Шляхи і роздоріжжя Миколи Руденка (До 85-річчя від дня народження)

01Від укладача

Видання вміщує біобібліографічні матеріали з описом життя та діяльності нашого земляка, відомого поета-дисидента, громадського діяча, борця за права людини М. Д. Руденка.

Біобібліографічні матеріали складаються з 3-х частин:

  1. Біографічна довідка
  2. Бібліографічні матеріали
  3. Статті про життя та творчість

Бібліографічні матеріали поділяються на:

  • Основні видання творів
  • Література про життя та творчість
  • Рецензії на твори М. Н. Руденка

У роботі над виданням використані бази даних і каталоги з фонду обласної бібліотеки та „Літопис книг”. Спочатку подані книги, потім статті з періодичних видань. Література розташована в прямій хронології.

Біобібліографічні матеріали розраховані на студентів, бібліотечних працівників, учителів та всіх, кого цікавить творчість нашого земляка М.Д.Руденка.

Біографічна довідка

Микола Данилович Руденко – один з велетнів, чиїм ім’ям означене українське національне відродження 60-90-х років XX-го сторіччя. Його ім’я відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Наш земляк відомий як письменник та поет-дисидент, громадський діяч, вчений-економіст та борець за права людини.

Народився Руденко М. Д. 19 грудня 1920 року в селі Юріївці Лутугинського району Луганської області. Навчався в селищній школі, закінчив десятирічку у 1939 році та вступив на філологічний факультет Київського державного університету. У тому ж році був мобілізований в армію.

Учасник Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений, демобілізований 1946 року у званні капітана. Повернувшись до Києва працював

редактором, а потім головним редактором журналу „Дніпро” та секретарем партійної організації Спілки письменників України. У 1947 році вийшла його перша збірка поезій „З походу”.

Світогляд М. Д. Руденка поступово змінюється. Він разом з іншими волелюбними письменниками захоплюється ідеями перебудови, включається до правозахисного руху. Зустрічається з академіком А. Сахаровим та іншими людьми.

У 1976 році у Києві була створена Українська Гельсінська Група, одним із засновників якої був і М. Д. Руденко. Його участь у правозахисному русі закінчилась 1977 року ув’язненням на 7 років та 5 роками заслання. У таборах

Руденко продовжував писати, незважаючи на нестерпні умови для творчості.

1987 року його було амністовано, але жити і працювати було ніде - квартиру в Києві після засудження йому не повернули. У цьому ж році він з дружиною виїхав до Федеративної Німеччини, а потім – до США. У США він очолює Закордонне Представництво Української спілки , яке боролось за визволення радянських політв’язнів. Лише у 1990 році Н. Д. Руденку було повернуто громадянство в незалежній Україні. Він вертається на рідну землю.

М. Д. Руденко став першим лауреатом літературної премії імені В. К. Винниченка 1991 року. За роман „ Орлова балка” та збірку „Поезія” він був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка 1993 року. У 1998 році М.Д. Руденку була призначена державна щомісячна стипендія , а в 2000 році присвоєно звання Героя України.

Помер Н. Д. Руденко 3 квітня 2004 році.

Основні видання

Руденко М. Д. З походу: Поезії / М. Руденко. – К.: Рад. письм., 1947. – 76с.

Руденко М. Д. Ленінградці: Лірична хроніка / М. Руденко. – К.: Молодь,1948. – 63с.

Руденко М. Д. Незбориме плем’я: Поезії / М. Руденко .– Ужгород: Кн.-газ. вид-во,1948. – 135с.

Руденко М. Поезії / М. Руденко.- К.: Рад. письм.,1949.-215 с.

Руденко М. Д. Мужність: Поезії / М. Руденко. – К.: Держлітвидав України,1952. – 168с.

Руденко Н. Д. Перекличка друзей: Стихи / Н. Руденко. – К.: Рад. письм.,1954. – 240с. – укр.

Руденко М. Д. Вітер в обличчя: Роман / М. Руденко . – К.: Рад. письм.,1955. – 440 с.

Руденко М. Д. Остання шабля: Роман / М. Руденко. – К.: Молодь,1959. – 574с.

Руденко М. Д. Біла акація: Оповідання та нариси / М. Руденко. – К.: Рад.письм.,1962. – 207с.

Руденко М. Д. Чарівний бумеранг: Космологічна феєрія / М. Руденко. – К.: Молодь,1966. – 273с.

Руденко Н. Д. В тебе – вселенная: Стихи / Н. Руденко. – К.: Рад. письм,1968. – 223с. – укр.

Руденко Н. Д. Сто светил: Стихотворение и поэмы / Н. Руденко. – К.: Днипро,1970. – 479с. – укр.

Руденко Н. Д. Обновление: Стихи / Н. Руденко. – К.: Рад. письм., 1971. – 127 с. – укр.

Руденко М. Д. Рождённый молнией: Повесть – феерия / Н. Руденко. – К.: Веселка,1971. – 215с. – укр.

Руденко М. Д. Хрест: Поема / М. Руденко. – Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1977. – 11с.

Руденко Д. М. Прозріння: Поезії. Поеми / М. Руденко; ст. П. Григоренка, І.Качуровського. – Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1978. – 361 с., фот.

Руденко М. Д. На дні морському: Трагедія / М. Руденко. – Балтимор-Торонто: Смолоскип,1981. – 74 с.

Руденко М. Д. О бабе, о деде, о куме и соседе: Сатир. стихотворения / М.Руденко. – Луганск: Облуправление по прессе, 1990. – 121с. – укр.

Руденко М. Д. Поезії / М. Руденко. – К.: Дніпро,1991.– 413 с.

Руденко М. Д. Ковчег Всесвіту: Футурол. роман. для серед. шк..віку / М.Руденко. – К.: Веселка, 1995. – 206 с.

Руденко М. Д. Хрест: Поема / М. Руденко. – К.: Смолоскип, 1996. – 59 с.

Руденко М. Д. Найбільше диво / М. Руденко. – К.: Едмонтон- Торонто,1998. – 558 с.

Руденко М. Д. Енергія прогресу: Нариси з фізичної економії / М. Руденко. – К.: Молодь,1998. – 528 с.

Руденко М. Д. Заграва над серцем: Із недрук поезій / М. Руденко. – К.: Укр. письм., 1999. 154с.

Руденко М. Д. Гносис і сучасність: ( Архітектура Всесвіту) / М. Руденко. – Тернопіль: Джура, 2001. – 247 с.

Руденко М. Д. Орлова балка: Роман / М. Руденко . – К.: Молодь, 2002. – 352 с.

Руденко М. Д. Син Сонця – Фаетон: Науково-фантастич. Роман / М. Руденко. – Тернопіль: Джура, 2002. – 340 с.

Руденко М. Д. Пером із янгольського крила: Поезії / М. Руденко. – Тернопіль.: Джура,2003. – 111с.

*****

Руденко М. Д. Поезія величних звершень / М. Руденко // Літ. газета. – 1956. – 9лют.

Руденко М. Д. Переможна хода історії / М. Руденко // Робітнича газета.- 1957. – 6 листоп.

Руденко М. Д. Шлях до вершин : До 50-річчя з дня народження Л.Первомайського / М. Руденко // Літ. газета. – 1958. – 16 трав.

Руденко М. До читачів журналу „Київ” / М. Руденко // Київ. – 1990. – № 11.– С.58

Руденко М. „Не умею жить по лжи” : [ Беседа писателя с журналистом о себе и жизни в Украине ] / Н. Руденко // Комсомольское знамя. – 1991. – 10 авг.

Руденко М. Від охоронця Кремля до політв’язня / М. Руденко; розмову вів С. Козак // Літ. Україна. – 1992. – 30 квіт.

Руденко М. „Як я став націоналістом”/ М. Руденко; інтерв‘ю взяв С. Рудик // Вісті з України. – 1992. – № 25

Руденко М. Людський вимір: Спогади про генерала Григоренка П. / М. Руденко // Молодь України. – 1992. – 1 жовт.

Руденко М. Цунамі: Поезія / М. Руденко // Літ. Україна. – 1992. – 29 жовт. – С.4

Руденко М. Катастрофічна помилка Маркса: Економічні монологи / М.Руденко // Вітчизна . – 1992. – № 11. – С. 2-43; № 12. – С. 43 - 104

Руденко М. „Мене судили за рішенням Політбюро: [Бесіда з поетом і письменником] / Розмовляв В. Шац // Независимость . – 1993. – 13 січ. – С.6

Руденко М. Д. У череві дракона: Повість / М. Руденко // Київ. – 1993. – № 9 . –С. 13 – 71

Руденко М. Вірші: Добірка віршів, повернутих поету з архівів КДБ / М.Руденко // Молодь України.– 1994. – 15 лют., фот.

Руденко М. Із арештованих поезій / М. Руденко // Літ. Україна. – 1994. –15 лют.

Руденко М. В Україну повернувся назавжди: [Бесіда з письменником] / М.Руденко // Демокр. Україна. – 1994. – 18 черв. – С. 3

Руденко М. Із недрукованого: [Поезії] / М. Руденко // Сучасність. – 1994. – № 6. – С. 5-12

Руденко М. Гренландія: Вірші з архіву КДБ / М. Руденко // Березіль. – 1994. –№7. – С. 2 - 6

Руденко М. Атомний цвинтар: Поема / М. Руденко // Дніпро. –1994. – № 7 - 8.– С. 2 – 11

Руденко М. До 400- річчя повстання Наливайка: Історич. нарис/ М. Руденко // Рада. – 1994. – 10 лист.

Руденко М. Сила Моносу: [Роман] / М. Руденко // Вітчизна. – 1995. – № 1-2. –С. 2 - 101

Руденко М. Самосуд: Оповідання / М. Руденко // Літ. Україна. – 1996. –16 трав. – С. 5

Руденко М. „ Ніколи не смійте жаліти мене...” : [Поезія ] / М. Руденко // Слово Просвіти .–1996. – №8 ( серп.) – С. 9

Руденко М. Полум’я правдивого слова: [ Спогади про Б. Чичибабіна] / М.Руденко // Літ. Україна .– 1998. – 15 січ. – С. 8., фот.

Руденко М. Сон під териконом: Поема / М. Руденко // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – № 99-100. – С. 82- 90

Руденко М. Гносис і сучасність / М. Руденко // Дніпро. – 2000. – № 5-6. – С.86-117, – № 7-8. – С. 86-117

Руденко М. Слово проти сили: [ Інтерв’ю напередодні Дня Незалежності України] / М. Руденко // Урядовий кур’єр. – 1998. – 22 серп. – С. 10

Руденко М. Метафізична поема / М. Руденко // Дніпро. – 2000. – № 7-8. – С.95-104

Руденко М.”...Ніхто не застрелився, як Фадєєв „ : [Спогади про романіста І. Ле] / М. Руденко // Київські відом. – 2000. – 8 верес. – С. 21., фот.

Руденко М. Політв’язні: Фрагмент спогадів / М. Руденко // Бахмутський шлях. –

2001. – №1-2. – С. 6-37., № 3-4. – С. 5

Руденко М. Що мав зробити – все зробив: Роздуми : Поезії останніх років / М.Руденко // Бахмутський шлях. – 2002. – № 1-2. – С. 4-8

Руденко М.Д. Спомин про літо...: Вірші / М. Руденко // Кур’єр Кривбасу.- –2002. – № 150. – С. 70-81

Про життя та діяльність

Григоренко П. Микола Руденко – поет, філософ, борець: Передмова // РуденкоМ. Прозріння: Поезії. Поеми. – Балтимор-Торонто, 1978. – С. 7-32

Микола Руденко знаний і незнаний: [Огляд життя та поезії ] // Руденко М.Д. Поезії. – К.,1991. – С. 3-26

Білогуб І. М. Микола Руденко: [Огляд життя та творчості] // Білогуб І.М. Літературно-краєзнавча Луганщина.Ч. 2. – Луганськ,1994. – С.32-54

******

Власенко И. Возвращение Миколы Руденко: [ О жизни и творчестве ]/ И.Власенко // Радуга. – 1990.– №9. – С. 94-99

Гайворонська Г. Жадання істини: [Про поета-земляка до його 70-річчя від дня народж.] / Г. Гайворонська // Молодогвардієць. – 1990. – 15 груд.

