Культура Луганщины

Про нашого земляка-луганця правозахисника й письменника, Героя України Миколу Руденка знають у багатьох країнах світу. На Луганщині є його літературний музей, а точніше невеличка кімната в Білівській гімназії, що з грудня 2005 носить його ім’я. Селище Біле Лутугінського району розташоване неподалік села Юр’ївки, де Микола Данилович Руденко й народився 19 грудня 1920 року. Більше ніяких пам’ятних і меморіальних місць, пов’язаних з ім’ям Миколи Руденка, на Луганщині не засвідчено.

м. Луганськ

Хочеться нагадати, що Луганщина є рідною землею для українських письменників Володимира Сосюри, Івана й Надії Світличних, того ж Миколи Руденка, творчість яких відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка, однак їхні ювілейні дати в останні роки чомусь не супроводжувалися встановленням величних пам’ятників і виданням розкішних книг за кошти обласного бюджету.

Думається, що саме в незалежній Україні мав би зростати інтерес до творчої спадщини Миколи Руденка, варто згадати хоча б його дослідження “Енергія прогресу”, “Економічні монологи”. Викликає захоплення його тверда й несхитна громадянська позиція правозахисника, а філософська поезія ввійшла до найкращих надбань української літератури.

Невелике село Юр’ївка. До обласного центру, як мовиться, рукою подати: якісь десять хвилин їзди на автомобілі. Звичайний, чи по літературному, типовий краєвид. Видніються нові і вже давні терикони. Попідгір’ю тут і там туляться хатки. Та й село це розташувалося в якійсь улоговині, чи точніше, в балці. А терикони й пагорби і близько й поодалік немов би не тільки вічні вартові того, що споконвіку відбувається на землі, а ще — вони тримають постійний зв’язок Землі й Космосу.

Його дитинство зіткнулося з нещастям; коли хлопчикові було шість років, загинув у шахті батько. Отож навчання в школі хлопець змушений був поєднувати з нелегкою працею. 1939 року закінчив у сусідньому селищі Сутоган десятирічку. Не одного дня доводилося ходити пішки до школи, і якийсь безликий, незмінний для когось, краєвид ставав усе ріднішим, щоб запам’ятатися на все життя, а потім стати частиною поетичного й наукового світобачення. Можливо, тут уперше задумався над величчю й вічністю природи, яка знаходить у собі сили змінюватися щодень та щороку, обдаровувати людей плодами земними.

Вона ж, тобто природа, стала справжньою рятівницею й у той страхітливий рік, коли нелюди відбирали життя в мільйонів українців. Це згадується найжорстокіший у XX столітті 1933 рік — рік організованого тоталітарним режимом голодомору. Тоді найбільше потерпало, а точніше вигибало, українське село. Цього поет не може забути ніколи, і поезія “Акація” стала його голосом правди:

На схилі кам’янистому

Росла вона, стара.

Її цвітінню чистому

Раділа дітвора.

В голодний рік, приречений,

У смерті на межі,

Ковтали ми напечені

З її суцвіть коржі.

Стверджують, що кожний поет починається з дитинства. Отож Микола Руденко на все життя зберіг надзвичайно глибоке відчуття Правди в усіх виявах людської діяльності. А тоді, в його далекій юності, на особистість мало звертали увагу. Адже достатньо було, за висловом одного з “вождів”, відчувати себе “коліщатком і ґвинтиком єдиного механізму”.

Усе таки здібний юнак після здобуття середньої освіти вступає на філологічний факультет Київського університету. Та довго вчитися йому не довелося, бо призвали в армію і довірили, зваживши на шахтарсько бідняцьке походження, охороняти Кремль.

У роки війни вже політрук Микола Руденко воював у блокадному Ленінграді, і був тяжкопоранений. Майже рік лікувався, а потім знову повернувся на фронт. Про особисту відвагу свідчили бойові нагороди та звання капітана.

Уже наступного після демобілізації року — 1947 — виходить його перша поетична збірка “З походу”. Невдовзі Микола Руденко стає головним редактором журналу “Дніпро” та секретарем партійної організації Спілки письменників України. Звісно, запорукою була довіра до колишнього пораненого фронтовика, молодого талановитого поета шахтарського походження. Отож виходять одна по одній збірки поезій, а також два романи: “Вітер в обличчя” (1955) й “Остання шабля” (1959), збірка оповідань і нарисів “Біла акація” (1969).

