненнях до наукового товариства, читачів та інш., вони обидва засвідчили свою вдячність до помічників, друзів, товаришів та однодумців. У передмові до «Словника української мови» редактор називає всіх, хто надав матеріали для словника, або тих, чиїми трудами він користувався під час його укладання. Імена Даля та Лазаревського* в даному контексті відсутні в статті — і це дивно, зважаючи на обсяг переданих матеріалів. Також не вказано імен і збирачів матеріалів Волинської та Подільської губерній, включених до словника української мови, що склали основу «малоросійського словника» Даля і Лазаревського. Але, з іншого боку, Грінченко в передмові вказує, характеризуючи отриманий від редакції матеріал, що досить великий обсяг слів не мав ні авторства, ні адреси: «Переданный нам материал состоял: ... 3) не обозначенныя никаким источником...». Можливо, це і були матеріали, передані С. В. Лазаревським.

На користь цієї версії служить біографія Сергія Васильовича, який з 1892 по 1896 рр. служив в судовій палаті Києва, тобто жив в місті, спілкувався з творчою інтелігенцією та міг передати матеріали в редакцію «Киевскойстарины». З іншого боку, в 1909 р. його було переведено в Нижній Новгород. А саме в цьому місті, за інформацією інтернет-публікацій, і знаходиться зараз «Малоросийськийсловарь» В. М. Лазаревського.

Але за інших, також не підтверджених джерел, зібрання знаходиться в Російському державному архіві літератури та мистецтв. Поява такої інформації надає нам шанс у найближчому майбутньому познайомитися з цим словником, уточнити та більш достовірно висвітлити роль кожного з фігурантів великої справи — створення Словника української мови. І якою б несподіванкою для нас не обернулось це знання, на сьогодні ми можемо з абсолютною впевненістю говорити про визначну роль В. І. Даля в створення словника української мови.

Не залежно від часів, історичних, політичних та суспільних змін ми усвідомлюємо велич подвигу титанів труда. Жоден з них не потребує штучної прив'язки один до одного. Адже, за всіма своїми розбіжностями, і Словник Даля, і Словник Грінченка, це не просто унікальне лексикографічне зібрання, а насамперед непересічне культурно-історичне явище, і головне — це словники живої мови двох народів, поєднаних не тільки спільною історією, але й ментальністю, що, як в дзеркалі, відображається саме в мовній культурі народу.

Кожен з них вважав свій труд лише часткою, ланцюжком безперервного процесу відродження живої народної мови своїх пращурів. «Передний заднему мост»— улюблений вислів В. І. Даля. Вторить йому фраза з передмови до Словника української мови Б. Грінченка:«Мы считаем свой труд первой ступенью по пути создания научного украинского словаря...»

______________________________

1. Владимир Даль. Толковый словарь живого великорусского языка. Том 1.-А-З.-Государственное издательство иностранных и национальных словарей.-М., 1955.-С. Х.

* Кількість слів, зібраних Далем та Лазаревським, якщо порівняти з 200 000 для тлумачного словника, звісно, не вражає, як на перший погляд. Та якщо звернутися до історії питання, то стає очевидним, наскільки це вагомий внесок в розвиток української лексикографії. Так, наприклад, «Краткий малороссийский словарь» Павловского 1818 р.- видання, що налічує лише 1130 слів

2. http://smalt.karelia.ru

3. . Шевченківський словник.-Т.1.-А-МОЛ.-К.:1976, С.340-342.

4. Из бумаг В.М. Лазаревского. Мое знакомство с Далем. Переписка В.И. Даля с В.М. Лазаревским// Русский архив.-1894.-№8.- С.539-580.

5. Из бумаг В.М. Лазаревского. Мое знакомство с Далем. Переписка В.И. Даля с В.М. Лазаревским// Русский архив.-1894.-№8.- С.548.

6. Из бумаг В.М. Лазаревского. Мое знакомство с Далем. Переписка В.И. Даля с В.М. Лазаревским// Русский архив.-1894.-№8.- С.549-550.

7. Из бумаг В.М. Лазаревского. Мое знакомство с Далем. Переписка В.И. Даля с В.М. Лазаревским // Русский архив.-1894.-№8.- С.550.

8. Див. там же.

* В передмові є згадка про О.М. Лазаревського, який видав у 1894 р. «Словарь малорусской старины» В.Я. Ломиковского».

 

Спиридонова А.В.,
аспірант кафедри філологічних дисциплін
ЛНУ ім. Тараса Шевченка

ІДЕАЛ ВЧИТЕЛЯ В ТВОРЧОСТІ Б. Д ГРІНЧЕНКА

У цьому році ми відзначаємо 150 років від дня народження видатного українського культурного діяча Бориса Дмитровича Грінченка, говоримо про його неоціненний внесок у розвиток національної культури та педагогіки. Він – людина, яку по праву можна називати класиком української літератури. З під його пера вийшли такі повісті, як «Соняшний промінь», «На розпутті», романи «Під тихими вербами», «Серед темної ночі», а ще безліч казок та віршів для дітей. З поміж іншого Б. Грінченко проявив себе як організатор видавничої справи в українській журналістиці. Високо цінували його просвітню діяльність такі українські діячі, як Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький та інші.