Слабошпицький М. Таке довге повернення: [Про життя та творчість] / М.Слабошпицький // Літ. Україна. – 1990. – 20 груд.

Слабошпицький М. Та є ще бог...і є ще Україна / М. Слабошпицький // Укр. мова і література в школі. – 1990. – № 12. – С. 68-74

Кравченко М. Літературний вечір Миколи Руденка: [Про поета, уродженця Лутугинського р-ну ] / М. Кравченко // Трибуна студента. – 1990. – 21 груд.

Безсмертний І. Формула сонця: ( Бесіда з О. Бердником з приводу 70- річчя від дня народж. М. Руденка) / І. Безсмертний // Молодь України. – 1990. – 30груд.

Чичибабин Б. Два стихотворения в защиту Миколы Руденко (после неправедного суда над ним) / Б. Чичибабин // Донбасс. – 1991. – № 1. – С. 4- 6

Донський Д. Кримінальна справа № 94: [Про письменника М. Руденка] / Д.Донський // Радянська Україна. – 1991 . – 12 січ.

Парійський Є. Премія поетові і правозахисникові: [Про вручення премії ім. В.Винниченка письм. М. Руденку ] / Є. Парійський // Радянська Україна. – 1991. – 29 січ.

Свичколап Н. Диплом номер один лауреата премии имени Владимира Винниченко вручен писателю Н. Руденко / Н. Свичколап // Правда Украины. –1991. – 29 янв.

“І словом – назовні, і серцем – назовні: [Письменник М. Руденко – перший лауреат премії ім. В. Вінниченка ] // Луганская правда. – 1991. – 1 фев.

Власенко І. Переднє слово: [Біографія М. Руденка] / І. Власенко // Вітчизна. –1991. – №1. – С. 18-20

Богдан В. Не впасти перед лихом ниць: [Про поета Н. Д. Руденка ] / В. Богдан

// Родослов. – 1991. – № 2. – С. 2

Гайворонська Г. Полинова моя Луганщина: [Бесіда з поетом і філософом Н.Руденко] / Г. Гайворонська // Молодогвардієць. – 1991. – 1 жовт.

Овсянников Ю. Раиса Руденко с берегов Гудзона: [О жене писателя Н.Руденко] / Ю. Овсянников // Правда України. – 1991. – 17 дек.

Микола Руденко – дійсний член УВАН // Літ. Україна. – 1992. – 6 серп.

Руденко М. „ Я люблю цю землю до болю пекучого...”: [Бесіда з письм.] / Розмовляв М. Ночовний // Наша газета. – 1992. – 22 авг. – С. 4

Логвиненко О. Заборонені книжки з-за океану / О. Логвиненко // Літ. Україна .– 1992. – 17 верес.

Гайворонська Г. А повернувся сивим...: [ Про зустріч з земляками у ОУНБ ім..М. Горького] / Г. Гайворонська // Літе. газета. – 1992. – 8 жовт. – С. 7

Малахута М. Остання шабля Миколи Руденка: [Біогр. нарис ] / М. Малахута // Луганская правда. – 1992. – 3 нояб.

Відкритий лист Раїси Руденко Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод. Копія Генеральному прокуророві СРСР: [ Про арешт М. Руденка] // Розбудова держави. – 1993. – №1. – С. 20-21

Лупейко В. Материк нездоланной духовності: [Про життя та творчість М.Д.Руденка] / В. Лупейко // Освіта. – 1993. – 3 лют. – С. 14

Пащенко В. Життя – найважча на землі робота: [Про творчий та життєвий шлях письменника М. Руденка] / В. Пащенко // Літ. Україна. – 1993. – 18 лют.

Черненко С. Бог звертається до людей через вісників ... [Бесіда з письм. М.Руденко] / С. Черненко // Зустріч . – 1993. – №9 ( берез.)

Шаповалова І. Лауреатів – тринадцять: [Про нагородження письм. М. Руденка Державною премією ім. Т. Г. Шевченка ] / І. Шаповалова // Вісті з України. – 1993. – 11-17 берез. – С. 11

Літературні премії: [Про присудження Держ.премії ім. Т. Г. Шевченка М.Руденку за роман “ Орлова балка” та збірку “Поезії”] // Слово і час. – 1993. – № 7.– С. 36

Слабошпицький М. До рідного порога: Шляхи до істини М. Руденка / М.Слабошпицький // Донбасс. – 1993. – № 1-2. – С. 99-104

Гайворонська Г. Я з чистим серцем повернувсь на Україну: [Про життя та творчість М. Руденка] / Г. Гайворонська // Бахмутський шлях. – 1995. – № 3-4. – С. 24-25

Борисенко В. Жизнь – самая тяжелая на земле работа : [О жизни и творчестве писателя Н. Руденка] / В. Борисенко // Огни ( г. Алчевск). – 1995. – 20 дек.

Власенко І. Я завжди жив і працював для України.: [Про життєвий та творчий шлях Миколи Руденка] / І. Власенко // Урядовий кур’єр. – 1995. – 21 груд.

Березів М. Талант з енергії сонця: [ Про творч. вечір письм. М. Руденка в м.Києві ] / М. Березів // Укр. слово. – 1995. –28 груд.

Власенко І. Двічі нагороджений: Миколі Руденкові – 75 / І. Власенко // Літ.Україна. – 1995. – 28 груд.

Борзенко О. На обрії душі моєї світає Слово...: Штрихи до портрета Миколи Руденка / О. Борзенко // Експрес-клуб. – 1998. – 19 лист. – С. 13

Президентські стипендії: [Про призначення держ. щомісячної стипендії українським діячам, в тому числі Руденку Миколі Даниловичу] // Укр. газ. – 1998. – 26 лист. – С. 3

Кирилюк В. Формула добробуту Миколи Руденка : [Про презентацію книги “Енергія прогресу”] / В. Кирилюк // Літ. Україна. – 1999. – 25 лют., фот.

«Енергія прогресу»: [Про презентацію вибраних економічних праць, за які він був ув’язнений на 12 років] Миколи Руденка // Укр. слово. – 1999. – 25 лют. – С. 14

Борзенко О. Творчість М. Руденка та мистецькі пошуки шестидесятництва / О.Борзенко // Вісник ЛДПУ ім. Тараса Шевченка. – 1999. – № 6. – С. 15-20

Вшанування Миколи Даниловича Руденка з нагоди його 80-ти річчя // Бахмутський шлях. – 2000. – №1-2. – С.3

Неживий О. Микола Руденко: “ На обрії душі моєї світає слово...”: [До 80-річчя від дня народж. М. Руденка] / О. Неживий // Наша газета. – 2000. – 16 дек. – С. 12., фот.

Україна Президент (1994-; Кучма Л.Д.) Про присвоєння звання Герой України [Миколі Руденку]: Указ від 19.12.2000 р. № 1347 м. Київ // Урядовий кур’єр. – 2000. – 21 груд. – С. 2

Кипиани В. Прозрение Миколы Руденко / В. Кипиани // Киевские ведом.–2000. – 23 дек. – С. 20., фот.

Щириця П. Шляхи і роздоріжжя Миколи Руденка: [Про 80-річний ювілей поета-дисидента і філософа] / П. Щириця // Україна. – 2000. – 26 груд. – С.12., фот.

Сом М. Людина із сонячним усміхом: [ Про поета-дисидента і філософа Миколу Руденка] / М. Сом // Народна армія . – 2000. – 27 груд. – С. 7., фот.

Руденко Микола Данилович: Коротка біографічна довідка // Бахмутський шлях. – 2001. – № 1- 2.- – С. 4-5

Малаш М. Вітер в обличчя: [ Про М. Руденка ] / М. Малаш // Україна. – 2001. – № 4. – С. 9-10

Руденко М. Д. Любов, яка болить: Інтерв’ю з поетом М. Руденком / М.Руденко; розмовляв М. Сом // Слово просвіти. – 2001. – 24 серп. – С. 7.,фот.

Потужний сплеск національного духу: [Гельсінський рух в Україні та М.Руденко ] // Президентський вісник . – 2001. – 30 лист. – С. 16., фот.

Талалай Л. Пером із янгольського крила: [Про творч. та життєвий шлях М.Руденка] / Л. Талалай // Київ. – 2002. – № 3. – С. 13

Талалай М. Миколі Руденку: Вірш / М. Талалай // Слабожанщина. – 2002. – №21. – С. 68

Талалай Л. Муза Миколи Руденка: [Біогр. М. Руденка ] / Л. Талалай // Березіль. – 2003. – № 7-8. – С. 164-178

Микола Руденко : Некролог // Урядовий кур’єр. – 2004. – 3 квіт. – С. 9

Гайворонская А. Космическая Одиссея Николая Руденко: [Об известном писателе, философе, уроженце с. Юрьевка Лутугинского р-на] / А.Гайворонская // Луганская правда. – 2005. – 3 март

Базилевський В. Ріка духовна / В. Базилевський // Літ. Україна. – 2005. – 29верес.

Рецензії

Слово перед судом: [Про роман М. Руденка „Ковчег Всесвіту”] // Руденко М. Ковчег Всесвіту. – К.,1995. – С. 5-10

Борзенко О. О. До характеристики проблеми порівняльно-типологічного аналізу творчості Тараса Шевченка та Миколи Руденка / О. Борзенко // Шевченківська наукова конференція ХХХII 21-22 травня 1998 року. -Луганськ,1998. – С. 125

Бровко О. О. Особливості в’язничної поезії М. Руденка / О. Бровко // Слобожанщина: Літературний вимір. – Луганськ, 2003. – Вип. 1 – С. 175-185

Бровко О. О. Розвиток філософського метажанру: (на матеріалі творчості М.Руденка) / О. Бровко // Слобожанщина: Літературний вимір. – Луганськ, 2003. – Вип.1. – С. 149

*****

Кудрявцев М. Г. Хто винен? ( “Трагедія М. Руденка На дні морському “) / М.Кудрявцев // Слово і час. – 1991. – № 10. – С. 64-68

Пастух Б. Про поему “ Хрест” М. Руденка / Б. Пастух // Кам’яний Брід. – 1996. – № 1-2

Талалай Л. Мудре страждання: [ Про поетич. Творч. М. Руденка ] / Л. Талалай // Слобожанщина. – 1997. – № 4. – С. 125-137

Іванисенко В. Животрепетна наша історія: [ Про жарт М. Руденка на сторінках “Літ. газети”] / В. Іванисенко // Киів. – 1998. – № 1-2. – С. 94-100

Шевчук В. Фізична економія Миколи Руденка: [ Роздуми над книгою “Енергія прогресу”] / В. Шевчук // Урядовий кур’єр. – 1999. –6 лют. – С. 8-9

Осадчий В. Три пісні України: [Про творчість М. Руденка] / В. Осадчий // Слово просвіти. – 1999. – № 8. – С. 10., фот.

Логвиненко О. Розмова тіней, або Куди веде читача клубок хитросплетінь сучасної української поезії?: [Згадка про автобіогр. твір М. Руденка “Найбільше диво – життя” ] / О. Логвиненко // Літ. Україна. – 2000. – 24 лют. – С. 5., фот.

