Культура Луганщины

Появление на подступах к Луганску львовян в количестве более 1 (одного) вызывает в определенных политических кругах нездоровый переполох. Вот и теперь, не успела делегация «культурной столицы» Украины ступить на тротуарную плитку «Дураковки», как тут появилась палатка, украшенная логотипом т.н. «Молодой гвардии» им. А.С.Клинчаева. Когда у других палаток, угощавших всех желающих кофеем и шоколадом, собралась изрядная толпа, на площади появился и сам повелитель этого полупризрачного «общественного формирования».

Кто кому «свой»

– Арсен, – спросили его. – Где же твои бойцы?

– Какие бойцы? – попробовал изобразить удивление Клинчаев. – Зачем?

– Ну, зачем-то ты же палатку развернул…

– Это мы подписи собираем, – как-то не вполне уверенно сообщил депутат областного совета, и тут вдруг нашелся:

– Мы против них ничего не имеем. Только пусть они нам свое не навязывают, а мы им не будем навязывать свое!

И гордо продефилировал куда-то в направлении главного «дураковского» фонтана. Отчего не удалось выяснить, кого именно Клинчаев обобщил в местоимении «нам». Во всяком случае, я – уроженец Донбасса в пятом (как минимум) поколении – с этим стройбатовским политруком ничего общего «своего» не имею. Но зря клинчаевские шефы волновались. Если не считать кофе «Галка» и шоколада «Світоч» потаенными средствами галицкой пропаганды, в рамках «Дней Львова» никаких политических лозунгов замечено не было. Просто прагматичные львовяне приехали к нам продвигать свой неординарный город как туристический продукт. Или, как теперь говорят в особо продвинутых кругах, бренд.

С главой делегации Василем Косивым (как, собственно, и с остальными сотрудниками Львовской Ратуши) я познакомился в апреле этого года, когда МТС устроила «пасхальный тур» для журналистов из Восточной Украины. По причине жесткого графика визита (за его исполнением зорко следил луганский визави Василя Михайловича Александр Ткаченко) общаться довелось урывками. Хотя, может, оно и к лучшему. Потому что в ожидании очередного «урывка» прослушал небесполезную для любого луганчанина лекцию кандидата искусствоведения В.М.Косива.

Гостеприимство, скажем так, официальное (вечером случился акт неформального… радушия, на который журналистов, впрочем, не пригласили) было явлено традиционное – «шароварное», в финале коего девица в наряде полтавской селянки XVIII столетия балетным шагом поднесла главному гостю пудовый каравай. После обмена сторон приветственными спичами свое искусство показали актеры львовского театра «Воскресіння». Эти смотрели на зрителей свысока. Не по причине европейского высокомерия, а потому, что стояли на ходулях. Трехметровый рост позволял им использовать весьма эффектные элементы, но вот представить, как они вручают хлеб-соль, – не получилось. Нагибаться слишком низко.

Хиджаб вместо «Санта-Барбары»?

Следующим пунктом программы были сразу три лекции гостей в двух луганских вузах. В Восточноукраинском университете об IT-технологиях рассказывал начальник управления информационной политики и внешних связей Львовского городского совета Андрей Москаленко. Парню – 24 года. Заместитель львовского мэра Косив тоже далеко еще не старик. Свою нынешнюю должность принял в 2006-м, когда ему было всего 33, причем поставил начальнику условие: он продолжит преподавать во Львовской национальной академии искусств. То есть перед студентами ЛНУ им. Т. Шевченко (будущими специалистами по туризму и графическому дизайну) он выступал без дополнительной подготовки. Третьим лектором в прошлую пятницу был еще один мой знакомец – Илько Лемко (в миру – начальник сектора отдела промоции Львовской городской рады Илья Михайлович Семенов). Он выступал перед будущими историками.

В сообщении пресс-службы университета сказано, что на его лекции возникла дискуссия о месте Украины в мире. Будто бы кто-то пытался доказать гостю, что наша страна больше тяготеет к культурным ценностям Востока, чем к Европе. М-да… Наверное, я что-то пропустил в этой жизни. До сих пор мне не удавалось встретить соплеменника, который всерьез уверял бы, что всех украинок следует упаковать в хиджабы, что следует по пять раз на дню совершать намаз. Не говоря уже о другом, еще менее приятном для любого мужика ритуале. Или мы вдруг резко полюбили заунывные песни бедуинов? Помнится, в мое время дородные тетки среднего возраста и выше обожали египетские и индийские мелодрамы. Но только до тех пор, пока не появилась «Санта-Барбара».

Что ответил недоумевающим пан Илько, спрошу у него при случае. А вот Василю Косиву со своей аудиторией спорить практически не пришлось. Единственный раз недоразумение возникло в самом начале встречи, когда лектор поинтересовался, стоит ли использовать русскоязычный вариант учебного ролика. Студенты недовольно загудели: «Ми що, українською не володіємо?! Можемо й англійською…» Зійшлися, як то кажуть, на державній мові. Свою лекцию Василь Михайлович начал так:

– Я буду говорити не стільки про туризм чи ресторанно-готельний бізнес – я буду говорити трішки більше: про місто, про бренд міста. Трішки ширше – про бренди територій. Про їхню візуалізацію. Саме для майбутніх фахівців з графічного дизайну…

«То ми хлопці з Бандерштату…»

Жаль, на лекции не присутствовали руководители луганской мэрии, которые в сентябре сего года ошарашили нас сообщением о том, что создана группа по разработке бренда областного центра. И что «сформирован комитет и малая бренд-команда». Не сомневаюсь, чиновники услышали бы много для себя полезного.

