Приречений вижити. До сторіччя з дня народження професора Івана Білогуба

2020 01 15Дев’ять років ГУЛАГу за «націоналістичну» літературу та антирадянський анекдот, дві невдалих спроби втечі з табору, реабілітація через 27 років після вироку «особого совєщанія»… Про ці сторінки життя професора Івана Білогуба знав мало хто зі студентів Луганського педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, якому він віддав 45 років свого життя. 20 січня цього року виповнюється сто років від дня народження літературознавця і педагога.

З «Першої столиці» до Тайги

Роки дитинства та юності Івана Білогуба пройшли в селі Вознесенському Красноградського району на Харківщині. З 1930 року він – студент філологічного факультету Харківського інституту педпрофосвіти, якому з 1933 року повернули статус університету. Тоді в університеті витали імена його колишніх випускників – видатних філологів та славістів Олександра Потебні, Ізмаїла Срезневського, Миколи Cумцова. Харків був тоді столицею, там буяло літературно-мистецьке життя, студенти зустрічалися з письменниками Миколою Кулішем, Леонідом Первомайським, Петром Панчем, Володимиром Сосюрою. Іван Білогуб готував для радіомовлення анотації нових літературних творів письменників Харкова.

У театрі «Березіль» йшли улюблені вистави режисера Леся Курбаса: «Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Маклена Граса» Миколи Куліша: «Були ще й інші зв’язки з «Березілем» через журнал «Масовий театр», у якому заступник редактора Леонід Болобан організував рецензентську групу з молодих театрознавців… Кожному гуртківцю було доручено вивчити роботу (життя і творчість) одного артиста і написати статтю типу літературного портрета. Мені дуже хотілось про А.Бучму або Крушельницького, та не пощастило, випало це зробити про Гірняка. Бував у театрі, зустрічався з артистом, намагався збагнути систему Леся Курбаса, його вимоги до акторів, про єдність ритму і часу та інших не зовсім зрозумілих мені понять. Та несподівано десь за місяць до ювілею нам було сказано: відміняється. Леся Курбаса усунено від роботи. Які тому причини, нам було невідомо. Просто довелося замовкнути. «Березіль» утратив не тільки свого керівника, але й своє ім’я й свою вагу в театральному житті республіки і за її межами», – писав Іван Білогуб у своїх спогадах «Некролог», вперше опублікованих у 1988 році.

Тоді хлопець іще не знав, що ця робота над портретом Гірняка та його зацікавлення театром Курбаса будуть підставами для вироку…

Ще навчаючись в університеті, І.Білогуб працював учителем, а з 1936 року – молодшим науковим співробітником Галереї картин Тараса Шевченка та на кафедрі літератури в Харківському бібліотечному інституті.

«Мы без конца ругаем товарища Сталина, и, разумеется, за дело. И все же я хочу спросить – кто написал четыре миллиона доносов?» – писав Сергій Довлатов. На Івана Білогуба написали донос саме колеги. Директор Галереї картин Тараса Шевченка запропонував молодому вченому дописати його в співавтори вже підготовленої наукової праці, на що Білогуб, звісно, не погодився. І ось – наклеп і 29 квітня 1937 року І.Білогуба заарештовано.

За те, що слухав анекдот

«…Мене привезли до слідчого у неділю. Видно, робочих днів не вистачало. Перед тим була значна перерва у нічних зустрічах і поїздках у «чорному вороні». Тож встиг чимало передумати про тіні, які накривали й мене. Професор Я.С.Блудов, ректор Харківського університету, був запроторений за рішенням так званого «особого совещания» на Печору. Його сестра Люба була моєю дружиною. Так що я родич «ворога народу». А цього вже достатньо для криміналу.

Про Я.С.Блудова і ще одного чи двох філософів з’явилася напередодні його арешту в якійсь із республіканських газет стаття з нападками. Вона стала своєрідним сигналом. Блудов був відсторонений від ректорства.

Після публікації ми з Любою пішли до Якова Семеновича в його нову, тільки-но отриману квартиру. Великі кімнати були не обжиті і взагалі мали б вигляд пустки, якби не стіл і ліжка.

Господар був приголомшений усім, що трапилось. І наші розради не змінили настрою Якова Семеновича. Він, будучи вхожим до ЦК Компартії України, розумів обстановку глибше за нас, молодих, і багато в чому наївних. Знав близько і М.О.Скрипника, який застрелився. Знав і багато іншого, тож відчував себе приреченим».

Під час обшуку на квартирі Івана Білогуба як «компромат» була забрана книга – бібліографічний довідник «Десять років української літератури. 1917-1927» (Харків, 1928) за редакцією Сергія Пилипенка та вісімнадцять примірників журналу «Ілюстрована Україна» (Львів, 1913). Постановою слідчого від 12 липня 1937 року ці видання кваліфіковано як «контрреволюционная националистическая литература». Редактор книжки, письменник Сергій Пилипенко вже був репресований, а журнал «Ілюстрована Україна» видавався за кордоном, тобто у Львові, до того ж видавець – товариство «Просвіта».