Шевчук В. Архітектура всесвіту за Миколою Руденком: [Про працю М.Руденка “Гносіс і сучасність”] / В. Шевчук // Дніпро. – 2000. – № 11-12. – С. 81-85

Почему К. Маркс отрекся от собственного учения?: [Крат. инф. о книге Н.Руденко “Енергія прогресу] // Голос Украины. – 2001.– 14 апр. – С. 12

Бровко О. Своєрідність просторово-часової локалізації у в’язничній поезії М. Руденка / О. Бровко // Вісн. Луганського держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. – 2001. – № 8. – С. 129-135

Бровко О. Жанрова своєрідність поезії М. Руденка / О Бровко // Вісн. Луганського держ. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. – 2002. – № 3 . – С. 60- 70

Лиша Р. “ Всесвіт став мені домом: [ „Гносис і сучасність” Миколи Руденка] / Р.Лиша // Наша віра. – 2003. – № 2 . – С. 14

Шевчук В. Новіття парадигма світобудови: [Коротка свідомість про книгу М.Руденка “Гносис і сучасність”] / В. Шевчук // Сучасність. – 2003. – № 5. – С.99

Базилевський В. Ріка духовна: [ Про поезію М. Руденка ] / В. Базилевський // Літ. Україна. – 2005. – 29 верес. – С. 1, 4

Статті про життя та творчість

Петро Григоренко

МИКОЛА РУДЕНКО – ПОЕТ, ФІЛОСОФ, БОРЕЦЬ

У вересні 1976 року ми з дружиною приїхали по​гостити до Миколи і Раї Руденків. Як звичайно, за нами прибув і супровід з таємних спостерігачів КДБ. У Конча-Заспі вони зустрілись з агентами, що слідкували за Руденками. Утворилась своєрідна спо​лучена база двох управлінь КДБ - московського і київського. Розташувалась ця база у кінобудці місце​вого клюбу, прямо проти входу до квартири Руден​ків, на віддалі 10-15 метрів. Тим самим мешканці Конча-Заспі були позбавлені можливости дивитись кіно на протязі всього нашого перебування в цьо​му посьолку. Але ніхто з цього не обурився. Навпа​ки, багато з них один за одним попереджали Руден​ків, що з кінобудки їхню квартиру підслуховують і надзирають за нею. Розповіли навіть про установ​лене там технічне устатковання.

До постійного слідження ми звикли і тому тіль​ки посміялись над незграбною провінційною метуш​нею київського КДБ на очах у тутешніх мешканців. Пригадали жарт, якому дав життя Олександер Гїнзбурґ: «І чого підслухають? Однак же ми нічого до​брого про них не скажемо». Посміялись, пофотогра-фувались на фоні тієї кінобудки та й перестали звер​тати увагу на свої «хвости», які тепер у подвійнім числі тягнулись всюди за нами. Але нині, коли Мико​ла в ув'язненні, а ми на чужині, пригадуються не тіль​ки наші тривалі бесіди в гаю, але і те, як іноді ми по​чинали ганятись за нашими незграбними агентами, які дуже близько підкрадались до нас. Але верне​мось трохи назад до часів, коли почалось наше зна​йомство.

Перший раз я «зустрівся» з Миколою влітку 1975 року. Це була не одна зустріч. Через самвидав до ме​не продісталась книжка «Економічні монологи», ча​стина друга - «Здрастуй, Кене». Це була книжка - подія. Я був буквально оголомшсний і змістом і сти​лем писання. Основні догми марксизму тріщали і розвалювались під ударами доказів невідомого мені Миколи Руденка, хоча все моє єство, єство людини, яка віддала майже все життя служінню тому вченню, протестувало проти авторської логіки. Забажалось познайомитися з автором особисто і прочитати та​кож і першу частину — «Прощай Марксе». Але самви​дав десь втратив її. Не клеїлось щось і з знайом​ством. Микола декілька разів приїздив до Москви і, як на гріх, не заставав мене дома. У Київ по​їхала моя дружина Зінаїда Михайлівна і теж не зу​стрілась з Миколою. І знов приїхав у Москву Мико​ла, і знов невдача. Я лежав у лікарні в дуже недобро​му стані. Пустили до мене лише дружину. Але Мико​ла їй так сподобався, що своє право на відвідини во​на передала йому.

Трудно мені тепер описати ту першу зустріч. До мене прийшла людина, від якої так і линуло тепло. До сьогодні у мене в очах присадиста кремезна по​стать, широке, типічно українське селянське обличчя і добра соромлива усмішка, з якою він простягнув ме​ні руку і сказав: Микола Руденко. Ми почоломка​лись, і я спитав його: «А чи у Вас у портфелі випад​ково не завалялось «Прощай Марксе?» - Він усміх​нувся: «Та я ж і приїхав за тим, щоб попрохати Вас почитати мій твір. Я привіз обидві частини «Еконо​мічних монологів» і есей «Як захистити сонце». Як​що у Вас не вистачить часу на «Монологи», то прочи​тайте хоча есей. З нього Ви взнаєте і про основні ідеї «Монологів». Але з собою я, звичайно, нічого не при​ніс. Все буде чекати Вас вдома. Поправляйтесь ско​ріш».

Дві години, що даються на відвідини, пролетіли, як одна мить. У тій двогодинній розмові народилась наша взаємна дружба і моя глибока пошана до Ми​коли. Переді мною сиділа людина виняткового розу​му і великої душі.

Після цієї зустрічі ще не раз бував у нас Микола. Відношення ставали все теплішими. Але короткі зу​стрічі вже перестали задовольняти. На таких зустрі​чах майже весь час ішов на біжучі правозахисні діла. А хотілось просто наговоритися, ближче взнати один одного. От і договорились зустрітись родинами на більш довгий час.

І от ми в Конча-Заспі. Насолоджуємося, разом з Руденками, чудовою теплою осінню в прекрасному гаю: гуляємо, фотографуємось і говоримо, говори​мо. Час-від-часу ми з дружиною читаємо, звільняю​чи Миколу від себе, бо він дня не пропускає, щоб не пи​сати. Ніколи не забуду цих часів. Тут я взнав найви​щу насолоду людського спілкування. До цього я до​бре знав Руденка -правозахисника і філософа. Те​пер я узнавав Руденка - поета і глибше пізнав його як людину. Вперше тут я почув його оповідання про минуле.

Микола Данилович Руденко — один з тих велет​нів, чиїми іменами означене українське національне відродження 60-70-х років нашого сторіччя. Народив​ся він 19 грудня 1920 року в Донбасі - село Юр'ївка Ворошиловоградської области. Дитинство і юна​цтво пройшли в тяжких матеріяльних умовах. Бать​ко загинув на шахті коли Миколі було 6 років. Виро-

став з сестрою і матір'ю, яка одержувала мізерну пенсію за загинулого чоловіка. У 1939 році Микола закінчив (на шахті Сутоган) десятирічку і поступив до Київського державного університету.

Микола виходив на велику дорогу життя і задля цього покидав рідні місця. Але забути їх, перестати любити не міг. Уже на схилі життя він згадує про те, що з дитинства приросло до серця.

Молюся вам, оті дороги,

Донецькі, чорні, кам'яні

Що ранили дитячі ноги

І лікували у стерні.

О, скільки тут було капканів!

Хоч це, здається, не війна,

Та поміж сосен і парканів

Ховалась пастка не одна.

Молюся вам, святі дороги,

Дуби, озера, комиші,

Де голос чесної тривоги

Прокинувся в моїй душі.

Учитись в університеті Миколі не довелось. У жовтні того ж року його призвали до армії. Два ро​ки служби рядовим у кінному полку, а на початку війни відрядження на курси політробітників. Після їх закінчення воював як політрук у бльокованому Ленін​граді. Був тяжко поранений. Розривна куля вирвала великий шмат тіла на спині, в крижовій ділянці. Був при смерті, але врятувався. Майже рік перебував на лікуванні в шпиталях. Повернувся на фронт і воював до кінця війни. Демобілізувався в 1946-му році і пі​шов на літературну роботу. Уже в 1947-му друкуєть​ся перша збірка його віршів. Одночасно його призна​чено відповідальним редактором київського журналу «Дніпро». Згодом кого обирають секретарем партійної організації Спілки Письменників України.

Почався його бурхливий шлях в українській ра​дянській літературі. Одна за другою виходять 9 збі​рок його поезій, два романи, збірка оповідань і на​рисів, науково-популярна книжка «Слідами космічної катастрофи» і науково-фантастичний роман «Чарів​ний бумеранг» - «Ця науково фантастика зробила мене «отщепенцем» - пожартував він в одній із на​ших бесід. Але тут же, посерйознівши додав -- «Да, іменно так, щоб написати «Слідами катастрофи» і «Чарівний бумеранг» прийшлось багато вчитись: чи​тати наукову літературу, консультуватись, брати уро​ки у вчених різних галузей, спостерігати життя і ду​мати, думати. Поступово став відчувати безмеж​ність, відчувати її частиною ввесь зримий світ і само​го себе».

Його світогляд почав змінюватись. Про це він і сказав у статті «Поезія і полярність», яка була опу​блікована «Літературн'ою Україною» 30 січня 1962 р. Це ще не був відкритий протест проти існуючого ладу в радянській українській літературі, але там уже було досить ясно сказано про суспільний обов'язок поета. Про це він заговорить ще рішучіше в майбут​ньому в своїх віршах.

Сьогодні всі уміють римувати -

Але поет...

Ні, рими бездоганні

Його іще не творять друже мій:

Як сіль у світовому океані

В природі розчинитися зумій.

Між небом і землею розіп'ятий,

Ти не себе кохай, а цю землю,

Де стільки кривди й зла,

де кожен п'ятий

Приречений померти від свинцю.

Вмирай, вставай і починай спочатку

Вдихати душу в глину не тривку -

Аби на призьбі гралося дівчатко

І гельготіли гуси на ставку.

Тоді ти враз навчишся римувати,

Так просто й легко, як цвіте земля,

Як вміє, граючись, щаслива мати

В коханні зачинати немовля.

(«Як стати поетом»)

Іще:

Поезія — не жарт...

Вона —

Це теж космічна битва

Якщо серед нових машин

Поезії не буде,

До кібера зведеться син,

До автоматів —

Люди.

І нарешті:

До рими байдуже мені —

Ні,не вона хвилює вічно.

Хвилює дух, що у вогні

Живе могутньо, вулканічна.

Ні, не до віршів поспіша -

Вогню шукає молодь чиста...

Мовчи, коли мовить душа.

А рима –

Справа особиста.

Більш суттєві зміни в своєму світогляді він у той час навіть собі не відкривав до кінця. Почав діяти й унутрішній цензор. «З цього часу, - - говорив він ме​ні, - я досить часто почав писати в свій письмовий стіл». Вірш «Із космосу» дає добру уяву про те, що йшло тоді в стіл.

Раптом душу смуток обпече,

На обличчя ляже сіра тінь:

Унизу під хмарами іще

Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!..

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатонн

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади сонця і зірок,

Ані меж, ні повелінь нема.

Там за слово чи за вільний крок —

Куля в спину, табір чи тюрма.

Тужаться диктатори тупі

Власну велич показать світам,

Їм, убогим, навіть не в тямки,

Що не знає космос жадних пут.

Чим далі, тим більше творів, яким нема виходу в радянський світ. Це видно і з публікацій його творів. У цьому ж 1962 році вийшли в світ раніш написані - збірка оповідань і нарисів «Біла акація» і научно-по​пулярна книжка «Слідами космічної катастрофи». Після того друкується 1966 року науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг», а в 1968 — остання опу​блікована в радянській Україні збірка віршів «Всесвіт у тобі». У цей якраз період почалось листування Руденка до ЦК КПУ з приводу хиб у господарчому і суспільному житті України. Наслідком цього листу​вання, яке докладно висвітлене в самвидавному есею М. Руденка «Як захистити сонце», явилась заборона писати на ці теми. Але він з тим не порахувався. Це привело до посилення партійного і адміністративно​го тиску. Йому закрили шлях до публікацій і тим по​збавили єдиного заробітку. На призначену йому пен​сію інваліда війни (120 рублів) не проживеш. Тим більш, що діти ще вчились, а їх троє. Наробив бор​гів. Щоб розплатитись, продав хату - єдине істотне придбання в часи літературного процвітання. Про продаж хати і зв'язані з цим думки він розповів у вір​ші:

Мов злодій, власну хату обійду...

Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу

Хто виграв, хто програв — не розгадати.

Нема притулку - це ще не біда:

Десь є душа, що ночувати пустить.

Та знають друг і недруг: я - живий

І не марную віку у дорозі.

Але скажіть, чи ви живі,

Хто правдою навчився торгувати?..

Життьові скрути не зломили, але іноді кидали в одчай. Про це розповів у вірші «Дорога із небуття»:

Я звіряв лиш кудлатій вівчарці

Всі скорботи свої та жалі...

Скільки їх, що втопились у чарці,

Не знайшовши тепла на землі!..