Цікаво, що найвиваженішу рецензію на роман “Остання шабля” ми знаходимо в літературно-критичній статті теж нашого земляка, Івана Олексійовича Світличного, “Людина приїздить на село…”, що вийшла друком у журналі “Вітчизна” (1961. — №4). Аналізуючи подібні за тематикою твори, тобто прозу, присвячену післявоєнному селу, критик доходить висновку, що більшість авторів, і Микола Руденко в першу чергу, відтворюють справді реалістичну картину зубожілого колгоспного села. От тільки вихід із затяжної катастрофи надто простий: приїздить у село комуніст, як правило, колишній фронтовик, і все змінюється на краще…

Що тут сказати? Тільки те, що всі письменники в п’ятдесяті роки були особливо здавлені лещатами соціалістичного реалізму і будь-які відступи були просто неможливі. Однак із початком шістдесятих років у творчості Миколи Руденка відбуваються істотні зміни. Потім дехто з літературних критиків назве це зміною в світогляді. До цього слід додати, що світобачення будь-якої людини, а тим більше письменника, не може змінитися за рік чи два. А в період соціалістичного реалізму, декларованого панівною ідеологією як провідний творчий метод, просто особистісне світовідчуття не могло виражатися повною мірою, бо в офіційному мистецтві існував штучний “колективний світогляд”, підпорядкований зверхності ідеї в житті людини.

Однак на початку шістдесятих років після відомих змін у суспільному житті, також змінюється й творче обличчя деяких українських письменників. Думається, що й народження такої літературно-естетичної течії, яка потім дістала назву “шістдесятництво”, було б просто неможливе без участі талановитих письменників старшого покоління, які гостро відчували необхідність правди й у житті, і в мистецтві. До таких належав і Микола Руденко. Вже в його статті “Поезія і полярність”, яка була опублікована “Літературною Україною” 30 січня 1962 року, говорилося про обов’язок поета перед суспільством.

Однак найяскравіші рушійні зміни стали відчутні в поезії. У триптиху “Мати” (1963), цьому своєрідному звертанні не тільки до жінкиматері, що трудиться повсякчас, а й до матеріВітчизни, читаємо:

Десь вимахують крани високих споруд,

Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.

І стотисячний хор оспіває твій труд,

— Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

Така глибинна правдивість нагадує поезії молодого Василя Симоненка, одного з найяскравіших постатей шістдесятництва. І як своєрідне кредо — творчий заповіт — звучали поетичні рядки Миколи Руденка:

Україно!..

З твоєї легкої руки

Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

Хай вростають у череп шорсткі корінці,

Вибираючи з мене земне і небесне.

Прийде віщий туман,

і в його молоці

Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з натомлених рук,

Всесвіт кине на плечі блакитну кирею…

Кизякова,

солом’яна,

чорна від мук, —

Станеш ти, Україно, тією зорею.

Здавалося, що вже не зупинити голос правди в оновленій літературі шістдесятих років, яка продовжила традиції української класичної літератури. Одне з головних це гуманізм у мистецтві, за яким життя людини має стати вищим будь-якої політичної ідеї, якими б гучними гаслами та не прикривалася. Точніше кажучи, найкращі надбання вітчизняної літератури відстоювали еволюційний характер розвитку суспільства, цим самим зближуючи його з правічними законами природи й Космосу. В іншому разі — зламлення життів, людські трагедії…

Прагнення осмислити вселюдські проблеми надавали віршам Миколи Руденка дедалі більшої філософічності, що теж єднало його з шістдесятництвом. Такі поезії, як правило, вступали в пряме протиріччя із прикрашеною дійсністю.

Світе, світе!..

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатонн

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,

Ані меж, ні повелінь нема.

Там за слово чи за вільний крок —

Куля в спину, табір чи тюрма.

Зрозуміло, що недовга “ідеологічна відлига” швидко закінчилася і пробитися до читача справжній поезії ставало все важче. 1968 року опублікована поетична книга з промовистою й символічною назвою “Всесвіт у тобі”, 1971го — збірка лірики “Оновлення” та повість-феєрія “Народжений блискавкою”. Потім книги Миколи Руденка не друкували в Україні довгі роки.

