Григір Тютюнник: «…бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою»

Олексій НЕЖИВИЙ, професор Луганського національного університету ім. Шевченка

Майже 10 років життя видатного митця пов’язано з Луганщиною. В селище Щотове, де мешкав дядько Филимон Васильович Тютюнник, він потрапив шестилітнім – у 1937 році, коли в рідному селі Шилівці на Полтавщині репресували батька. А ще Г.М.Тютюнник в Луганській області працював учителем. Про один рік вчителювання, який став визначальним у його творчій долі, сьогодні наша розповід. Колесо його фортуни. 19 травня 1962 року відбувся захист на відмінну оцінку дипломної роботи з російської літератури на тему «Психологізм у творчості Льва Толстого», яка виконувалася студентом п’ятого курсу Харківського державного університету Григором Тютюнником.

Наказом №117 по Ворошиловському районному відділу освіти від 15 серпня 1962 року Тютюнника Григора Михайловича призначено вчителем російської мови і літератури середньої школи робітничої молоді міста Артемівська. Дружину Людмилу Василівну Тютюнник – учителем української мови і літератури.

Артемівськ (до 1921 року село Катеринівка) тодішнього Ворошиловського району на Луганщині тепер адміністративно належить до Перевальського району Луганської області, а Ворошиловськ згодом було перейменовано на Комунарськ, потім повернуто давню назву – Алчевськ. Звичний донбаський краєвид: шахтні копри, терикони, на пагорбі, де стояла вечірня школа (приміщення згоріло на початку 90-х років), – вулиця з невеликих будиночків, густо обсаджених деревами, так що ця місцина більше на село скидається.

У листі до Анатолія Кислого від 22 серпня 1962 року Гр. Тютюнник детально розповідав, що колесо його фортуни зупинилось біля підніжжя шахтного терикону навпроти школи робітничої молоді. Тут навчаються більш свідомі учні старших класів, порівняно нескладна виховна робота, менше зошитів для перевірки і два вихідні: субота, неділя. Викладатиме російську літературу в 5, 7, 8 і 10 класах. Особливо радий десятому, адже там вивчатиметься улюблена літературна епоха: Гончаров, Толстой, Некрасов, Чехов.

Артемівськ — недавнє селище, яких на Донбасі багато. Триповерхових будинків небагато, а більше ще довоєнних хатинок. Неподалік балка, в ній ставок і криниця, із якої беруть воду й носять коромислами. Посередині містечка – терикон, гуде вентилятор, на копрі крутяться колеса, дрижать витяжні канати. Завгосп школи знайшов для молодого подружжя «квартиру» – це окрема кімната в будиночку неподалік школи. До початку навчального року молодий учитель багато читав: роман Ю.Бондарева «Тиша», спогади Чуковського про Купріна, весь журнал «Новий мир» за перше півріччя.

Що найважче у Донбасі

Учнями були й робітники шахти, часто розповідали про роботу, про життя-буття і не підозрювали, що їх розповіді – це джерело для літературних творів. Адже для них Г.М.Тютюнник був насамперед учителем, якого любили й поважали за вміння розуміти й відчувати співбесідника. Інколи після уроків збиралися разом, відпочивали, особливо любили слухати, як гарно співав Григорій Михайлович українські народні пісні.

Коли ж в українську літературу прийшов письменник Григір Тютюнник, у періодичній пресі буде надрукований нарис «Шахтарська зоря». До своїх уже колишніх учнів Г.М. Тютюнник приїздив із Києва на зустріч випускників, яка відбулася на початку лютого 1964 року в місцевому Палаці культури. Про цю подію розповідала на сторінках шахтарської багатотиражної газети директор школи М. Рутківська.

Вивчалися за програмою всього чотири твори з російської літератури XX століття: «Молода гвардія» Олександра Фадєєва, «Доля людини» Михайла Шолохова, «Як гартувалася сталь» Миколи Островського, «Василь Тьоркін» Олександра Твардовського. Звісно, що для творчої, неспокійної натури вчителя цього було замало, а найбільше вадило принизливе для педагогів адміністрування.

У листах до друзів – враження про нові книжки і, що найважливіше, скупі повідомлення про власну творчість. У листі від 27 лютого 1963 року до Анатолія Кислого врешті-решт остаточно сказано про національні переконання митця, які пробуджувались, відроджувались і розвивалися впродовж усього життя: «І ще одно, я, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою. Та й життя російського я не знаю, бо в донецькому краї живуть не нації, а якісь перевертні, і звичаї тут одноманітні до скреготу зубового: пить і лаятись, робить і матюкатись.

Зараз штудіюю Грінченка й перекладаю на українську мову «Олеся», «В сутінки» і «Глухомань». Один [сюжет] ґрунтовно обміркований, оповіданнячко було б таке: «Божі коровки» – про чоловіка з одбитою ногою, який щонеділі шмигає на протезі кудись за селище в ліси, до річки, де було колись село і домівка, а тепер на дворищі забур’яненому лежить камінь, через який ниточкою снують божі коровки. Вони живуть у призьбі і не полишають дворище ніколи. Головна думка – любов навіть до стеблини з рідного гнізда. Ото і є любов до Батьківщини».