Микола знайшов. Він зустрів Раю. Вона зрозумі​ла його, повірила в нього. У своїй хаті вона створи​ла атмосферу постійної теплої опіки, постійного пі​клування про його здоров'я. А це було конче потріб​но. Тільки побачивши його рану, я зрозумів, яку ве​лику мужність треба мати, щоб так, як він, працюва​ти. І як треба опікуватись ним, яке тепло, які турбо​ти виявити, щоб хоч трохи злегшити його життя.

До приїзду в Кончу-Заспу я рани Миколи не ба​чив. Коли ми вперше зайшли в його квартиру, в очі кинувся малюнок - старий, понівечений - бурями дуб. Особливо притягала увагу рана на його стовбу​рі: якимсь страшенним ударом вирвано кус стовбу​ра. Час потурбувався уже про лікування: навкруги ра​ни ліг наплив, на дні загрубло, наче шкірка. Чимсь ця рана дубова притягала до себе. Щось дивовижно людське було в ній. Невільно думалось про дуб, як про людину: яку ж тяжку муку переніс він під час поранення і як йому, мабуть, і досі іноді болить. Кожного разу, заходячи до кімнати, і нерідко під час перебування в ній я довго дивився на ту картину. Я вважав, що це картина когонебудь з великих. Одного разу я запитав про це Миколу. Але всупереч моєму сподіванню він назвав якогось невідомого київського маляра.

Через декілька днів я зайшов до умивальні, коли там був Микола, оголений до пояса. І я побачив, що у нього на спині, прямо над поденицею, дотикаю​чись хребетного стовпа, зіяла рана... як на дубі. Це ж - була повна подібність, але рана так нагадувала картину, що я невільно запитав: «А чи не бачив той маляр оцю рану?» — «Ага! -- відповів Микола, — та рана на дубі писалась з моєї». З того часу та рана завжди в моїй уяві. І та з малюнку, і та жива, людсь​ка, у якої шкірка на дні не лежить нерухомо, як у ду​ба, а живе і коливається залежно від коливання унутрішніх органів Миколи. І мені завжди болить, коли я пригадую умови, в яких живе Микола. Тоді він сам і Рая все робили, щоб рана входжена була. Щоранку Микола йшов на восьмикілометрову пробіжку по ним же витоптаній стежці в гаю, робились спеціяль-ні медикогігієнічні вправи, був встановлений найви-гідніший розпорядок їжі і спеціяльна дієта, та й опі​ка коханої дружини не останню ролю відіграла. Тепер всього того немає, і я уявляю, як мучиться Микола. Якщо наніть табірна медкомісія визначила йо​му інвалідність другої групи, то значить — стан його дуже кепський.

Так защо ж його так жорстоко покарали? Адже ж по статті, що його судили, передбачено як мінімум 6 місяців. А йому дали максимум, не порахувавшись ні з поганим здоров'ям, ні з тим, що тяжке поранення нанесено йому в боях за батьківщину. Мабуть, спра​ва в тому, про що він писав у вірші «Біля старого дуба»:

Моя епоха до підробок ласа:

В самій істоті схована тюрма,

А зовні велич та дзвінка окраса.

Звертаючись до старого понівеченого дуба, поет говорить:

На тій галявині, де я живу,

Бувають, друже, паперові бурі.

Гойдає вітер душі — не траву,

З небес чиновних б'ють громи похмурі.

Ліс під лінійку — кривда, не окраса.

Ген сосни до бездушности прямі,

Немов міліція біля Тараса. Я дуб, а не сосна!

Рука сліпа Мене крушила й корчила без ліку.

Помру чи житиму, але стовпа

Із мене не змайструєте до віку.

А їм хотілось змайструвати. Йому й дали так ба​гато, щоб налякати, щоб мати добрий кошт для тор​гівлі. Йому запропонували звільнення за коротеньку покаянну заяву. Йому говорили: «Навіщо Вам та впертість? Що виграєте Ви на тому? 12 років — це ж для Вас ціле життя. Вам же 68 буде, коли закінчить​ся Ваш термін! А чи доживете Ви в умовах ув'язнен​ня до того звільнення? А як і доживете, то тож калі​кою старим. А зараз Вас чекає кохана дружина і її турботи. Он як Ви мучитесь із раною, а прийдете до​дому, і добра опіка звільнить Вас від цих мук». І так не день, не два, а майже рік. Із дня в день. Для цьо​го й після суду затримували майже півроку в тюр​мах КДБ. Хоча по закону не мали на те права. Були повинні негайно вивезти до табору.

Та які закони?! Слідство вели і судили в Донець​кій області. Адже це теж не по закону. Діяв у Києві, то там і місце суду. Але всупереч закону його пове​зли подалі від друзів, від тих, хто знає його особи​сто. Тепер повернули до Києва, хоча везти повинні в табір. Закон тут ні при чому. Це КДБівська доціль​ність. Чекали, що Київ поможе зломати його волю спогадами про пережите тут миле і дороге. Та ще для того, щоб напустити синів на нього, їх щодня пуска​ли до батька, і вони благали його: «Покайся, а то по​гано буде і тобі і нам». Дружину не пускали. Боялись - підтримає дух його. Щоб скомпромітувати, роз​повсюджували плітки, що Микола кається. Але знайшлась людська душа і в тюрмах КДБ. До мене продісталась вістка від Миколи. Рівно місяць ішов той малюсінький клаптик і дійшов, і приніс нам Миколу, якого ми знаємо:

Так просто все: напишеш каяття —

І роздобудеш право на життя.

Лише десяток слів чи, може, фраз,

І все вчорашнє вернеться нараз:

Дерева й квіти в іскорках роси

Та за вікном дитячі голоси,

Та риба в озері, та в небі птах,

Та смак цілунку на твоїх вустах,

Як свідчення любові й доброти...

Тільки ти — уже будеш не ти.

Похилений, змарнілий від недуг

Ти — тільки оболонка, а не дух.

Тепер старі костюми приміряй,

Удосконалюй кабінетний рай,

Топчи ту ж саму стежку у гаю

Не вернеш душу втрачену свою.

Лише десяток вимучених слів,

Які ти у потьмаренні наплів —

І вже тебе нема,

А є пітьма,

Є у людину схована тюрма.

Прочитали ми це і з гордістю відчули нашого Миколу, який ніколи і ні в чому не зрадить діла, не зрадить нас, його друзів, що б про нього не говори​ли КДБівські посіпаки.

Але повернемось назад, у кінець 60-их років. Чим більше тиснули на Миколу, тим твердіше відстоював він свої погляди, тим більше зв'язків знаходив він се​ред людей вільних духом. У Москві він зв'язався закадеміком Андрієм Сахаровим, з Валентином Тур​чином і Юрієм Орловим. Вступив до московської Групи Міжнародної Амнестії. В Києві й інших мі​стах і селах України знайшов тих, з ким опісля пра​цював в Гельсінкській Групі, і багато інших рідних по духу. Одночасно він продовжував роботу над «Економічними монологами» і врешті решт передав їх самвидавові. Його виключили з партії, а 18 квітня 1975 р. арештували. Але невдовзі, під тиском публіч​ної опінії, звільнили. 27-го травня того ж року ви​ключили (заочно) зі Спілки Письменників України. На початку лютого 1976 року примусово примістили до Київської психо-неврологічної клініки і тримали там два місяці на психіятричній експертизі. Це вже КДБівський звір показував зуби. Але Микола не зля​кався. Хоча і весело йому від того не було:

Чомусь не прийняли мене в'язничні ґрати —

Є дім покищо й небо голубе.

Та серце так болить, неначе матір втратив

Або прирік до смерти сам себе.

Здається, що ось-ось...

Все добре вернеться,

Відступить зле...

Та ні, це марення! Запрошення не буде

Ні до президії, ні на бюро...

Простіше під багнет підставить голі груди,

Аніж носити ворога тавро.

І холодно в душі, і хмарами відчаю

Заволокло мої старечі дні.

Та гляну я на вас — і раптом помічаю:

Добродії, ви ж заздрите мені!

Нехай, по-вашому, я тільки божевільний

(Не володію відчуттям доби!) —

Я вільний — чуєте!..

Я нині справді вільний,

А ви - раби.

Фальшиві лаври вам носити вже не сила,

Бо зрозуміли похибку страшну:

Природою даровані вам крила

Здали в казну.

Процитовану тут поему «Я вільний» М. Руденко написав під час психіятричної експертизи. Додаю ще з тієї ж поеми:

Болить мене бльокадна рана,

Кручусь у ліжку, не засну.

Світати починає рано,

Бо повернуло на весну.

На місці не стоїть плянета,

У сонця теж своя хода...

І є прикмета,

Є прикмета,

Що в душах темрява спада.

Микола вірує, що темрява з душ спада. І щоб до​помогти тому процесові, він готовий на все:

Помру під тином...

Тільки під яким —

Під межовим чи за колючим дротом?

І тихий, владний, мов Ілля-пророк,

Громи вечірні викрешу над полем.

Це вже писала людина не того світогляду, з яким вона лежала під кулями і снарядами, захищаючи бльокований Ленінград, ішла на смерть і вела за со​бою інших. Невдовзі прийде час. коли поет, в при​свяченій мені поемі «Хрест» звертаючись до себе, на​пише:

Привели тебе пророки ниці

Від поганого —

В страшніше, гірше...

А проте, попереду є вірші,

За які на мене жде в'язниця.

Та мене вам страхом не зігнути,

Не позбавити святого права.

Оце і вся ціна, яку дає за встановлений в СРСР «соціялістичний» лад син потомственного донецького шахтаря. Поговорити б тепер з оцим шахтарем Ленінові, що так «бідкався» за долю робочих. А Микола не тільки оцінює «досягнення» влади «робочих» в СРСР. Він коротко і чітко підсумовує «досягнення» всіх революцій, виступає ворогом будь-якої револю​ції:

Вставали, мужні і прямі,

Сини віків, сини плянети.

Щоб не конати у ярмі,

Ішли на списи, кулемети.

А десь в обозі торохтів

Той, хто війну вважає грою —

Хто завтра надішле катів,

Щоб голову зітнуть герою.

Ви й не помітите самі,

Як запанує він усюди,

І знов застогнете в ярмі,

Що назви іншої здобуде.

І все повториться колись —

Нові бої, нові поразки...

Лише історик, вчений лис,

Заслужить орденів і ласки.

З подій відмивши сльози й кров,

Він факти виглянцює строго, –

Неначе млин оцей молов

Криваве мливо лиш для нього.

Велич Руденківського подвигу трудно переціни​ти. Тільки той, хто не знає умови радянського життя, не здивується тому, що людина, яка досягла таких радянсько-чиновних вершин, могла не зупинитись пе​ред карколомним стрибком униз. Скажіть пересічній радянській людині, що член КПРС, політрук в часи останньої війни, відомий український радянський поет і прозаїк, головний редактор журнала «Дніпро», секретар партійної організації Спілки Письменників України добровільно знехтував цим усім, став у кон​фліктну позицію до КЦ КПУ у загально-дсржавних питаннях, які безпосередньо його не торкались, за тим вступив до Міжнародної Амнестії і утворив Українську Групу Сприяння виконанню Гельсінкських Угод, твердо знаючи, що це може скінчитися ли​ше тюрмою, і та пересічна радянська людина вам не повірить. А коли додати, що стрибок з тієї височини робиться в зрілому віці, то це виглядає ще незрозумілішим. Але сам факт люди сприймуть. А от чи ба​гато з них зрозуміють, яких душевних сил потребує людина зрілого віку, щоб зробити такий крок? У нас з Миколою перелом у житті відбувався в одні і ті ж роки. Мені було 54 роки, коли яв 1961 році виступив на партійній конференції проти культу Хрущова і в наслідок цього був позбавлений улюбленої роботи і поїхав у службове заслання.