Болісне шукання талановитої особистості відображено в романі “Орлова балка”. Разом із тим, цей твір тяжіє до вічної проблеми: екології духовності, яку можна вирішити тільки осмисливши призначення людини на землі та невідворотний зв’язок життя поколінь із всесвітом. До речі, події, відображені в романі, відбуваються в шахтарському краї, майже денаціоналізованому, з сплюндрованою природою. Але все-таки певний оптимізм і віру в завтрашній день викликає художнє полотно молодого митця…

І хоча в першу чергу Микола Руденко надсилав свої твори на адресу ЦК КПРС, його виключили з партії, а 27 травня 1975 року — зі Спілки письменників України. Репресивні сили арештовують його. На початку лютого 1976 року примусово запроторюють до психоневрологічної клініки. Однак бажання боротися за справедливість у Миколи Руденка дедалі наростає. Разом зі своїми однодумцями він у листопаді 1976 року повідомляє про створення Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. (Досить детально про це говориться у виданнях: Український правозахисний рух. — Торонто: Смолоскип, 1978; Українська Гельсінкська група. Документи й матеріали, — Торонто: Смолоскип, 1983.)

Подальша доля талановитого письменника та вченого-дослідника була ще трагічнішою: у липні 1977 року М. Д. Руденка було засуджено на сім років ув’язнення та на п’ять років заслання. Один із його найближчих побратимів, відомий правозахисник Петро Григоренко, писав, що, хвилюючись за Миколу Руденка, рівно через місяць прочитав його вірш і зрозумів, що він ніколи не зрадить ні діла, ні друзів… Вірш той називався “Так просто все: напишеш каяття”. Тепер він уже звучить не тільки як художнє відтворення зовсім недалекої дійсності, а як своєрідне життєве й творче кредо митця.

У таборах Микола Руденко продовжував писати, попри нестерпні умови для творчості. За кордоном продовжували друкувати його книги, які свідчили про велику силу таланту митця і його віру в майбутнє України:

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог… І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку.

Рідна Вітчизна постає для поета в різних часових вимірах, адже не рідко він звертається до історичного, як, наприклад, у поемі “Цар Буж”. Більші поетичні можливості для цього Микола Руденко знаходить у поемах. Його ліро-епічні твори не такі вже й великі за обсягом. Адже це теж ознака індивідуального творчого стилю: в кількох віршованих строфах відтворити і характери, й сюжетну канву, і, що найголовніше, врешті-решт висловити головну ідею:

І усі, хто став уже корінням

(Сотні тисяч — Бужеві сини),

Мов перед новітнім сотворінням,

З під землі виходять на лани.

А над ними котиться у полі

Голос із далекої доби:

— Без держави нам не мати волі.

Без держави — ми навік раби.

Український літературознавець із Мюнхена Ігор Качуровський наголошує, що багато віршів Миколи Руденка мають характер поетичного документа: “Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігається з особою самого поета? Не знаючи особисто автора, тяжко було б відповісти на це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його діяльність на користь України й Людства свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжності…”

Після ув’язнення в концтаборі та заслання Микола Руденко разом із дружиною Раїсою (вона теж відбувала несправедливе покарання) були позбавлені громадянства і виїхали до США. Повернення письменника на рідну землю змогло відбутися тільки в оновленій Україні. Влітку 1992 року Микола Руденко побував у рідному з дитинства краї, на Луганщині. В обласній бібліотеці відбувся літературний вечір. Незабутніми залишилися зустрічі з рідними та знайомими.

1993 року за роман “Орлова балка” та поетичну збірку “Поезії” Микола Руденко був відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка. Коли на Луганщині 1998 року проходило Міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”, наш славний земляк був його почесним гостем.

Микола Руденко свідомо обрав свій нелегкий, але чесний життєвий шлях, коли виступив проти тодішньої державної та ідеологічної системи. Що ж чекало воїна-фронтовика, інваліда війни, успішного письменника, колишнього секретаря парткому письменницької організації?

1974 року Миколу Руденка виключають із КПРС, спочатку одноголосно на засіданні бюро парторганізації журналу “Вітчизна”, де він був на обліку. На засіданні парткому Київської організації СПУ проти виключення голосував тільки Юрій Збанацький. Як писав у спогадах Микола Руденко “Найбільше диво — життя”, відразу після війни разом із Дмитром Білоусом і Олесем Гончарем він допоміг молодому письменникові, який у роки війни командував партизанським загоном, врятуватися від переслідувань високого компартійного керівника та ще й колишнього секретаря підпільного обкому партії… Якраз у журналі “Дніпро”, коли редактором був Микола Руденко, друкувався перший роман Юрія Збанацького “Таємниця Соколиного бору”.