Також спецколегія Харківського обласного суду одним із звинувачень визначила, що в розмовах з директором Галереї картин і його заступником обвинувачений висловлювався проти заходів Радянської влади щодо мистецтва, а в 1935 році в розмові з колишнім однокурсником вихваляв контрреволюціонерів Курбаса і Гірняка (ось воно, відлуння скасованої статті до часопису!) та слухав антирадянський анекдот, що той розповів.

Втечі, нові строки, приховане клеймо

Як багато інших засуджених, Іван Білогуб сподівався на відновлення правди. Як це – отримати 4 роки ні за що ні про що! Він пише касаційну скаргу на адресу Верховного суду республіки. Однак і Верховний суд вирок залишив без змін. Пізньої осені 1937 року потяг із засудженими прибув на станцію Тайга. Почалася робота на лісоповалі, про що І.Білогуб пізніше згадував: «Перебування в таборі на станції Тайга, можна сказати, було щасливим періодом в моєму ув’язненні. Драматичні етапи були ще далеко попереду».

Засуджений Білогуб продовжував писати до прокурорських, судових інстанцій, вимагав знову розглянути справу. Відповіді надходили не на всі листи, та й вони були переважно з одного слова: «Відмовити». Іноді – «Немає підстав для перегляду справи». Терпіння і надія добитися правди законним шляхом вичерпувалися.

У червні 1938 року І.Білогуб переведений до табору неподалік селища Воєжаль «Устьвимлагу» в Комі АРСР. Тоді й зважився Іван Білогуб на втечу. Як пояснив він, коли спіймали, – «на знак протесту проти несправедливого вироку». Табірний суд із трьох чоловік додав ще три роки, кваліфікувавши втечу як «намагання продовжити контрреволюційну діяльність в Україні». У кінці 1938 року – знову втеча, а через два дні нові пояснення слідчому, швидкий суд і додані ще три роки.

Утім термін ув’язнення закінчився в 1946 році, бо строк зменшили на один рік. «Той рік, якби його не скоротили, я б не витримав. Ніякої розради вже не було, навіть в середовищі духовно близьких людей. Тисла неволя», – пізніше згадував І.Білогуб. Однак, приїхавши в рідне село, недавній зек зустрів вороже ставлення властей і – повернувся в Ухту, вже вільнонайманим у науково-дослідній польовій партії «Нафтогазрозвідка».

До Ворошиловграда Іван Білогуб приїхав у кінці 1946 року й через деякий час став працювати лектором обласного лекційного бюро. Про судимість у документах він не зазначав – у службовій анкеті писав, що в 1934 році закінчив Харківський державний університет, потім викладав українську літературу в Харківському бібліотечному інституті, а з 1942 року працював у «Нафтогазрозвідці» в Москві (адже там знаходилася головна контора). Лише наприкінці вісімдесятих Іван Білогуб в автобіографії напише, що був репресований.

Пліч-о-пліч з Єненком

У Ворошиловградському педінституті працював старший брат Івана – Лука Михайлович Білогуб. Після захисту кандидатської дисертації став завідувати кафедрою географії, у роки війни – командир вогневого взводу, нагороджений бойовими орденами й медалями.

Тож у 1949 році І.М.Білогуб на пропозицію завідувача кафедрою української літератури Г.М.Гончарука став працювати старшим викладачем кафедри. Однак кандидатську дисертацію Іван Михайлович зміг захистити лише 1967 року, на п’ятдесят четвертому році життя, бо тільки 1965 року Верховний суд УРСР офіційно реабілітував його – за відсутністю складу злочину.

З 1971 року І.Білогуб майже двадцять років завідував кафедрою української літератури Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. У 1980 році він отримав вчене звання професора і був ним до кінця життя – 22 серпня 1994 року.

Як науковець Іван Білогуб став відомим переважно завдяки літературно-краєзнавчим дослідженням. Зокрема, ще в 1963 році в журналі «Донбас» він публікує статтю з промовистою назвою: «А традиції є», в якій обґрунтовує тезу, що першопочатком літературної історії нашого краю є «Слово о полку Ігоревім».

Особливо вболівав Іван Михайлович за долю української літератури на Луганщині. Нетерпимим був до тих, хто намагався обґрунтувати існування особливої «культури Донбасу». Так само рішуче виступав проти наслідків тоталітарної системи під компартійним керівництвом, намагання «позбавити народ його історичної пам’яті і культури, досвіду, умінь, знань і навичок поколінь, його історичного досвіду, довести до духовного спустошення».