Руденко, коли його в травні 1975 року виключи​ли зі Спілки Письменників, щойно розпочав 55-ий рік свого життя. Перший раз мене заарештували в лютому 1964 року, коли мені йшов 57-ий рік. Руденка теж заарештували в лютому, але в 1976 році.У той час ще. й двох місяців не пройшло після того, як йому сповнилось 56. Завдяки такій збіжності мені значно легше уявити переживання Руденка, ніж людям, що роблять такий крок у молодші роки. Для нас уже зовсім природною була думка — запізно. Мико​ла в своїм вірші «Визнання» так і написав:

Відшуміли сили молоді,

І інші обживаються причали.

Я поетом став лише тоді,

Коли всі великі вже кінчали.

Рву дрібне, шукаю головне.

Час, як Бог, підвівши брови грізно,

В тисячне запитує мене

– Чи тобі, поете, не запізно?..

Але поет здаватись не хоче:

Скільки я чинив тяжких дурниць —

Те лише сьогодні розумію.

Але навіть перед Часом нииь

Падати не вмів і не зумію.

І тому щодня пишу, пишу,

Щоб відшкодувати давні втрати.

А якщо на старість согрішу —

Що ж, тоді вже можете й карати.

А от той же вік з другого боку:

Вже в тебе випадають зуби —

Порозумнішати пора.

Сиди тихенько біля груби, —

Хай рана гоїться стара.

Ти все зробив, що міг зробити –

Були атаки та бої...

А де й кого сьогодні вбито —

То вже болячки не твої...

Але поет бачить, що:

Хтось темний Сонце загортає

В сукно єфрейторських онуч

А потім нам його вертає,

Немов для душ важкий обруч.

Тож вибачай, привітна грубо,

Що знехтував тепло твоє:

Обруч на душах, — вісник згуби, —

Погріти рани не дає...

І поет пише, пише. Велике місце в його творчо​сті займає космічна тематика. Він стремить до космо​су, до Безмежности, до Бога, що в нього одно і теж. І тому його Космос не є щось далеке і недосяжне; це те, що обіймає й усе наше земне й особисте.

Шляхи космічні, далі неозорі

Помруть для мене у ядучій млі.

Бо гріх летіти на далекі зорі,

Якщо немає хліба на землі.

У вірші «Содом» поет виразно описує, як приро​да псується на землі, і підсумовує:

Та ми, закохані в цей хижий світ,

Самі себе вважаємо богами.

І хоч немає грунту під ногами,

В чужі світи готуємо політ.

Що ми туди зумієм донести?

Як у солдатиків прем'єром стати

Та як поетів кидати за ґрати,

Щоб їх навчили розуму кати.

Якби треба було визначити, що у Руденка — по​ета головне, то я б сказав: духовність, віра в людей, любов до них і висока вимогливість до себе. Темати​ка – різноманітна. Переважає кількісно космічна і загальнолюдська. Але немало місця посідає націо​нальна і особиста. Хоча треба зауважити, що різких граней нема. Часто особисте, загальнолюдське, наці​ональне і космічне сплітаються. От наприклад, «Від​повідь на звинувачення в Богошукацтві». Куди вже більш особистому бути? Його обвинувачують у Бого​шукацтві, і він відповідає:

Не тільки церкву — ви й саму природу

Позбавили святого вівтаря.

А я не міг...

Осяяння раптове

Мене спинило: є у ній святе!

І далі:

Та не хвилюйтесь - я цілком здоровий,

Хоч не дрижу за те ні перед ким,

Що бачу світ не язиком корови,

А зрячим духом —

Звільненим, людським!

Святиня в грудях — це ота підпора,

Що у бої веде на повний зріст.

Як бачите, особисте злилось з загальнолюдсь​ким і космічним. А от іще:

Я важко жив...

Та не лишилося мені

Образ на тебе, земле мила,

За спалені в окопах дні,

За тупістю підтяті крила.

Не жовч по світі розіллю

Твої вітри вдихну з любов'ю

І кину зерна у ріллю,

І напою своєю кров'ю.

І ще:

І повірте мені: найдорожча — вона,

Перемога, яку я дістав над собою.

Хто це звідав хоч раз, той на віки пізно:

Не існує у Всесвіті важчого бою.

А ось про Україну:

Лугами бреду у росі по коліна,

А пісня косарська назустріч встає.

За кожною гілкою ти, Україно.

У кожному погляді — небо твоє.

В зіницях підпаска, що пугою ляска,

В очах їздового, що в поле руша –

Усюди твоя непідробність і ласка,

Твоя нерозгадана, щедра душа.

Не можна тебе у віках розгадати —

Ні пісні твоєї, ні зоряних снів.

Ми тільки життя тобі можем віддати. —

А більше нічого немає в синів.

І ще:

Над Україною небо, як материнська душа,

Змучена, розіп'ята на перехресті віків.

Сонце в свою дорогу стомлено вируша.

Тихо зідхають плавні — душами козаків.

(«Українське небо»)

Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з потомлених рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею...

Кізякова,

солом'яна,

чорна від мук, —

Станеш ти, Україно, тією зорею.

(«Мати»)

А скільки любови до людей. Про що б не писа​лось, людське не буде забуте. Чи то побачив підкову на дорозі, яка десь далі скривається під водою, що затопила луг, чи то про «Цунамі», чи ще про щось — обов'язково обернеться закликом до людей, до їх найкращих почувань. І люди в нього живі, з їх людськісьтю, з їх хибами — великими і малими. От він звертається до українського народу:

Народе рідний, степова стихія,

Безхитрісна, довірлива душа!

Чому тебе, святого гречкосія,

Так часто Божа ласка полиша?

А от дитячий спогад. По-дикунськи вбито не зна защо людину. Хлопчик хватив за руки загрубілі, благав не бити. Не помогло. І от уже на схилі літ, згаду​ючи цей випадок (вірш «Татарин»), поет кричить:

Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.

Я люблю вас без міри, мої земляки.

І живе моє серце то в світлій веселці,

То у відчаї, котрий вдихнули віки.

Поет бачить Добре і Зле начало в людях і хоче допомогти їм плекати перше і позбавитись другого:

Хай багатіють вправні романісти,

З томів будують паперовий мол.

Їм, неборакам, треба пити, їсти

Та няньчити казенний ореол.

Вони не знають, що у Леті втопли,

Хоч слава в них широка і гучна.

А ми зумієм жити на картоплі,

Зате не втратим чесні імена.

Ще в людях оживають троглодити —

Не вмер потік печерної імли...

О люди, люди!..

Як вас розбудити,

Щоб ви до Сонця очі підняли?

Як оживити ті ріденькі сходи,

Що засихати почали давно?

Як пояснити Вам, що без свободи

Не зійде в душах вогняне зерно?..

Душі людські найбільше цікавлять його. В вірші «Виснажує і зраджує мене...» поет пише:

Ми ж вирушали, щоб долати зло

Заради царства Правди і Любови.

Яке ж то чорне серце повело

Нас, щирих, праведних, по власній крові?..

Для когось є загадкою Сократ,

Хтось бачить у дельфіні душу брата...

Та, мабуть, загадковіше стократ

Те серце, що живе у грудях ката.

Вертається він до цього питання і в вірші «Реабілі​тований»:

Добрі хлопці — оті пастушки.

Але звідки беруться кати?

Зовсім по-іншому висловлюється любов до лю​дей у вірші «Забута могила». Поет хоче показати, що соціяльні перегородки не істотні, найважливіше, що всі ми люди:

Ти, певне, був тендітний та недужий,

Із діда-прадіда аристократ.

Та я чомусь до тебе не байдужий,

Хоч ти по класу ворог, а не брат.

Нехай тебе не ображають клунки

І мови грубувата простота.

Навіщо зводити старі рахунки?

Не вік нам, грішним, торохтіти возом,

Усі ми будемо отам, де ти.

Але за те, що нас єднає розум,

Я ладен сам під камінь цей лягти.

Підводячи підсумки зробленому до арешту, Ми​кола пише:

Я не нажив ні орденів, ні слави,

Але не падав перед лихом ниць.

Любив оці дуби й високі трави,

Сягнувши серцем їхніх таємниць.

Любив людей простих, як наша мова,

І чистих, ніби лісові струмки.

Моя душа завжди була готова

Прийти на їхню раду залюбки.

Ні, не тільки в цьому заслуга твоя, поете. «Еконо​мічні монологи» ще довго будуть гострою зброєю в боротьбі за істину. Твої поеми і вірші будуть звору​шувати серця не тільки сучасників. Вони і нащадкам поможуть діяти проти темряви, проти брехні і зла, боротись за Світло, за Правду, за душі людей. Але і це не все. Поет сміливо і чесно, з відкритими грудь​ми І з беззбройними руками пішов на Темряву та Зло. Він не заломився і не зігнувся. Українська Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод назавжди лишиться його невмирущою заслугою. Поведінка йо​го на суді і після нього буде давати надхнення всім, хто йде шляхом правозахисту і національного визво​лення.

У поемі «Хрест» Христос, звертаючись до Миро-на, каже:

Візьми свій хрест. На ньому Я розп'ятий –

Твого народу славне майбуття.

Нехай ляга на плечі

Важким ярмом, а ти його неси.

Микола сумлінно і чесно виконує цей заповіт Христа - - несе свій Хрест. Він уже в таборі, і вже є вістки відтіля. Пишуть, що Микола включився в боротьбу політв'язнів. А Олексій Мурженко в своєму листі написав: «Припадково бачив Руденка. Виявля​ється характерною людиною. Читав його присуд (взяв у Тихого)... за українськими маштабами — ти​тан. Він ще себе покаже...» До цього слід додати: Руденко - людина не тільки українського маштабу. Україна знову родила цілу плеяду людей, які стали відомими всьому світові. І то особливо важно, що народились вони по всьому терені України, в тому числі і в Донбасі.

Донбас повністю зрусифікований. І той же Дон​бас дав Україні Олексія Тихого, Василя Стуса, Івана Дзюбу і Миколу Руденка. Іван Дзюба, як ми знаємо, заломився, але книжка його живе і є добрим знаряд​дям боротьби за національну суверенність України. Тихий же, Стус і Руденко борються далі. Я знав Дон​бас. Ще в 1923-29 рр., працюючи на заводі в Донець​ку, я бачив повну зрусифікованість. Української мови не було. Більшість говорила з шаленим українським акцентом, вживали багато українських слів, але гово​рили російською. І от через майже півсотні літ відбу​вається чудо українського відродження цілого краю. Це яскраве свідчення невмирущости нації. Нація, що витримує страшенний русифікаційний тиск і родить таких людей, як Тихий, Стус, Руденко, доб'ється пов​ної суверенности. І в майбутній вільній Україні тво​ри Руденка займуть відповідне їм місце.

Леонід Талалай

І ніде не кінчається серце

Хоч поетична творчість Миколи Даниловича Руденка —неабияке явище в нашій поезії, його більше знають як колишнього дисидента, як борця за права людини, як прозаїка і фантаста, як автора економічних досліджень. Що ж до поета Миколи Руденка, то він і по сьогодні стоїть ніби на узбіччі загального літературного процесу, його вірші не завжди удостоюються престижних антологій, та й саме ім'я поета не часто чуємо в розмовах критиків про сучасну поезію. Звідки ця байдужість?! От якби Микола Руденко, як Василь Стус, сконав у більшовицьких таборах, тоді б ми його і прочитали б уважніше, І видали б краще, і місце знайшли б серед перших! А доки поет живий, він ніби комусь заважає, непокоїть своїм існуванням та можливістю висловити свою думку з того чи іншого приводу. Це й не дивно у наш ультрамодний час, коли таке сум'яття і в нашому суспільстві, і в нашій культурі, коли ігнорується будь-яке упорядкування, коли поезією називають все, що кому заманеться: автоматизм психіки, імітацію сновидінь, вульгарність і безумство, в якому намагаються побачити божественне одкровення, коли позацензурна лексика стає нормативною...

Поезія Миколи Руденка далека від усього цього, він поет традиційний, як традиційне життя, як традиційне кохання, молитва, хліб...