– Отже, бренд Львова, так само, як бренд Луганська й будь-якого іншого міста чи місця, – його створити неможливо. Якими б ви не були фахівцями – бренд уже існує. І ми можемо його формувати – я дуже люблю цю метафору – як садівник формує кущ. От сьогодні ваш мер мені каже: «Медіа Луганськ не дуже добре показують: щось вибухнуло – то Луганськ; щось згоріло – то Луганськ (в этом месте аудитория радостно засмеялась. – А.Р.), чому не показують щось хороше?!» Можна дискутувати на цю тему, але воно існує в головах людей. При слові «Луганськ» пробуджуються певні емоції, виникає якась реакція. Тому лишається тільки формувати. Лише підсилювати якісь речі – які, ви знаєте, що є сильні – або пробувати інші речі нівелювати.

Ну, вот. А наша мэрия желает вгатить в это безнадежное дело кучу денег. Да еще и массу людей оторвать от полезных занятий. Между тем пример того же Львова показывает, как можно с выгодой для себя использовать, казалось бы, самые негативные представления о твоем городе.

– Із тих уявлень про Львів, що є в Україні, мені найбільше подобається фраза з пісні гурту «Брати Гадюкіни»: «То ми хлопці з Бандерштату, Ходимо до церкви, Шануємо батьків».

Тут, мені здається, закодоване все те, що є справді на сьогодні брендом Львова, незалежно від того, що ми будемо про це говорити. Щоб львів’яни про це не казали, але про Львів в Україні думають приблизно так: що це бандерівці, що це націоналісти, які люто ненавидять російську мову, ненавидять москалів, що там небезпечно говорити російською мовою. Дуже багато гостей дуже щиро бувають здивовані, що вони говорили російською – і з ними нічого не трапилось (снова смех в зале. – А.Р.). Була дуже велика група туроператорів з Москви, для яких це просто було велике відкриття. Тому що формують образ міста медіа. Ми можемо багато говорити, що це неправда, але воно існує. І якщо існує – із цим треба рахуватися. І щось із цим треба робити. Треба розуміти, що бренд міста, бренд території – це необов’язково правда.

Героям слава!

Лет семь назад к нам приезжала группа журналистов из Ивано-Франковска. Рассказал им про случай еще конца 50-х годов прошлого столетия, когда в г. Димитрово взорвался террикон. По возвращении одна девушка написала в своей газете: «Мешканці Донбасу живуть під постійною загрозою бути похованими під породними масами». После той публикации неделю ходил гоголем: «Это ж надо, какие мы тут безрассудно смелые!»

Это я к тому, что самый негативный имидж можно – и нужно! – обращать себе на пользу. Львовяне – те уже научились.

– У Львові є люди з певним парадоксальним підходом. Вони не заперечують антиросійських настроїв львів’ян. Навпаки, кажуть: «Так, у нас усі з автоматами ходять, у нас у кожного під яблунькою кулемет прикопаний». І на цій частині бренду вони роблять дуже добрий бізнес. А один з найпопулярніших ходів: на вході вас зупиняють; треба пароль сказати: «Слава Україні! – Героя слава!» І якщо ви правильно відповіли, ця шафа відсувається, і ви можете туди зайти, вниз, у цю «Криївку».

Цікавий маркетинговий парадокс: «Криївку» неможливо знайти – нібито. У ресторану немає взагалі вивіски. Немає реклами. Але їй це й непотрібно – люди ходять по площі Ринок, питають, де, і що, і як? Особливо туристи з Росії. Особливо – російськомовні. Дуже часто просять гідів: «Ну, ты зарезервируй нам местечко в этом фашистском ресторанчике» (сміх. – А.Р.). Тобто робляться речі, які, на перший погляд, нормальній логіці не зовсім піддаються.

Іншим прикладом і брендом є «Мазох-кафе». Через те, що у Львові народився Леопольд фон Захер-Мазох, люди вирішили: «Чому б Львову не бути містом мазохістів?» Бізнес є дуже успішний, і це по туристичних агенціях рекламується. Є спеціальні тури. Ще раз кажу: зовсім неважливо, що це неправда. Що львів’яни про свого знаменитого земляка не так багато вже й знають. Але воно працює і, відповідно, стає значною частиною туристичного бренда – хоче цього міська влада чи не хоче. І чим більше депутатських запитів щодо необхідності закриття ресторану, тим краще цей бізнес іде. Такий процес є, і не буду розповідати, що там відбувається всередині (знову сміх. – А.Р.).