Вивчаючи його творчий і життєвий шлях, можна з упевненістю сказати, що цей талановитий, різнобічний учений свідомо засвоїв кращі надбання світової передової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами духовного відродження української нації. У своїх наукових, педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки, якими є мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини. Чимало уваги Б. Грінченко приділив загальнокультурній, професійній підготовці вчителя.

Просвітню роботу педагог вважав найтвердішою й найміцнішою підвалиною національної самостійності. Просвітня мета діяльності Б. Грінченка була зумовлена його світоглядом. Процес світоглядної еволюції цієї людини далеко не прямолінійний. Він був тісно пов'язаний із загальним розвитком громадської думки в країні, її станом і рівнем зрілості, зокрема, відбив різні етапи історичного шляху, який пройшло народництво.

Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією, культурою, традиціями. Той занепад, в якому бачив його, вважав тимчасовим, словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи в своїх сучасниках почуття власної гідності.

Коли мова заходить про освіту, Б. Грінченко постає не лише як суспільно-громадський діяч, а й як педагог. Його педагогічні ідеї значно поглиблюють наше уявлення про світогляд цього невтомного інтелігента-народолюбця. Він висуває й обстоює ідею створення національної школи з рідною мовою навчання. «На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на Вкраїні повинна бути мова вкраїнська», - так говорить педагог і письменник устами свого героя Марка Кравченка [36,31]. Вивчаючи досвід кращих європейських і вітчизняних педагогів, аналізуючи власний, Б. Грінченко переконався, що виховання мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність мала відповідне собі місце. У своїх педагогічних працях він науково доводить потребу в національній системі навчання й виховання та ілюструє ці доводи художніми образами, створеними в повістях та оповіданнях шкільної тематики. Також Б. Д. Грінченко з психолого-педагогічних та мовознавчих позицій обґрунтовує свою тезу: «Без народної мови нема і не може бути народної просвіти».

Не лише широта інтересів, ерудиція, працьовитість характеризували Б. Грінченка. Йому була притаманна виключна принциповість і наполегливість у впровадженні своїх ідей і переконань у житті. Він був послідовним у словах та діях і не міг дозволити собі жодного кроку в напрямку, який би не вів до піднесення освіти українського народу, його соціального та національного визволення. Б. Грінченко твердо відстоював думку про навчання рідною мовою, але разом з тим він захищав і соціальні права свого народу.

Вчителі залежали від місцевої влади, до якої належали, як правило, люди обмежені й нечесні, і через те найбільше страждала шкільна освіта на селі. Принаймні з цим доводилося стикатися Б. Грінченку. Марія Загірня пише про школу, де вчителював Борис Грінченко, в листі Введенському: «Ослони шкільні були порозхитувані або й порозламувані. Книжок і всякого іншого приладдя до вчиття в школі не було й признаки.

Огледівши Грінченко школу, пішов до волосного начальства говорити про те, що школу треба полагодити, бо без того в їй не можна вчитися.

Минає день, другий, а в школі нічого не робиться. Однієї ночі вчитель прокинувся того, що на його текла вода. То пішов дощ, а стріха на школі була така, що на дворі дощ, то і в школі дощ» [2, 275]. Треба було чимало мужності й витривалості, щоб зносити випробування. Лише прагнення високої мети давало для цього сили.

На думку Б. Грінченка, народним учителем має право називатися лише людина, окрилена високою метою служіння рідному народові, з широким і прогресивним світоглядом, справді інтелігентна й високоморальна.

Література

1. Єненко Ю. О. Промінь добра: нарис-есе/ Ю.О. Єненко. – Луганськ : Ред.-вид. відділ облуправління по пресі, 1994. – 64 с.

2. Неживий О.І. Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах: навчальний посібник-хрестоматія./ Олексій Неживий. – Луганськ: Янтар, 2013. – 454 с.

3. Неживий О.І. Борис Грінченко: вартовий рідного слова/ Олексій Неживий. – Луганськ: Знання, 2007. – 187 с.

4. Ямковий А. А. Борис Грінченко і Луганщина/ Андрій Ямковий. – Алчевськ: Свєточ, 2010. – 36 с.

 

Составитель: Манциз А.В., зав. отделом краеведческой информации ЛУНБ им. М. Горького
Редактор: Ильина Е.С. Компьютерная верстка: Сергеева Е.С.
Оформление обложки: Аксенов Р.Ю.
Ответственный за выпуск: Соцков О.В., заместитель директора по научной работе ЛУНБ им. М. Горького

Режим работы

Понедельник - Четверг:
8:00-17:00

Пятница - выходной
Суббота - 9:00-17:00
Воскресенье - выходной

Санитарный день - последний четверг месяца

На нашем сайте и в соцсетях в режиме 24/7

Контакты

Адрес:
91053 ЛНР,
г. Луганск, ул. Советская 78

Почта:
gorkiy.library@gmail.com

 

Счётчики

Яндекс.Метрика
Индекс цитирования
Copyright © 2018 Луганская Республиканская универсальная научная библиотека им. М.Горького

Меню