Існує чимало визначень поезії; поезія — це стиль, поезія —душа людини, поезія — гонитва за дійсністю... Одні переконують нас, що вірші мають активно впливати на суспільство і перше місце відводять громадянським мотивам у поезії, Інші — навпаки — намагаються довести, що література не повинна брати на себе обов'язки вчителя чи наставника, а має служити виключно красі. Навіть самі поети мало що прояснили в цьому плані. Неодноразово стверджувалося, що необхідно осучаснювати мову, повертати словам їх первісний зміст. Одні поети відмовлялися від рим І ритму, інші— від розділових знаків... Та з'являвся справжній талант, ні від чого не відмовлявся, брав звичайні слова і...творив дива поезії. І, слава Богу, справжня поезія і до сьогодні залишається таємницею, залишається, як висловився Маяковський, "пресволочнейшей штуковиной". яка "существует, й ни в зуб ногой".

Для широкого кола читачів особливо привабливою є поезія, за якою стоїть непересічна доля людини, особливо доля трагічна, бо така поезія, як правило, демократична, не перевантажена сумнівним новаторством. З глибокими переживаннями, з тим, що наболіло, не граються і не експериментують. Той, кому справді болить, намагається висловитись просто і природно, як просто І природно болить серце. До того ж, якщо говорити про неповторність людської особистості, то не варто забувати, що найнеповторнішими в ній є, звичайно, душа, голос. А для того, щоб вони були неповторними в поетичному творі, передати їх необхідно точно, без прикрас і деформації. А це робити найважче. Доїння порожнечі і висмоктування з пальця тут не допоможуть.

Життя Миколи Даниловича Руденка склалося так, що йому нічого не треба було вигадувати, не було в нього І необхідності запозичувати чужий духовний досвід. Баченого І пережитого вистачало і на вірші, і на романи, і на спогади, і на п'єси.

Народився поет 19 грудня 1920 року на ЛуганщинІ в селі Юр'ївка. Там проминуло його дитинство, там на шостому році життя довелося йому пережити тяжке горе, типове для шахтарських родин: на шахті загинув батько. Виростав майбутній поет Із сестрою і матір'ю, яка отримувала мізерну пенсію за загиблого чоловіка. В 3939 році він закінчує десятирічку І вступає до Київського державного університету. Але в жовтні того ж року його призивають до армії. Два роки він прослужив рядовим у кінному полку, а на початку війни був направлений на курси політпрацІвників. Як полІтрук роти, воював у блокованому фашистами Ленінграді, де був тяжко поранений. Майже рік лікувався у військових шпиталях, а, видужавши, знову повертається на фронт. За бойові заслуги нагороджений орденами Червоної Зірки та Великої Вітчизняної війни першого ступеня, багатьма медалями. Інвалід війни другої групи. Демобілізувався у 1946 році, а через рік став автором першої збірки поезій "З походу".

Можна з певністю сказати, що покоління, до якого має честь належати Микола Данилович, пережило найтрагічніші моменти людської історії. Дитинство збіглося з голодом 33-го і репресіями 37-го, юність — з війною, пора зрілості стала порою розчарувань і тяжких пошуків істини. І, нарешті, у своє надвечір'я це покоління встигло побачити розвал Імперії. Отже, Миколі Руденку доля подарувала все, що тільки можна подарувати письменникові, але ж які перешкоди виставила на шляху реалізації таланту! Переважна більшість його ровесників, письменників-фронтовиків, так і не змогла розірвати ідеологічні пута, перейти межу заборон і застережень. Але й ті одинаки, що тяжко, часом запізно, прозрівали і кидали виклик тоталітарній системі, опинялися в таких умовах, зазнавали таких переслідувань, цькування, що про справжню творчу активність годі було й думати... А з яким оптимізмом, з якими сподіваннями поверталося це покоління переможців додому після війни! Гордість за свою Батьківщину і природна людська радість, що пройшли через пекло і лишилися живими, переповнювали груди. І, звичайно ж, обпікала глибока печаль за полеглими. Це, власне, і було головними мотивами післявоєнної поезії, здебільшого поверхової І декларативної, але щирої. Вірші Миколи Руденка того періоду мало чим відрізнялися з-поміж інших. І, мабуть, ніхто з поетів-фронтовиків не припускав навіть думки, що тема війни буде для них чи не єдиною рятівною темою, розкриваючи яку, можна буде висловити хоч якусь, хай і підредаговану, правду. І, звичайно ж, табу і на цю святу фронтову правду було першим поштовхом до прозріння і розчарувань.

Згодом ці розчарування були дещо пригальмовані XX з'їздом, на якому Хрущов розвінчав культ особи "великого керманича". На той час багатьом здавалося, що країна стоїть на порозі значних демократичних змін. На сторінки преси вихлюпнулась страшна правда про сталінські табори, про репресії 37-го та 48-го років.

Поезія, хоч і дуже обережно, намагалася заговорити про справжні цінності, про людську особистість. По-іншому зазвучала і тема праці. Радянська ідеологія і до цього постійно закликала письменників приділяти цій темі особливу увагу, глибоко перейматися життям і турботами простого трудівника. Але ж перейматися та оспівувати необхідно було тільки з партійних позицій, що врешті-решт зводилося до оспівування партії і її вождів наче б то устами трудівника. Про особистість не було й мови. Проповідувалася так звана теорія "маленької людини", "рядового гвинтика" державної машини.

Саме проти цього і повстала поезія в 60-ті роки. Свіжий вітер "короткої відлиги" якщо й не позривав, то, принаймні, підняв чи зрушив з місця набридлі плакати, якими була обклеєна справжня дійсність, І натомість з-поміж рожевощоких і життєрадісних героїв п'ятирічок почали проступати обличчя затурканих, знедолених, виснажених працею людей. Утверджувати таких негероїчних героїв було не просто. Часом це розцінювалося, як намагання очорнити і радянську систему, і саму людину. Поети вдавалися до різноманітних "хитрощів", аби приспати пильність цензури. Так, щоб видрукувати триптих "Мати", Миколі Руденку довелося у підзаголовку поставити "Із недавнього минулого", бо, ясна річ, бути таке могло тільки в минулому!

Клумаки випадають з натруджених рук.

Хто піддасть їх на пл ечі у вирі людському?..

їй босоніж торкаєш розпечений брук,

Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

Бригадири щоранку обходять двори.

Лиш в неділю є воля городець скопати.

Трактори...

Управління...

Директори...

А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,

Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.

І стотисячний хор оспіває твій труд, —

Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

Досить популярною стала в ті часи космічна тема. Микола Руденко один з перших після раннього Тичини заговорив про єдність космосу і людини, заговорив на високому філософському рівні. Його космогонічні медитації не були втечею від соціальних проблем, навпаки: чим масштабніше мислив поет, чим вище піднімалася його душа до зоряних світил, тим більше він бачив на землі, і все гострішим ставало його несприйняття навколишньої дійсності. Він рідко вдавався до гіперболізації людини. Ліричний герой поета залишався земним і страждаючим, він не був, як у багатьох поетів того часу, подібним до гігантського пам'ятника Артему на схилі СІверського Дінця у Святогорську чи нашого київського "шедевру" - Лаврентіївни. Для ліричного героя Миколи Руденка зорі І люди — "два прояви єдиного життя".

Там, поза хмарами кров 'ю заграви,

Небо пливе — мов задумлива мати.

Кров невмируща вливається в трави,

Щоб відродитись і знову страждати.

Мудре страждання... Нічого, крім тебе,

Не освячу степовою росою!

Світлу красу добуваючи з себе,

Ти невситимість гамуєш красою.

Може,колись розпізнає наука

Правду на дні філософської чаші:

Всесвіт — це мука... Одвічна мука, -—

Та, що народжує радощі наші.

60-ті роки для Миколи Руденка, певне, були найважчими. Одному Богу відомо, що творилося тоді в душі поета, в душі людини, яка мала все, до чого прагнула переважна більшість письменників: книги, славу, премії, посаду, матеріальний достаток... Скільки було безсонних ночей, болючих роздумів! Які відбувалися діалоги між поетом і його совістю! Яку необхідно було мати мужність, щоб усім спокусам сказати "ні", вибрати правду, розуміючи всі наслідки свого вибору. Сьогодні ми говоримо про нього, як про людину, що стала совістю нації. Але ж сам поет не був пророком і не міг знати, що ще за його життя розвалиться одна з найбільших і найжорстокіших імперій, і, безперечно, готувався до гіршого, до того, що й ім'я його буде заборонене, не кажучи вже про твори, що "може не дізнаються й онуки, де дідові поховані кістки".

Якщо ж говорити про громадянську мужність поета, то варто процитувати Василя Стуса, який писав: "Громадської мужності Шевченка чи Толстого XIX століття явно не вистачило б для умов XX століття, коли кожен справжній літератор мусить витримувати надлюдські перевантаження в новітніх сурдокамерах..." Можна додати, що громадянський подвиг та ще в умовах такої системи, як радянська, менш помітний, ніж подвиг на фронті, але чи не набагато значиміший і важчий. Поет переживав круте сходження і оновлення. І чим досконалішою І глибшою ставала його творчість, тим менше писали про нього критики. Охоронці комуністичної ідеології все більше переконувалися, що робити, як до цього, ставку на Миколу Руденка немає сенсу, більше того — небезпечно. Тепер його намагалися замовчувати, намагалися ізолювати від літературного процесу. Ніби й є такий письменник, й ніби його немає. В якійсь мірі такому становишу Руденка сприяла, зокрема, і поява талановитої молоді, на яку була переключена увага літературної критики та читачів поезії. Глибоким, але традиційним, віршам Миколи Руденка важко було в той час конкурувати з поезіями новобранців, які з молодечою запальністю розкуто декларували поетичне новаторство, вдаючись інколи аж до занадто ризикованих експериментів, оновлюючи форму, образне мислення. "Революційність" молодих шістдесятників захоплювала, заворожувала, викликала постійні дискусії.

При такій літературній ситуації зорієнтуватися читачам дуже важко. Найпопулярнішими творами в такі періоди стають твори або тенденційні, або поверхово-новаторські. Скажімо, вельми слабенький твір, але написаний без розділових знаків, або так, що й сам автор не второпає, про що він там намудрував, проголошується ледь не шедевром світової лірики. То ж не дивно, що саме в ті роки філософська поезія була майже непомітним явищем поруч з поезіями, скажімо, Коротича. Я зовсім не хочу применшити значення пошуків і самої творчості "шістдесятників", але не можу не вказати на суттєву різницю їхніх поезій і поезій Миколи Руденка. А полягала вона в тому, що "революційність" молодих реформаторів вірша диктувалася їхньою молодістю, свіжістю світосприймання. Висловлені ними думки та "вічні" істини були здебільшого вичитаними і легко присвоєними. В Миколи Руденка — вони вистраждані, а це не одне й те ж. "Революційність" молодих, як і деяких ровесників Миколи Даниловича, часом була звичайнісінькою фрондою, юначим поривом "подражнити гусей" І привернути до себе увагу. В переважній більшості тодішні сміливці поруч з одним викривальним твором друкували десяток творів зовсім іншого характеру, творів, у яких вірнопіддано клялись у вірності ленінським ідеалам. І що найсуттєвіше - вони дозволяли собі "таврувати" лише окремі вади системи, в той час як Микола Руденко наблизився до повного ЇЇ заперечення. І приховувати це поетові ставало все важче і важче... Все це вкупі і було причиною того, що, незважаючи на високий художній рівень, на культуру письма, масштабність мислення, поезії Миколи Руденка відсувалися на узбіччя літературного процесу, замовчувалися. На жаль, і по сьогодні значення тих творів не визначено, їх не проаналізовано.

А не справжня глибока філософська лірика, далека від абстрактного мудрування. Взяти хоча б вірш "Спокій". У ньому йдеться про одну мить, пережиту поетом на межі між життям і смертю. Свідомість чітко фіксує бій, що гримить довкола, і німця, що гелготів за окопом, і пеньки, що гостро ранили, коли поета під кулями тягли в санбат. І раптом — спокій, вмирають "смутки й радощі земні1', і на білий світ він дивиться уже ніби збоку, як на світ уже не свій. Перед очима пропливає все життя і темніє круговерть бою, як ніколи, ясні думки і ясні почуття, спокійно думається про смерть. А спокійно тому, що "на совісті немає гріха":

І добре пам 'ятаю: думка ця

В коротку мить уявного кінця

Була така солодка, ніби я —

Це просто вітру вільна течія

Чи дерева незримий корінець,

І це лише початок — не кінець...