Однак уже через рік, коли, переслідуваного органами КДБ, Миколу Руденка, за їх же вказівкою виключали зі Спілки письменників, навіть Герой Радянського Союзу став слухняним ґвинтиком у тодішній репресивній системі. Для документального підтвердження наводимо частину протоколу засідання правління Київської організації СПУ, при цьому прізвищ письменників, які брали участь в обговоренні не називаємо, а для більш зацікавлених скажемо, що цей документ зберігається в Центральному державному архіві — музею літератури і мистецтва України.

Отже, протокол № 3 засідання правління Київської організації Спілки письменників України від 20 травня 1975 року

Присутні із 47 членів правління 32

Головує Ю. Збанацький

На порядку денному кілька питань. Перше — участь київських письменників у боротьбі за перетворення Києва в зразкове соціалістичне місто.

П’ятим питанням значиться: персональні справи М. Руденка та Г. Тютюнника.

“Слухали: інформацію першого секретаря правління Київської організації Ю. Збанацького про персональну справу члена організації Миколи Руденка.

Микола Руденко своєю поведінкою і творчістю поставив себе поза письменницькою організацією. Побутовий розклад привів його до серйозних помилок у творчості, його фантастика поєднувана з ідеалізмом, із ворожими марксизму-ленінізму концепціями. Мовляв, марксизм дав людству теоретичні основи для руйнування старого світу, ленінізм дав практичні засоби його руйнування, але тільки М. Руденко накреслив шляхи будівництва нового світу. За Руденком, необхідно перш за все ліквідувати колгоспи, тобто соціалістичний сектор в сільському господарстві, а радянську владу “поліпшити”, модифікувати так, як цього хоче М. Руденко та його друзі Сахаров, Некрасов, Солженіцин та т. зв. “Американська ліга”.

Свого часу М. Руденко за побутові та ідейні вивихи, несумісні з вимогами Статуту КПРС, був виключений із лав Комуністичної партії. Але ні інші численні попередження на нього не вплинули. Зараз ним займаються органи. Недавно у нього на квартирі було вилучено багато антирадянських матеріалів. М. Руденко заявив, що Спілка йому ні до чого, що він із Сахаровим працює над твором про Радянський Союз. У розмовах поводився визивно, зарозуміло, зневажаючи письменницький колектив і взагалі радянські порядки.

Ми його запросили на Секретаріат для розмови, але він не з’явився. Згодом двічі листом і телеграмою пропонували йому прибути на засідання правління, на що він відповів двома не дуже дотепними, але зневажливими листами.

Отже, ми маємо повне моральне право розглядати і вирішувати справу М. Руденка в його відсутність.

Н. К. — Мене як і всіх, до глибини душі обурює поведінка М. Руденка. Однак виникає думка, що може він психічно хворий і варто зробити на цей предмет медичну експертизу?

Д. Б. — намагається підтримати цю думку. “Тим більше, що М. Руденко був свого часу нашим товаришем і добрим письменником”.

Ю. Збанацький. Від свідомої контрреволюції, антирадянщини ліки одні. Я пропоную переродженця Руденка із членів Київської організації Спілки письменників України виключити за дії не сумісні з вимогами Статуту Спілки письменників Радянського Союзу.

УХВАЛИЛИ: одноголосно Руденка Миколу Даниловича за дії несумісні з вимогами Статуту Спілки письменників СРСР. Із членів Київської організації СПУ — виключити”.

А що ж Григір Тютюнник, персональну справу якого письменницькі чиновники долею випадку поєднали із виключенням Миколи Руденка? А може це теж був заздалегідь продуманий метод виховання непокірного, якого вкотре допитували “про негідну поведінку члена організації, який в нетверезому стані образив старших товаришів”?

Не знаємо тепер, як реагував тоді на виключення Миколи Руденка саме Григір Тютюнник. Але те, що подібну картину морального знищення насильницькою системою Героя Радянського Союзу талановитий митець відобразив за багато років наперед у своєму оповіданні “Смерть кавалера” (тобто кавалера Золотої Зірки за подвиг на війні) сумніву немає. Тому й друкувався цей літературний твір за життя автора тільки двічі: у журналі “Зміна” (1965, №1) і в першій книзі “Зав’язь” (1966 р.)

А Микола Руденко став Героєм уже незалежної України 2000 року. Свою земну місію він виконав чесно, а тому достойного вшанування його пам’яті насамперед потребуємо ми — живі.

Олексій Неживий

Неживий, О. Земна місія Миколи Руденка [Електронний ресурс]/Олексій Неживий.- Режим доступу:http://slovoprosvity.org/2010/12/15.- Назва з екрану