Уже наприкінці життя Іван Михайлович Білогуб зміг по-новому осмислити свої краєзнавчі студії в книжці «Літературно-краєзнавча Луганщина» (перша частина видана в 1993 році, а друга – вже після смерті автора в 1994 році завдяки зусиллям письменника й лікаря Юрія Єненка). У цій праці науковець обґрунтовує ряд важливих теоретичних положень. По-перше, літературне краєзнавство включає в себе цілий комплекс джерел історико-етнічного, художньо-естетичного, морально-етичного змісту і є важливим засобом у формуванні духовної культури. По-друге, літературно-мистецьке життя Луганщини, починаючи від пам’ятки періоду Київської Русі-України «Слова о полку Ігоревім», є складовою частиною української національної культури і має глибокі традиції, які не переривалися, хоча й потерпали від національного державного гноблення, особливо в XIX столітті та до недавніх часів ХХ.

«Не стати безбатченком»

Разом із цим професор Білогуб глибоко досліджує життя і творчість російських письменників О.Кольцова, А.Чехова, В.Гаршина, які у свій час перебували на Луганщині, наголошує на конкретних прикладах їх любові й поваги до українського народу. Так, на відміну від більшості вчених, що декларували вплив тільки російської літератури на українську, він вдається до яскравих фактів, які ілюструють значення української культури в літературній та лінгвістичній спадщині Володимира Даля, і в передмові до книги Юрія Єненка «Слово про Козака Луганського» зазначає: «В.Даль літературною, науково-лінгвістичною і громадською діяльністю був справжнім братом і другом українського народу, яким він не був по відношенню до російського самодержавства з його гнобительською політикою».

Ще один аспект літературних інтересів І.М. Білогуба – творчість лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка письменників Івана Світличного, Миколи Руденка, Василя Голобородька, а також колишніх репресованих – Юрія Сліпка, Івана Савича, чия творча доля назавжди поєдналася з Луганщиною.

Залишався в нього й інтерес до мистецтвознавства, який був реалізований у дослідженнях про скульпторів і художників Луганщини. Серед найбільш вдалих – передмова до альбому «Василь Федченко» (К. – Мистецтво. – 1974).

Його ж мемуари «Некролог» тяжіють до художньо-документальної прози, а їх власне літературне спрямування досягається за допомогою майстерно виписаних діалогів, портретів, авторських характеристик та узагальнень. Нелюдськими зусиллями тиранія хотіла знищити творчу особистість, перетворити її на раба. Однак український характер вже вкотре виявив і гідність, і стійкість: «Тебе не пускали в життя, викидали за борт по закону цурання чи страху. У такому становищі були всі підстави не вистояти. Були всі умови зненавидіти світ. Втратити віру в нього, загубити генетичні зв’язки з народом, з рідною землею, стати безбатченком. Тому, що не звироднів, завдячую родині, батькові, матері – простим неграмотним людям, своїй школі й університетові. Людям, які своєю поведінкою утверджували поняття людської честі, порядності, вірності народові, Батьківщині.

Тож мій некролог – це слово й про тих, хто вже не розкаже правди своїм нащадкам, не вимовить слово захисту на свою честь, про свою людську гідність, про сій духовний світ, про незалежність мислення, патріотизм.

Хай повернуті з небуття імена і образи людей допоможуть нині сущим і прийдешнім зненавидіти звірине обличчя всілякої тиранії, виробити громадянську непримиренність і нескореність перед нею».

До речі, його спогади колишнього в’язня «совєтських» концтаборів опубліковано одними з перших в Україні в обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць» у 1988 році. А наступного року друкувалися й на сторінках журналу «Донбас» (1989. – №6) як художньо-документальна повість «Тіні на снігу».

У музеї університету знаходиться тепер скульптурний портрет Івана Білогуба «Реабілітований», автор якого Заслужений діяч мистецтв України Микола Щербаков. Актуальними залишаються його літературно-краєзнавчі дослідження, домінантою яких є вболівання за долю національної української культури на Луганщині, її майбутнє.

Олексій Неживий, професор ЛНУ ім. Тараса Шевченка

Неживий, О. Приречений вижити. [Електронний ресурс]: до сторіччя з дня народження професора Івана Білогуба/Олексій Неживий.- Режим доступу: http://mgm.com.ua/news/prirecheniy-vizhiti-do-storichchya-z-dnya-narodzhennya-profesora-ivana-biloguba.- Назва з екрану

Контакты

Адрес:
291011 ЛНР,
г. Луганск, ул. Советская 78

Основная почта:
[email protected]

Резервная почта:
[email protected]

Карта сайта

Режим работы

Понедельник-Четверг - 9:00-18:00
Пятница - выходной
Суббота-Воскресенье - 9:00-17:00

Санитарный день - последний четверг месяца

На нашем сайте и в соцсетях в режиме 24/7

Счётчики

Яндекс.Метрика

Меню