І цей "лише початок" дарується бійцевІ-поетові за чесно виконаний свій обов'язок перед світом і людьми. Він знову повертається в життя, в якому:

Краплина доростає до ріки.

І "я " тепер у неї вже не те —

Воно до океану доросте...

Роздумуючи над цим віршем Миколи Руденка, уважні читачі, певне, помітять, що цей твір чимось нагадує сцену прозріння пораненого князя Андрія Волконського з роману Толстого "Війна І мир". Такі перегуки з попередниками чи й сучасниками можна знайти і в творах Шекспіра, Пушкіна, Шевченка. Це говорить про вміння поета не лише читати і сприймати образи чужих творів, а й бачити глибину можливого їх розвитку. Кілька разів автор говорить про загадковість пережитої миті дивного спокою, ніби закликаючи уявного читача не зупинятися на поверхні прочитаного І зануритися в багатошарову глибину підтексту.

Я розповів про цю коротку мить

Тому, що в серці загадка щемить:

Не випадково, мабуть, у бою

Той спокій душу оповив мою.

Так, не випадково... Так само, як не випадково поетові пригадалася ця мить, адже прийшло усвідомлення того, що, тільки смертельно поранений болями і бідами своєї епохи, поет\проможний побачити дійсність такою, якою^вона є насправді. Але вдруге поранений поет Микола Руденко відчув не дивний спокій, а страх і гіркоту, бо побачив "дешеву суєту, яка пече з минулого, мов зрада", побачив, "що стільки змарнував часу на сутички й веселощі безплідні", що

В порожній фразі бачив щось нове,

За правду видавав ходячу плітку.

Процитовані рядки із вірша "Каяття” що видрукуваний у збірці "Оновлення". Вона була останньою перед арештом поета. Стільки в ній болісних прозрінь, гіркоти, каяття і спокути! В нашій післявоєнній поезії нічого подібного ще не було. Окремі мотиви можна знайти в творчості Первомайського, Бажана и Рильського. Зокрема, останній писав:

Є така поезія Верлена,

Де поет себе питає сам

У, гіркому каятті: "Шалений,

Що зробив ти із своїм життям?!”

О якби лиш не таке питання

На вечірнім виписалось тлі...

Але говорилося все це якось притишено, напівголосом, з оглядкою. В поезіях Миколи Руденка вперше заговорила людина, для якої вже' не існувало вищих, крім Бога, інстанцій, людина, що звільнилася від ідеологічних догм:

Нелегко, забувши про славу та користь,

Усе, чим ти жив, протрусить через сито

І, в грудях долаючи кволість та хворість,

Самого себе до глибин замісити.

Та спершу на тебе впадуть потрясіння,

Немов землетруси, що збурюють сушу,

Неначе на поле сміттєве насіння,

Зневіра і сумніви ляжуть на душу.

І все це необхідно було пережити, щоб, як поранений князь Андрій Волконський, поглянути в небо і побачити, що "Хтось там, сонячний, ходить у хмарах. І небо гойдається дзвоном", і, оновившись, відчути, що

Пильно звірила гроза

Ваги добра і зла

і, зваживши всі "проти" й "за "

Мені судьбу дала.

Таку судьбу, що й ворогам її не побажай:

Рубці —- душі, цвяшки — ногам,

А слову —- урожай/

І чим важче було поетові, чим завзятіше його цькували, чим більше замовчували, тим більше він працював. З'являються нові вірші, фантастичний роман "Чарівний бумеранг", дослідження "Слідами космічної катастрофи" і знамениті "Економічні монологи". А ще Микола Руденко надсилає численні листи до ЦК КПУ, в яких ґрунтовно розкриває безглуздість колгоспно-радгоспної системи, застерігає від майбутньої катастрофи сільського господарства та економіки. Ще тоді поет передбачив наше сьогодення. Згодом Микола Руденко знайомиться з Андрієм Сахаровим, стає керівником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 1975 року його, тепер уже й формально, виключають із Спілки письменників України, а ще через два роки заарештовують. Щоб "справа Руденка" не набула широкого розголосу, суд над поетом відбувався не в Києві, а на його батьківщині:

Для чого? Можливо, заради прощання

Мене повернула година остання

На землю, з якої для рим і думок

Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?

Я звідси на крила здіймався без варти

Шахтарська дитина, палкий піонер.

Чому ж мені руки за спину тепер?..

Вірним стражникам радянського закону і порядку дуже хотілося, щоб ганебне судилище проходило тихо і не мало політичного забарвлення, адже політичних в'язнів у державі, яка будує комунізм, ніколи не було І бути не могло. А були І є лише порушники закону, що своєю творчістю та науковими дослідженнями паплюжать свою батьківщину і свій народ. Але тихого процесу, на який вони сподівалися, не відбулося. Уже через кілька днів після суду весь світ засуджував ще один злочин радянської системи. Гіркою й болісною була для поета тодішня зустріч Із рідним краєм, але в кожного справжнього митця є щось від Антея...

Жорстоким був судовий вирок: сім років таборів і п'ять —заслання в районах Півночі. Неодноразово поетові пропонують змінити свої погляди, покаятися:

Так просто все: напишеш каяття —

І роздобудеш право на життя.

, Лише десяток слів чи, може, фраз —

І все вчорашнє вернеться нараз...

... Топчи ту ж саму стежку у гаю —

Не вернеш душу втрачену свою.

Лише десяток вимучених слів, Які ти у потьмаренні наплів —

І вже тебе нема,

А. є пітьма,

Є у людину схована тюрма.

У таборах Микола Руденко продовжує писати. Можна позаздрити його працездатності і працелюбству. Його поетичний світ густо заселений, як рідко в якого поета, людьми. Перед читачем ціла галерея людських доль, людських характерів, виписаних майстерно і з любов'ю. Ця любов рятує його від самотності, допомагає вистояти. На тоненьких тютюнових папірцях мікроскопічними літерами занотовується передумане, відчуте, пережите. Різними шляхами потрапляють ті папірці в руки вірної дружини і друга Раїси Опанасівни, яка розшифровує написане, передруковує, поширює, за що згодом теж буде арештована і теж зазнає і таборів, і вигнання. У табірних творах Миколи Руденка все та ж незламна сила духу, жага пізнання світу І себе. Ніякого квиління, ніякого страху перед жахливою дійсністю. Вони прямо таки вражають своїм оптимізмом, просвітленістю, навіть у порівнянні з мужніми, сповненими драматизму поезіями В.Стуса. Читаючи їх, часом стає соромно за "сльозоточиву продукцію" свою і своїх колег, яким не довелося дивитися на обрій крізь колючі дроти. Воістину, говорить муж! "Караюсь, мучусь, але не каюсь". А мучило поета не стільки своє становище зека, скільки доля близьких йому людей, яких переслідували з відомих причин, мучила доля України. Що ж до себе, то він відмітав будь-яку жалість

Мій спокій беріг би червоний квиток,

До мене б горнулися діти й онуки.

І мав би на старість почесний куток —

Не табірні нари, не карцерні муки.

Та все ж, коли час мій земний промине,

Ви, друзі, підносячи келих недільний,

Ніколи не смійте жаліти мене –

Бо, може, лиш я був по-справжньому вільний.

Це, звичайно, не означає, що в поета не боліла душа за втраченою волею, що в нього не було гірких роздумів. Були! І про це він теж писав, але писав просто, без надриву, без нагнітання псевдоемоцій:

Не інший хтось — мене загнало слово

Сюди, де дротом заткана нора.

Благаю, всемогутній душолове,

Пусти мене на волю — вже пора!

Я звершив Боже і людське веління

І вже чогось нового не скажу

Із того, що майбутні покоління,

Як вирок, покладуть на цю межу.

Я ще не долюбив жіночі руки

І не дослухав пісню у гаю.

А десь ростуть без дідуся онуки —

Впусти їх, Боже, в бороду мою.

Певне, тільки зачерствіле серце не здригнеться від таких слів, від такого благання. А невимушеність і природність, з якою висловлює поет свої гіркі почуття, лише підсилюють дієвість його сповіді, його слова. Особливо хвилює табірна інтимна лірика поета, де говорить не стільки розум, скільки душа. Адже більше від того, що є в душі, поет не спроможний сказати, бо душа —єдина сила вічності всередині нас. І найвища поезія, певне, є функцією душі, а не розуму. Саме душа наділяє поезію особливою енергією, яку не замінити ніякими модерністськими хиртомудрощами, ніяким версифікаторством, коли техніка поглинає зміст, а вміння віршувати стає самодостатнім. Серед лірики такого плану особливо виділяється своєю масштабністю та емоційністю поема "Побачення11. А як хвилюють такі коротенькі ліричні шедеври поета, як "Лежать між нами дев'ять літ1'! Ще раніше, в іншому творі, звертаючись до своєї коханої, поет писав:

Скажи мені, які у тебе очі?

Ідуть літа. Ловлю себе на тім,

Що образ твій, мов свічка серед ночі,

Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?

Наснись і згаслу пам 'ять розбуди.

У вірші "Лежать між нами дев'ять літ" поет знову повертається до цієї теми, продовжує і поглиблює її. Щоб зміст твору був зрозумілішим для читача, скажу, шо написані були ці вірші, коли Микола Руденко був уже на волі, а його дружина, Раїса Опанасівна, якій присвячено цей твір, ще відбувала строк:

Лежать між нами дев 'ять літ

Страшної лютої розлуки.

Вже виросли мої онуки,

І я уже не дядько — Дід.

А ти, скажи мені, яка?..

Вже ні згадать, ні уявити

Лиш заново у серці звити

Тебе з поштового рядка...

Оце воно і є, оте диво поезії, що не піддається ніяким аналізам. Та й чи можливо таке аналізувати?! І чи є потреба?! Після звільнення з тюремного ув'язнення Микола Руденко разом з дружиною в 1987 році вимушений був виїхати за кордон. У США поет очолює Закордонне Представництво Української Гельсінської Спілки, яке боролося за визволення радянських політв'язнів, зустрічається з видатними політичними діячами Америки і Канади, багато працює, часто друкується. А як в Україні слухали, припадаючи до транзисторів, упевнений і зосереджений голос поета по "Свободі"! Слухали його мужні вірші, його об'єктивні і виважені розмови на політичні та економічні теми.

Лише у вересні 1990 року Микола Данилович повертається на Батьківщину, активно включається в літературне життя. Виходять його романи "Орлова балка", "Ковчег Всесвіту1', "В череві дракона", у видавництві "Дніпро" •— збірка вибраних поезій, а зовсім нещодавно журнал "Вітчизна" № 1-2 за 1995 рік опублікував новий науковий роман М.Руденка "Сила Моносу". На черзі — нові поезії, нова художня проза, спогади...

Микола Данилович дійсний член Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк), почесний член Французької та Японської секцій ПЕН-клубу, лауреат літературної премії імені Володимира Винниченка, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Про поета і про його творчий доробок написано чимало, та все ж справжній і глибокий аналіз його творів ще чекає на свого дослідника. Що ж до читачів, то вони давно знають і люблять твори Миколи Руденка, зокрема і його поезію.

О. Неживий

МИКОЛА РУДЕНКО

Невелике село Юр'ївка Лутугінського району на Луганщині. До обласного центру, як говориться, рукою подати: якісь десять хвилин їзди на автомобілі. Звичайний, чи по-литературному типовий краєвид: видніються нові і вже давні терикони, по підгір'ю тут і там туляться хатки, та й село це розташувалося в якійсь улогвині, точніше в балці. А терикони і пагорби і близько й пооддалік немов би не тільки вічні вартові того, що споконвіку відбувається на землі, а ще - вони тримають постійний зв'язок Землі й Космосу,

Мабуть, мало тут що змінилося зовні, ще з тої пори, коли 19 грудня 1920 року в Юр'ївці народився Микола Данилович Руденко.

Його дитинство затьмарилось нещастям: коли хлопчикові було шість років - загинув у шахті його батько. Отож, навчання в школі змушений був поєднувати з нелегкою працею. У 1939 році закінчив у сусідньому селищі шахти Сутоган десятирічку.