Честно признаюсь: как заработать деньги на трагедии в «Суп-хаусе» или на взрыве в 7-й больнице – даже не представляю. А вот насчет нашего русскоязычия… Одним из первых вопросов, который задал мне Илько Лемко, был: «Як далеко звідси до Росії?» – Кілометрів із тридцять. – «О-о!» Опять же шахты. Когда Наталья Королевская привезла на «Белореченскую» бригаду киевских журналистов, эти «акулы пера» и «шакалы эфира» чуть не передрались между собой за право спуститься под землю и почувствовать себя настоящим шахтером. Собственно, этому есть специальное определение: «экстремальный туризм». А если такому экстремалу еще и вручить памятный знак как побывавшему на глубине более 1 км (у нас таких шахт – десятки), так эти счастливцы простят мэрии и «Суп-хаус», и 7-ю больницу: «Ну, да, случается. Но чего можно требовать от людей, живущих в таких условиях!»

Первым делом – самолеты

Жаль, нет возможности воспроизвести полностью лекцию Косива – там прозвучала масса других полезных сентенций. После лекции его увезли на телевидение, потом были еще какие-то встречи. Наш разговор состоялся уже вечером, к тому времени я посмотрел феерическое действо, устроенное театром «Воскресіння» все там же, под памятником Шевченко. Увы, у автора этих строк не только нет театроведческого образования – он и представлений-то такого рода раньше не видел. Понял только, что ЭТО пришло откуда-то из мрачных глубин европейского средневековья, однако изрядно сдобрено гуцульским фольклором. Эффектные переливы тканей в свете огней. Не только электрических, но и самых натуральных. Отчего площадь временами наполнялась запахом ладана…

– Щойно з вистави вуличного театру. Щось зрозумів, але не все. А як львів’яни – розуміють, про що йдеться в спектаклях театру «Воскресіння»?

– Це завжди алегорії. У виставах вуличного театру немає безпосереднього якогось літературного нарративу. Якоїсь розповіді… Львів’яни різні. Як і луганчани. Мистецтво є різним – є абстрактне мистецтво, є символізм. У Львові такого більше. Приїжджає дуже багато подібних театрів з Польщі, із Франції, з Німеччини. На відкритті «Арени Львів» був театр із Франції, який показував великі фігури, що літали в повітрі. І це теж були певні алегорії, і тому, очевидно, більше сприйняття.

– Ви сьогодні цікаво розповідали про бренди. Зі Львовом все більш-менш зрозуміло, а яким бачиться Луганськ звідти?

– Про Донбас також є багато таких міфів. Що це є промисловий регіон, що це роботяги. Що це російськомовні люди, більше зорієнтовані на Росію. Багато говорять про ідеологію, яка не сприймає західні цінності. Але коли приїжджаєш – бачиш дуже багато українців, багато відкритого серця, відкритої душі. Просто тому, що ми мало їздимо, мало спілкуємось – і про нас можуть так говорити, створювати такі міфи. Насправді більше луганчан і донеччан були у Львові, ніж львів’ян у Донецьку чи Луганську. Я особисто і мої колеги – ми більше буваємо в містах Європейського Союзу, ніж в українських, і це соромно насправді. Це потрібно обов’язково виправляти. Тому що ми не будемо мати єдиної країни, якщо ми не будемо один одного знати.

– Велика перепона – відстані. Це і час, і гроші. Як це подолати?

– У Сполучених Штатах ніхто поїздами не їздить. Це тільки авіалінії, причому дешеві. Те саме в Європі. При таких відстанях, які є в Україні, до нас мають заходити дешеві авіалінії. Проблема тільки в тому, що є кілька монополістів на ринку перевезень в Україні, яким Міністерство транспорту надає можливість обходитися без конкурентів. Тобто це питання політичне, виключно на рівні уряду. Якщо буде така політична воля – я впевнений, сюди зайде дуже багато перевізників. Адже 1300 км між Львовом та Луганськом – це відстань для авіаперельоту. І тут не потрібно видумувати велосипед. Ми бачимо, кажу ще раз, приклад європейських країн, які на своїх авіалініях літають, наче на тролейбусі їздять. Це дешево, швидко. І це – об’єднує.

Мы еще поговорили о бюджете, об общей для нас и для них проблеме недобора из-за того, что малый и средний бизнес сворачивает свою деятельность. О роли громад в развитии своих муниципий…

Потом, уже в телефонном режиме, выслушал абсолютно искреннее «захоплення» Луганском и его достопримечательностями от Илька и от его начальницы Галины Малец. И стало грустно. Если у луганчан сложился свой миф о Львове, то львовяне Луганск в общей, так сказать, массе Донбасса не различают. Оговорюсь, речь не идет о некоем наборе сведений из энциклопедического словаря, а именно о том бренде, которым столь озабочено сегодня наше городское начальство.

Но, может быть, это и хорошо. Если львовские специалисты могут только садовыми ножницами «подстригать» свой давно сложившийся имидж, то у нас есть шанс такой «бонсай» в нашем горшке вырастить – все ахнут!

Два «Дня Львова» луганчане пили кофе по-галицки – и небо на землю не упало [Электронный   ресурс http://mgm.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=3444 ]