24 січня 1963 року в сім’ї Григорія і Людмили Тютюнників народився син Михайло. «Знамено нашого роду, котре в останній час так загрозливо похитнулось, тепер – будемо надіятись – не впаде в Лету, син підхопить», – писав у листі митець.

Не раз у листах Григір ділиться думками про сучасну літературу, досить вразливо й водночас критично сприймає зміни в житті суспільства: «З величезною тривогою прочитав я матеріали зустрічі письменників з керівною силою. Ти розумієш, до чого все це було затіяно? Кільце в рило вставляли, щоб не рилися. Ех!.. Знову кайдани на слово. А теорійку ж яку придумали! Ті, мовляв, хто буде ремствувати на керівні заходи начальства, – ті є обивателі. Авансом, значить, щоб ярличок був на вільнодумців. Яке це все знайоме з часів так званого культу».

«Зломити в собі русака»

Одним із тих, з ким учитель Гр. Тютюнник листувався найчастіше, був літературознавець П.Гаврилов. Так, у середині травня Гр. Тютюнник розповідає про недавню поїздку до Львова. Там вийшла поетична збірка Григорія Тютюнника «Журавлині ключі», молодший брат «збирав її по одному віршику, а було таке, що й по рядку, дав їй назву, і тому вона мені особливо рідна». Тому й при читанні ілюзія особистого спілкування з автором була неймовірно сильна.

У листі вкотре звучить щире зізнання в неприйнятті тодішньої школи і своєрідний самоаналіз власного духовного світу: «Вчителювати не хочу. Вчити – люблю, учнів ще більше. Спостерігати, як людина на твоїх очах починає мислити, – це найбільше щастя для мене. Але не терплю шкільної атмосфери. Отих дурних ієрархічних стосунків між учителями, завучем, директором, побудованих на суто інтелігентських покидьках моралі.

...Тепер мені залишається зломити в собі русака. Це для мене, пане добродію, ціла революція. Адже на протязі п’ятнадцяти років я по зернині збирав російську мову, триєрував те зерно, сушив і вже почав був сіяти – хай невміло, пригоршнею і проти вітру, але почав. Сіяти почав на камінь, як апостол Петро, бо російський побут, російський характер знав далеко гірше, ніж рідний, український...

Для цього треба знати мову не лише побутову, шилівську, а й літературну, – ту мову, яку хотять стерти, як зі столу крихти після обіду. І хто хоче! Нація, сама нація... Чи помічали Ви, що українець, коли він виїде за межі свого села, скажімо в Донбас або Харків, обов’язково починає ламатись і русить: «А зачем це ти, мамо, коноплю тіпаєш, кода у нас в Попасной полотна уже ніхто не береть?» – каже він, гадаючи, що оте «кода» зробить його людиною вельми розумною і культурною. А мати слухає та радіє: син приїхав у шляпі та ще й «по-руському» ріже як по писаному.

Город – носій культури – русифікований, Донбас – давно, ще за Петра 1, село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки... Можна, звичайно, про це не думати, писать – і точка. У всякому разі мова нас переживе. А все ж тяжко, бо не пухом отеє на серце лягає, а каменем. Оце Вам і творчі справи».

Перший і єдиний рік учительської праці став ще одним рушієм до остаточного ствердження для себе рідної мови як основоположної в образному світовідчутті, а значить, і в письменницькій творчості.

З 1988 року в загальноосвітній школі №12 міста Антрацита в селищі Щотове діє літературний музей Григора Тютюнника. Тепер він носить звання зразкового. На шкільному подвір’ї споруджено пам’ятник видатному митцеві, автор якого луганський скульптор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України І.М.Чумак.

У Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, починаючи з 1987 року, проводяться Тютюнниківські літературні читання і наукові конференції. До 80-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного українського письменника Григора Тютюнника 1-2 грудня відбудеться Всеукраїнська наукова конференція «Текстологія, поетика, методика вивчення творчості Григорія і Григора Тютюнників».

НЕЖИВИЙ, О. Григір Тютюнник: «…бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою»[Електронний ресурс]/ Олексій НЕЖИВИЙ.-Режим доступу: http://mgm.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=3522.- Назва з екрану

Режим работы

Понедельник-Четверг - 9:00-18:00
Пятница - выходной
Суббота, Воскресенье - 9:00-17:00

Санитарный день - последний четверг месяца

На нашем сайте и в соцсетях в режиме 24/7

Контакты

Адрес:
91053 ЛНР,
г. Луганск, ул. Советская 78

Почта:
gorkiy.library@gmail.com

Карта сайта

Счётчики

Яндекс.Метрика
Индекс цитирования
Copyright © 2020 Луганская Республиканская универсальная научная библиотека им. М.Горького

Меню