Скільки сходив пішки до школи! І якийсь безликий і незмінний для когось краєвид ставав для нього все ріднішим, щоб запам'ятатись на усе життя, потім стати частиною поетичного й наукового світобачення.

Можливо, тут вперше задумався над величчю й вічністю природи,І яка знаходить в собі сили змінюватися щодень та щороку обдаровувати людей плодами земними.

Вона ж, тобто природа, стала справжньою рятівницею й у той страхітливий рік, коли нелюди відбирали жіття в мільйонів українців.

Це згадується найжорстокіший у XX столітті 1933 - рік організованого тоталітарним режимом голодомору. Тоді найбільше потерпало, і точніше, вигибало українське село. Цього поет не може забути ніколи, і поезія «Акація» стала його голосом правди:

На схилі кам'янистому

росла вона, стара.

її цвітінні чистому

раділа дітвора.

В голодний рік, приречений,

у смерті на межі

ковтали ми напечені

З ЇЇ суцвіть коржі.

Стверджують, що кожний поет починається з дитинства, отож Микола Руденко на все життя зберіг надзвичайно глибоке відчуття Правди у всіх виявах людської діяльності.

А тоді, в його далекій юності, на особистість мало звертали увагу, адже достатньо було за висловом одного з «вождів» відчувати себе «коліщатком і гвинтиком єдиного механізму...».

Все ж таки здібний юнак після здобуття середньої освіти вступає на філологічний факультет Київського університету, але багато вчитись йому не довелось, бо призвали в армію і довірили, зваживши на шахтарсько-бідняцьке походження, охороняти Кремль.

У роки війни вже політрук Микола Руденко воював у блокадному Ленінграді і був тяжко поранений. Майже рік лікувався, а потім знову повернувся на фронт. Про особисту відвагу свідчили бойові нагороди та звання капітана.

Вже в наступному після демобілізації році - 1947 - виходить його перша поетична збірка «З походу».

Невдовзі Микола Руденко стає головним редактором журналу «Дніпро» та секретарем партійної організації Спілки письменників України.

Звісно, запорукою цьому була довіра до колишнього пораненого фронтовика, молодого талановитого поета із шахтарським соціальним походженням. Отож, виходять одна за одною збірки поезій, а також два романи: «Вітер в обличчя» (1955) й «Остання шабля» (1959), збірка оповідань і нарисів «Біла акація» (1969).

Цікаво, що найбільш виважену рецензію на роман «Остання шабля» ми знаходимо в літературно-критичній статті теж нашого земляка Івана Олексійовича Світличного «Людина приїздить на село...», що вийшла друком у журналі «Вітчизна» (1961. - № 4).

Аналізуючи подібні за тематикою твори, тобто прозу, присвячену післявоєнному селу, критик приходить до висновку, що більшість авторів, і Микола Руденко в першу чергу, відтворюють справді реалістичну картину зубожнілого колгоспного села.

От тільки вихід із затяжної катастрофи надто простий: приїздить у село комуніст, як правило колишній фронтовик, і все змінюється на краще...

ЩО тут сказати? Тільки те, що всі письменники в п'ятдесяті роки особливо сдавлені лещатами соціалістичного реалізму і будь-які відступи були просто неможливі.

Однак початком шістдесятих років у творчості Руденка відбуваються істотні зміни. Потім дехто з літературних критиків назве це зміною в світогляді. До цього слід сказати, що світобачення будь-якої людини, а тим більше письменника, не може змінитися за рік чи два.

А в період соціалістичного реалізму, декларованого панівною ідеологією як провідний творчий метод, просте особистісне світовідчуття не могло виражатися повною мірою, бо в офіційному мистецтві існував штучний «колективний світогляд», підпорядкований зверхності ідеї в І житті людини.

Однак на початку шістдесятих років після відомих змін у суспільному І житті також змінюегьс я й творче обличчя деяких українських письменників,

Думається, що й народження такої літературно-естетичної течії, яка ' потім дістала назву «шістдесятництво», було б просто неможливим без участі талановитих Письменників старшого покоління, які гостро відчували необхідність правди як в житті, так і в мистецтві.

До таких належав і Микола Руденко. Вже в його статті «Поезія і полярність», яка була опублікована газетою «Літературна Україна» ЗО січня 1962 року, говорилося про обов'язок поета перед суспільством, однак найбільш яскраво рушійні зміни стали відчутні в поезії.

У триптисі «Мати» (1963), цьому своєрідному звертанні не тільки до жінки-матері, що трудиться повсякчас, але й до матері-Вітчизни, читаємо:

Десь вимахують крани високих споруд, Ти ж заснеш восени при нетопленій печі. І стотисячний хор оспіває твій труд, -Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

Така глибинна правдивість нагадує поезії молодого Василя Симоненка, одну з найяскравіших постатей шістдесятництва.

І як своєрідне кредо - творчий заповіт - звучали поетичні рядки МІ

коли Руденка:

Україно!.,

З твоєї легкої руки

Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

Хай вростають у череп шорсткі корінці,

Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,

І в його молоці

Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натомленних рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею... Кізякова,

солом'яна,

чорна від мук, -Станеш ти, Україно, тією зорею.

Здавалося, що вже не зупинити голос правди в оновленій літературі шістдесятих років, яка продовжила традиції української класичної літератури. Одна з головних - це гуманізм в мистецтві, за яким життя людини має стати вищим будь-якої політичної ідеї, якими б гучними гаслами та не прикривалася.

Точніше кажучі, кращі надбання вітчизняної літератури відстоювали еволюційний характер розвитку суспільства, цим самим зближуючи його з правічними законами природи й Космосу. В іншому випадку - зламлен-ня життів, людскі трагедії...

Прагнення осмислити вселюдські проблеми надавали віршам Миколи Руденка все більшої філософічності, що теж єднало його із шістдесятництвом.

Подібні поезії, як правило, вступали в пряме противоріччя із прикрашеною дійсністю:

Світе, Світе!..

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатон

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок, Ані меж, ні повелінь нема. Там за слово чи за вільний крок -Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі, Сниться кров убивцям і катам. Тужаться диктатори тупі

Власну велич виказать світам.

їм, убогим, навіть невтямки, Що не знає Космос жодних пут. Дихають безмежністю зірки... Де ти, справжній світе, -Там чи тут?..

Зрозуміло, що невелика в часі «ідеологічна відлига» швидко закінчила-! ся і пробитися до читача справжній поезії ставало все важче, тому після 1968 року, коли була опублікована збірка із промовистою і символічною назвою «Всесвіт у тобі», кгоги Миколи Руденка не друкувалися в Україні довгих двадцять років. Одна* у цей час Микола Руденко працює чи не найбільше. І

Поряд із поетич шми творами та романом «Орлова балка» він пише дослідження «Економічні монологи» та «Слідами космічної катастрофи».

У своїх науково- публіцистичних працях він замахнувся на те, що в тій тоталітарній системі вважалося найсокровеннішим - основи марк-сизму-ленінізму Так, він критично оцінює положення Маркса про додаткову вартість як продукт соаіально-екопомічний і разом з тим виводить її основу із законів космічних, як результ діяльності природи.

Цю провідну ідею письменник осмислює і в художньому творі - рея мані «Орлова балка», вкладаючи в монолог літературного героя свої вистраждані думки.

«Сьогодні нам відомо: фотосинтез щороку виробляє по 128 тон живои речовини на кожну земну людину. Особлива роль належить злакам: іа одного зерняти можна одержати 30-40 зерен. Труд, який вкладається я землю, окупається сторицею. Саме тут, у землеробстві, а не де-Інде, Я народжується додаткова вартість. Отже вона фактично виробляється природою, а вже потім вливається в суспільство. Це породжує зовсім інше світобачення, котре не має нічого спільного з марксизмом».

Болісне шукання талановитої особистості відображено в романі «Оет лова балка». Разом :; тим цей твір тяжіє до вічної проблеми - екології] духовності, яку можна вирішити тільки осмисливши призначення люди-: ни на землі та невідворотний зв'язок життя поколінь із всесвітом.

До речі, події, відображені в романі, вІдбуваюгься в шахтарське**! краю, майже денаціоналізованому, з сплюндрованою природою. Але все ж таки певний оптимізм і віру в завтрашній день викликає художнє поі лотно молодого митця...

І хоч в першу чергу Микола Руденко надсилав свої твори на адресі ЦК партії, його виточили з партії, а 27 травня 1975 року - і з Спілки

. менників України, Однак бажання боротися за справедливість у й Руденка все нарастає. Разом із своїми однодумцями він у листо-• 1976 року повідомляє про створення Української громадської Групи Ірияння виконанню Гельсинських угод (Досить детально про це гово-Ься у виданнях: Український правозахисник рух. - Торонто: Смолос-1978., Українська Гельсінська группа. Документи й матеріали. - Торонто: Смолоскип, 3983).

Подальша доля талановитого письменника та вченого-дослідника була ще більш трагічною: у липні 1977 року М. Д. Руденка було засуджено на сім років ув'язнення та п'ять років заслання.

Один з його найближчих побратимів, відомий правозахисник Петро Григоренко, писав, що, хвилюючись за Миколу Руденка, рівно через місяць прочитав його вірш і зрозумів, що він ніколи не зрадить ні діла, ні друзів... Вірш той називався «Так просто все: напишеш каяття». Тепер він звучить не тільки як художнє відтворення зовсім недалекої дійсності, а й своєрідне життєве й творче кредо митця,

У таборах Микола Руденко продовжував писати, незважаючи на нестерпні умови для творчості.

За кордоном друкували його книги, які свідчили про велику силу таланту митця ї його віру в майбутнє України:

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог...

І є ще Україна...

Для них я збережу у грудях свічку.

Рідна Вітчизна постає для поета в різних часових вимірах, адже не РІДКО він звертається до історічного, як, наприклад, у поемі «Цар Буж». Більші поетичні можливості для цього Микола Руденко знаходить у емах. Його ліро-епічні твори не такі вже й великі за обсягом, адже це яка Індивідуального творчого стилю: у кількох віршованих строках творити і характери, і сюжетну канву, і, що найголовніше, врешті-ешт висловити головну ідею:

І усі, хто став уже корінням (Сотні тисяч - Бужеві сини), Мов перед новітнім сотворінням, З-під землі виходять на лани.

/V над ними котиться у полі Голос із далекої доби; - Без держави нам не мати волі. Без держави - ми навік раби.

Український літературознавець із Мюнхена Ігор Качуровський наголошує, що багато віршів Миколи Руденка мають характер поетичного документа: «Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігаєтьсяз особою самого поета? Не знаючи особисто автора, тяжко було б відповісти ка це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його діяльність на користь України й Людства свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжності...

Після ув'язненій в концтаборі та заслання Микола Руденко разом Із дружиною Раїсою (вона теж відбувала несправедливе покарання) були позбавлені громадянства. Тому виїхали до США.

Повернення письменника на рідну землю змогло відбутися тільки в оновленій Україні.

Улітку 1992 року Микола Руденко побував у рідному з дитинства краї. на Луганщині, В обласній бібліотеці був проведений літературний вечір, незабутніми залишилися зустрічі з рідними та знайомими людьми,

У 1993 році за роман «Орлова балка» та поетичну збірку «Поезії» Микола Руденко був удостоєний Державної премії України ім. Тараса Шевченка.

 

Укладач: Кушнір Т. П. відучий бібліограф
Редактор: Діда Н.Я, зав. інформаційно-бібліографічним відділом
Відповідальний за випуск: Соцков О. В. заступник директора з наукової роботи

Наши партнёры

Режим работы

Понедельник-Четверг - 9:00-18:00
Пятница - выходной
Суббота, Воскресенье - 9:00-17:00

Санитарный день - последний четверг месяца

На нашем сайте и в соцсетях в режиме 24/7

Контакты

Адрес:
91053 ЛНР,
г. Луганск, ул. Советская 78

Почта:
gorkiy.library@gmail.com

 

Счётчики

Яндекс.Метрика
Индекс цитирования
Copyright © 2019 Луганская Республиканская универсальная научная библиотека им. М.Горького

Меню